Явище територіального (місцевого) самоврядування було добре відоме на українських землях від самих початків його існування на європейському континенті та міцно укорінилося у різних формах суспільної свідомості українського народу. Процес територіальної самоорганізації населення (процес формування органів місцевого самоврядування) пройшов в Україні довгий шлях.
В основні цього явища є:
– міські віча та сходи (збори) верві (територіальних громад) періоду України-Русі;
– середньовічне міське самоврядування українських міст за магдебурзьким правом (і за Литовськими статутами 1529, 1566, 1688 років);
– форми самоорганізації населення в період козацько- гетьманської держави та закріплення права на місцеве самоврядування в Першій Українській Конституції 1710 року;
– реформи місцевого самоврядування в Австрійській імперії другої половини ХІХ ст. (державний закон про місцеве самоврядування від 5 травня 1862 року, крайовий (галицький) закон про громади від 12 серпня 1866 року);
– Земські реформи в Російській імперії 1864 року.
Ідеї місцевого самоврядування в сучасному розумінні є в українській політичній думці вже від половини ХІХ ст.
Першим помітним документом конституційно-правового характеру середини ХІХ ст. в українській політичній думці був конституційний проект члена Кирило-Мефодіївського товариства Георгія Андруського – «Начерк Конституції Республіки». Відомі три варіанти цього документу, підготовлених автором приблизно в 1846-1850 роках, жоден з яких не був завершеним документом. Всі три варіанти проекту «Начерк Конституції Республіки» опубліковано. Найбільш повним є третій варіант проекту, датований 1850 роком.
Дві центральні ідеї пронизують конституційний проект Г. Андрузького:
– утворення слов’янської конфедерації з республіканською формою правління (на взірець Сполучених Штатів Америки, де мали об’єднатися 7 автономних штатів – Україна, Польща, Басарабія, Остзея, Сербія, Болгарія, Дон);
– запровадження у містах і селах України та інших штатах республіки найширшого самоврядування.
На первинному рівні самоорганізації населення (рівень територіальної громади) для належної організації місцевого життя мали б бути створені та функціонувати управа (як виконавчий орган територіальної громади), «богадельня» (притулок для людей похилого віку та інвалідів), школа, магазин, громадська каса. Управа мала формуватись у складі обраного на вільних виборах голови, 3-4 старшин, 10 депутатів від громади, священика і кожного місцевого жителя, який закінчив гімназію та 1-5 писарів. Та мала б поєднувати судову, розпорядчу і виконавчу владу на місцях.
Особливе значення для української політичної думки другої половини ХІХ ст. (в частині висвітлення місця інституту місцевого самоврядування в системі новітньої конституційної держави) стала поява конституційного проекту Михайла Драгомано- ва «Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политикосоциальной програмы», надрукованого в Женеві 1884 року.
Систему самоврядування за конституційним проектом М. Драгоманова мали складати різного роду «сходи» або «вибрані збори» (зібрання) громадян, перед яким мали бути відповідальні всі службові особи в державі, окрім суддів. Ця система мала органічно поєднати два рівні самоврядування (дві горизонтальні площини в загальнодержавному механізмі): місцеве самоврядування і державне самоврядування. Місцевим самоврядуванням передбачалась самоорганізація населення на рівні територіальних (сільських та міських) громад, волостей, повітів, областей. Так, у селах справами громади мали б «завідувати» сільський «схід» та обрані ним (а фактично – громадою) виборні виконавчі органи – сільська управа та сільський старшина (голова). В містах, волостях, повітах та областях мали б формуватись шляхом вільних виборів «думи» як органи територіального самоврядування, які в свою чергу обирають свої виконавчі органи – управи.
Конституційний проект М. Міхновського «Основний закон «Самостійної України» Спілки народу Українського» (1906 р.) був першим повноцінним (завершеним) проектом конституції Української держави як суверенного утворення в сучасному розумінні цього явища.
М. Міхновський вважав, що Україна як спілка вільних і самоправних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселених українцями, мала б визнавати і найширші права місцевих (територіальних) громад на самоврядування. Проблематиці права громад на самоврядування, подібно до ситуації з проектом М. Грушевського, в конституційному проекті М. Міхновського відведено окремий розділ – «Са- моправи». Організація публічної влади на місцях за цим проектом являє собою дворівневу систему місцевих представницьких органів: перший (нижній) рівень – рівень територіальних громад (очевидно йдеться про громади села, містечка і міста); другий – рівень землі (як основної адміністративно-територіальної одиниці). Органи самоврядування на місцях мали б формуватися шляхом виборів на основі прямого, рівного загального виборчого права при таємному голосуванні (п. 7 ст. 95 Проекту). Громади села, міста обирають відповідно сільську, міську раду, яка формує свій виконавчий орган – Управу Ради; відповідно, громадяни, які проживають на території тої чи іншої землі обирають Земську Раду, яка, як і Рада громад, утворює свою Земську Управу. Засідання органів місцевого самоврядування є виключно відкритими, зайняття всіх посад у виконавчих органах місцевого самоврядування – тільки на засадах виборності.
Напрацьована в працях українських вчених та громадсько- політичних діячів другої половини ХІХ – початку ХХ століть теоретична база місцевого самоврядування (насамперед як суспільно-політичного явища та конституційно-правового інституту) мала згодом велике значення як для конституційного будівництва загалом, так і для розвитку місцевоого самоврядування в Україні зокрема. Адже, вже в Третьому Універсалі Української Центральної Ради Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписувалось «…вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях…». Згодом, ст. 26 Конституції Української Народної Республіки (Статуту про державний устрій, права і вольности УНР) було закріплено, що «всякого рода справи місцеві впроваджують виборчі Ради і Управи громад, волостей і земель. Їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки».
Особливого значення мали погляди на сутність і зміст місцевого самоврядування М. Драгоманова. Останнє визнавали як під час творення УНР-ЗУНР (зокрема робота проф. Отто Ейхель- ама – «Проект Конституції основ державних законів УНР» 1920 року), так і значно пізніше. 28 жовтня 1933 року в Українському Вільному Університеті в Празі під час святкування 15 річниці Чехословацької Республіки проф. Станіслав Дністрянський у своєму виступі «Демократія та її майбутнє» стосовно цього говорив: «…Коли ж нам наприкінці приходиться зробити висновок наших міркувань для нас і у майбутнє, ми не повинні сумніватися, що наш майбутній шлях знаходиться в таборі правдивої демократії з зазначенням української народної ідеї та зі збереженням справжнього народного авторитету. Ні парламентаризм, ні партійний режим не належали до витворів українського народоправства. Натомість гадаю, що не тяжко нам буде відтворити давні- давні традиції нашої минувшини. Та якщо порівняємо модерні змагання в напрямку відтворення структури справжнього народного авторитету, мусимо схилити голову перед одним із наших авторитетів, коли зрозуміємо, які цінності відкрила нам уже в минулій добі «Вільна Спілка» Драгоманова».
Встановлений радянський режим не визнавав місцевого самоврядування, місцеві ради (спочатку ради робітничих, селянських та солдатських депутатів, пізніше депутатів трудівників, ще пізніше – народних депутатів) проголошувались органами влади на місцях.
Початком відновлення місцевого самоврядування в Україні стало прийняття 7 грудня 1990 року Закону Української РСР «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве самоврядування». Пізніше були Закони України «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (1992 р.), «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» (1994 р.) та нині чинний Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997 р.).