Види історико-культурних впливів
Історичний факт початку державного управління незалежною Україною відбувся в 1991 р. Ця подія стала завершенням довгого шляху до національної держави українського народу, який був складним і специфічним з огляду на соціально-культурний та політичний контекст формування ідеї державності для України. Пройдені понад 20 років становлення суверенної влади були неоднозначними і сповненими протиріч. Загальний образ цих років збережеться в історії розбудови державності як образ часу, коли державне управління в Україні перебувало на перетині культурних принципів минулого і майбутнього. У ці роки відбувався непростий процес подолання соціальної інерції, стереотипів, осмислювалися напрями модернізації системи врядування, успадкованої молодою державою.
Історико-культурну зумовленість державного управління слід розглядати у двох вимірах – безпосередньому і опосередкованому.
“Безпосередній” спадок державного управління в сучасній Україні пов’язаний із найближчим минулим, який перейшов із радянських часів з їх позитивними і негативними рисами. “Опосередковане” ж наслідування пов’язане з контентом світоглядного ґатунку, який утворювався і домінував у суспільній думці протягом пройдешніх десятиліть.
Безпосереднім наслідком радянського державного управління була адміністративна система, кадрова база державних службовців і керівників усіх рівнів (спадок “кадрової політики”) та ідеологія “перебудови” з її прагненням оновити соціалізм шляхом запровадження ліберальних ринкових стандартів соціально-економічного життя. На межах цієї радянської системи державного управління існували національно-культурні ідеологеми українського патріотичного націоналізму, які постачали зміст націотворчої міфології, головних культурних героїв нації, символи державності та напрями національно-етнічних експектацій. Так, до політичної риторики інтернаціонального кола співдружності радянських народів входили ідеї самобутності, культурної виокремленості та неповторності українського народу. Для потреб державного управління новий смисл соціально-економічних подій подавався через опосередкування українознавчих досліджень в історії, літературознавстві, філософії, етнології, соціології і психології. Саме тому історичне минуле, яке на період кінця ХХ ст. уже не було безпосереднім, представлено опосередковано концепціями, науковими трактуваннями, теоретичними узагальненнями або публіцистично-полемічними поглядами і переконаннями. Якщо взяти до уваги, що будь- яка ретроспективна реконструкція подій не позбавлена суб’єктивних впливів на процес пізнання, можна стверджувати, що така ретроспекція національно-культурної спадщини функціонує у свідомості сучасних українських громадян як “опосередкована” змістом освіти, ідеологічним впливом ЗМІ, політичними інтересами різних партій.
Отже, історико-культурні впливи на державне управління сучасної України слід поділяти на.
– адміністративно-організаційні, кадрові ресурси та стиль управлінської діяльності, що успадковані від Радянського Союзу;
– національно-культурні світоглядні ідеологеми націотворчого характеру, що покладені в основу формування суверенної національної європейської державності;
– ментальні архетипи етнонаціонального культурного походження, що складають підґрунтя якісних характеристик соціального капіталу держави.
Зважати на вагомий безпосередній вплив настанов “радянської школи” державного управління при розгляді історико-культурних основ сучасних політичних і державно-управлінських процесів є необхідною умов адекватного опрацювання технологій модернізації державно-управлінської діяльності на сучасному етапі. Адже коли йдеться про необхідність змін за точку відліку неблагополуччя беруться саме правила та наслідки радянських форм урядування, а не ті, що практикувалися в історично і культурно більш віддалені часи.
Одним з очевидних і важливих фактів українського державотворення є факт формування цілісності України в її сучасних кордонах, яка остаточно склалася з приєднанням Кримського півострова у 1954 р., саме за часів Радянського Союзу. Тому історико – культурні впливи слід розглядати системно, конкретизувати їх походження і формування у часі і просторі, оскільки на території сучасної України розгорталися події як іманентного для українського етносу характеру, так і такі, що пов’язані з ітрією і культурою інших етносів і державних утворень.
Етнокультурні фактори впливу та етнорегіональне районування України
Зворотний відлік часу показує, що Україна пройшла складний шлях до осягнення ідей національної єдності українців різних за етнічним забарвленням спільнот як супер- етносу українців. Про важкість цього шляху свідчать навіть ті характеристики, які в народознавчій гуманістиці зазвичай перелічуються як архетипові для етнічного українця. Навіть не в тому річ, що поряд із ознаками інтровертності, індивідуалізму та господарності називаються такі як потяг до колективної згуртованості (общинності) і вільнолюбна радикальність на межі анархізму, а те, що в класичній гуманітарній спадщині додатково наголошується – це відбиток степового погляду на життя, який складався як характерний для етнічної самоідентифікації козацтва.
У такій ситуації важко пояснити, яким чином “степова свідомість” має бути типовою для жителя Карпат чи мешканця лісів Наддніпрянщини. Проте реальність складної структури української нації, навіть на рівні суб’етнічних структур всередині української етнонації, є тим культурним фактором, що утворює соціальну реальність державно-управлінської діяльності в сучасній Україні. Саме природна багатогранність етнічних маркерів українства, яка пов’язана із розмаїтістю українських ландшафтів і історичними контактами з іншими етносами, є основою етнорегіональногорайонування України.
Не менш складним питанням світоглядного ґатунку, що впливає на побудову ціннісних спрямувань у націотворчій діяльності державного управління, є питання етногенезу українства. Протягом років незалежності наукове співтовариство не дійшло згоди в проблематиці походження українців. Усі ці роки дискутувалися чотири основні версії.
- Етнічні корені українців сягають прадавніх часів і є продовженням перших хвиль заселення території України.
- Етнічні характеристики українців складаються в часи Київської Русі і є притаманними сучасним українцям спадково і безпосередньо, на відміну від росіян і білорусів.
- Київська Русь була витоком “трьох братніх народів” – українців, білорусів і росіян, етногенетична своєрідність кожного з яких сформувалася після розпаду Київської Русі.
- Початок самостійної лінії етногенези українців пов’язаний із розвитком козацтва і остаточно українська нація сформувалася у ХУІІ-ХУШ ст.
Якщо взяти до уваги, що саме в період ХУІІ-ХУШ ст. відбувалася масована, поліетнічна за складом, спланована міграція робочої сили на українські землі у зв’язку з індустріальним розвитком Східних і Південних територій Російської Імперії, то загальна історико-культурна картина розвитку сучасної України тільки ускладниться. Саме різність історико-культурних факторів розвитку територій, що сьогодні утворюють географічний простір України як самостійної незалежної держави, дає вагомі підстави для обговорення проблем особливостей регіонального розвитку.
У державно-управлінській і політичній практиці прийнято поділяти Україну на 5 регіонів, що на сьогодні є загальноусвідомленим українським суспільством фактом, але не є фактом інституалізованим у правовому полі держави: Західний регіон, Східний регіон, Південний регіон, Центральний регіон, АР Крим.
Проте це – спрощене й узагальнене районування, яке спирається на соціально-економічні та історико-політичні фактори виокремлення територій. Етнорегіональний поділ, який сьогодні репрезентується в етнологічних дослідженнях, розглядає етнічні територіальні відмінності, які сягають часів Київської Русі, а серед етнічних осередків, що на цей час є актуальними, називають такі: Волинь, Буковина, Галичина, Полісся, Поділля, Слобожанщина, Наддніпрянщина, Таврія, Бессарабія, Закарпаття, Сіверщина, Крим, Приазов’я та ін. Етнокультуне розмаїття Ук – раїни слід вважати одним із найпозитивніших факторів розвитку сучасного українського суспільства і державності, на чому наголошується в провідних документах, якими вибудовується ідеологія міждержавної співпраці із забезпечення сталого розвитку.
Вагомим фактором впливу на ціннісні аспекти державно-управлінської діяльності є багатокультурність України, яка склалася в процесі історичного розвитку її територій. Багатокультурність України є результатом автохтонних демографічних процесів, в плині яких формувався соціальний капітал держави. Для того щоб обговорювати переваги і недоліки мультикультур – них спільнот у дусі сучасних наукових дискусій, потрібно усвідомлювати, що поліетнічність України утворювалася двома шляхами, в жодному з яких немає ознак окупації. По-перше, це – включення до земель Російської імперії автохтонних осередків етнічного розвитку інших етнічних спільнот, наприклад кримських татар та гагаузів. І, по-друге, це відбувалося за рахунок мирних міграцій населення, яке заохочувалося до переселення на малорозвинені території Північного Причорномор’я та Донбасу Російської Імперії ще 200-300 рр. тому, що є свідченням укоріненості побуту і навичок життя неукраїнських етнічних груп у межах сучасних державних кордонів.
Довідка. Декларація про культурне різноманіття
СТАТТЯ 1. Культурна різноманітність як спільне надбання людства
Форми культури змінюються в часі і просторі. Це культурне розмаїття виявляється в неповторності і різноманітті особливостей, властивих групам і співтовариствам, складовим людства. Будучи джерелом обмінів, новаторства та творчості, культурне розмаїття так само необхідне для людства, як біорізноманіття для живої природи. У цьому сенсі воно є загальним надбанням людства і має бути визнано й закріплено в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.
СТАТТЯ 2. Від культурного розмаїття до культурного плюралізму
У нашому суспільстві, яке стає все більш різноманітним, слід забезпечити гармонійну взаємодію і прагнення до співіснування людей і співтовариств із плюралістичною, різноманітною й динамічною культурною самобутністю. Політика, що заохочує інтеграцію та участь усіх громадян, є запорукою соціальної згуртованості, життєздатності громадянського суспільства і світу. У цьому сенсі культурний плюралізм являє собою політичну відповідь на реалії культурного розмаїття. Культурний плюралізм, нерозривно пов’язаний із демократією, створює сприятливе середовище для культурних обмінів і розквіту творчих здібностей, що живлять життєві сили суспільства.
СТАТТЯ 3. Культурна різноманітність як фактор розвитку
Культурне розмаїття розширює можливості вибору, наявні у кожної людини. Воно є одним з джерел розвитку, розглянутого не тільки в плані економічного зростання, але і як засіб, що забезпечує повноцінне інтелектуальне, емоційне, моральне та духовне життя.
Прийнята 31-ю сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО
Париж, 2 листопада 2001 р.
Історія культурного розвитку українських територій сприяла формуванню досить потужного соціального капіталу держави, який є сукупністю знань, професійних умінь і рис характеру всіх його громадян. При обговоренні якостей соціального капіталу держави важливо розуміти, що сучасне суспільство володіє набагато ширшими знаннями і такими науково обумовленими кваліфікаційними характеристиками, які за часів утворення класичних націотворчих ідей просто ще не існували. Тому не слід редукувати характерні риси сучасного українця до стереотипних ознак українця ХУШ-ХІХ ст., які багато в чому є поетичною умовністю, яку ми собі уявляємо тільки на підставі художньої реальності, яка зберігалася для нас з періоду формування національних мистецьких шкіл доби романтизму.
Соціальний простір сучасної Української держави перебуває під впливом тих культурних факторів, які нашаровувалися в тому числі і протягом ХХ ст. І, що очевидно, ХХІ ст. принесе до скарбниці української нації нові аспекти культурного опанування світу, які ускладнять загальну характеристику типового українця. Цей новий типовий українець буде формуватися, у тому числі, і завдяки множині стратегій соціально-культурного розвитку регіонів, кожний із яких уже відіграє свою неповторну роль у розбудові держави.
Менталітет і культурні традиції як фактор формування соціального капіталу
Завдяки розмаїттю економічної спеціалізації та розвинутій системі міжнародної комунікації Україна вже сьогодні має достатні суспільні резерви для соціального прориву. Культура українця складалася як результат взаємодії життєвих звичок, світогляду і професійних умінь представників різних українських земель – індустріально потужного Сходу, вагомого своїм торгівельно-транзитним потенціалом Півдня, визначальним у накопиченні довготривалих зв’язків із західноєвропейською культурою Заходом, впливовим науковими досягненнями Центром, що сьогодні не слід ігнорувати в процесі провадження державно-управлінської діяльності. Ментальність сучасного українця не може бути вичерпно оцінена мірками українця-хлібороба, українця-козака, українця-ремісника минулих культурних епох, хоча потяг до архетипних етнічних настроїв, що відкриті у народній пісні, танці, побутових обрядах, сімейних звичках, завжди будуть психологічним підґрунтям приємних емоцій і особистого затишку.
Архетипові компоненти етнічного світогляду та емоційного ставлення до світу в сучасних наукових дослідженнях прийнято кваліфікувати як менталітет нації, що притаманний їй як цілісності і відображається в базових психічних реакціях кожного її представника.
Визначення менталітету
Менталітет – це характер та спосіб людського мислення і відчуття, що базується на структурних елементах сфери підсвідомого, які включають у тому числі й архетипи етносу.
Менталітет (людини, суспільства, народу) – це специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності. Часто менталітет називають душею певної людини або спільноти.
У практичній площині історико-культурні впливи на державно-управлінську діяльність виявляються в стереотипах мислення як громадян держави, так і представників державної адміністрації країни. Культурні стереотипи, які вважаються традиціями чи традиційними способами діяльності, у державне управління привносяться шляхом:
– набутої загальної освітньої бази і загального виховання державного службовця;
– усталеної практики і стилю діяльності всередині колективів державних органів влади;
– наслідування структур обробки інформації в офіційних документах;
– цільового спрямування професійної підготовки державних службовців.
Отже, державне управління в Україні є сферою діяльності осіб, які привносять у процес врядування власні уявлення про особисті й суспільні цінності, серед яких важливими для суспільства в цілому слід вважати наступні:
– ставлення до прав і свобод людини та громадянина;
– розуміння соціальної справедливості;
– здатність до колегіальних форм співпраці;
– законослухняність;
– усвідомлення гуманістичних засад ідеології сталого розвитку.
Культура державного управління є повсякденною практикою діяльності державних службовців, що не може бути практикою “вчора” або практикою “завтра”. Тому історико – культурні впливи мають бути усвідомлені і перейдені, якщо їх відчувають і розуміють як перешкоду для розвитку. Для цього існують спеціальні наукові методики структурно-функціонального і крос- культурного аналізу соціальної реальності. Але у будь-якому випадку постійні посилання на історичні перепони та історичні примхи національної і державної долі не виправдовують фактів неефективного функціонування державних служб на сучасному етапі розвитку країни.