Функції держави і державне управління
Загальнодержавний рівень. Польща належить до демократичних держав, тобто вона парламентська республіка, найважливіші риси якої: незалежність усього народу, суверенітет держави, а також демократичний вибір влади. Важливими ознаками державного устрою є плюралізм, поділ влади на три гілки, свобода слова, віросповідання. Підставою для такого устрою служить ринкова економіка, що спирається на вільну конкуренцію. Повагу гідності людини гарантує Конституція. Польща є унітарною державою, що виражається в поділі на воєводства, керує якими центральна влада. Законодавчу владу представляють сейм та сенат, вико – навчу – Президент Польщі та Рада Міністрів. Суди і трибунали здійснюють судочинство.
Управління на рівні адміністративно-територіальних одиниць. Територіальному самоврядуванню в Польщі присвячений розд. VII чинної Конституції РП. Стаття 1 розділу “Територіальне самоврядування” надзвичайно важлива, оскільки вона стосується принципу субсидіарності, але п. 3 наступної статті визначає принципи, з яких випливають орієнтовні компетенції ґміни – “ основної одиниці територіального самоврядування” (ст. 164, 1). Одиниці територіального самоврядування наділені правом індивідуальної власності (ст. 165 Конституції). Цим одиницям надається право власності й інші майнові права; про їх автономність свідчить також те, що їх самостійність підлягає судовій охороні. Публічні завдання, які виконують одиниці самоврядування, Конституція ділить на власні розпорядження і надіслані від вищестоящих органів через закон ( наприклад ведення обліку населення). Натомість згідно з п. 3 ст. 166 компетенційні спори між органами територіального самоврядування та урядовою адміністрацією повинні розв’язувати адміністративні суди. Стаття 167 стосується доходів одиниць самоврядування, яким “гарантується участь у державних доходах відповідно до поставлених їм завдань”. Отже, можливі джерела доходів одиниць самоврядування Конституція поділяє на власні доходи, загальні дотації, а також цільові дотації з держбюджету. Одиниці самоврядування мають, крім того, право на встановлення розміру податків і локальних оплат. Відповідно до ст. 169 одиниці територіального самоврядування виконують завдання за посередництвом органів самоврядування ( внутрішній устрій, що їх визначає) і виконавчих; згідно з п. 2 цієї статті “вибори до органів самоврядування є загальними, рівними, безпосередніми і відбуваються шляхом таємного голосування”.
Конституція визначає референдум як форму вирішення членами самоврядної спільноти справ, що її стосуються. Під час референдуму вони можуть відкликати орган самоврядування, який призначено в процесі прямих виборів. Передостання стаття обговорюваного розділу присвячена організації контролю “з точки зору законності” за територіальним самоврядуванням. Як орган контролю Конституція визначає: голову Ради Міністрів (за його пропозицією сейм може розпустити орган самоврядування, звільнити порушника конституції або закону) і воєвод, а у сфері бюджетних справ – регіональні розрахункові палати. Розділ VII Конституції визначає право одиниці територіального самоврядування на об’єднання, право участі у міжнародних локальних об’єднаннях і регіональних спільнотах, а також на співпрацю з локальними та регіональними спільнотами інших держав. Територіальне самоврядування реально розвивається з 1990 р. Саме тоді відмовилися від системи рад, а замість цього ввели самоврядування ґміни і воєводства. А з 1 січня 1999 р. стає обов’язковою триступенева структура територіального самоврядування: самоврядування ґміни, повіту, а також воєводства.
Ґміна. Конституція РП 1997 р. визначає, що: “основною одиницею територіального самоврядування є ґміна”.
Ґміна виконує всі завдання, не заборонені для інших одиниць територіального самоврядування. До складу ґміни входять усі жителі. При цьому належність до спільноти ґміни є обо- в’ язковою. Ґміна має свою правоздатність, виконує власні завдання (визначені законом самоврядуванням ґміни), а також надіслані розпорядження.
Органами ґміни є рада ґміни, а також війт/бургомістр/президент. Рада гміни є одночасно зако – нодавчим і контрольним органом. Вибирається вона шляхом прямих виборів. Рада засідає на сесіях, приймає на них ухвали, які є законом до виконання на певній території, а також контролює виконавчий орган, яким є війт/бургомістр/президент, скликаючи з цією метою ревізійну комісію.
Виконавчим органом ґміни залежно від її розміру і виду є, як уже зазначалося, війт, бургомістр або президент. Не беручи, однак, до уваги назви, орган має однакові компетенції і відповідає за ведення фінансової політики та реалізацію бюджету ґміни. Про свою діяльність війт звітує перед радою гміни, яка приймає або відхиляє звіт.
Повіт. Повітове самоврядування існує в Польщі з 1 січня 1999 р., коли набрала чинності одна з чотирьох великих реформ уряду Єжеґо Бузка. Тепер устрій повітового самоврядування регулює закон від 5 червня 1998 р. Повітове самоврядування конституційно не врегульовано.
Органами повітового самоврядування є рада, а також правління повіту. Рада, як і рада ґміни, є законодавчим і контрольним органом, вибирається шляхом прямих виборів, засідає на сесіях. Її організація значною мірою нагадує організацію ради ґміни. Виконавчим органом у повіті є правління повіту, до складу якого входять від трьох до п’яти осіб. Вибирає його рада. На чолі правління стоїть староста. Правління виконує ухвали ради повіту, а також бюджет і провадить фінансову політику. Про виконання бюджету старості, а також решті членів правління подається звіт правління.
Воєводство. Воєводське самоврядування – найвищий щабель місцевого самоврядування в Польщі, який охоплює жителів цього воєводства. Устрій воєводства регулює закон від 5 червня 1998 р. про самоврядування воєводства.
Законодавчим органом у воєводстві є воєводський сеймик. Вибирається він також шляхом прямих виборів та, як і рада ґміни й рада повіту, засідає на сесіях, вибирає ревізійну комісію. Виконавчим органом є правління воєводства, яке вибирається через сеймик. Передусім сеймик обирає маршалка воєводства, а потім за його пропозицією – решту членів правління. До складу правління входить 5 осіб. Відповідно до викладеного представлена форма самоврядування відповідає європейській традиції, що впливає на розвиток громадянського суспільства. Варто також зауважити, що Польща підписала численні міжнародні конвенції, які стосуються самоврядування, у тому числі Європейську карту місцевого самоврядування.
Управління – це організована діяльність, яка реалізовується за допомогою певного апарату і спрямована на досягнення конкретних цілей. Така діяльність, яка охоплює сферу справ державного характеру, називається публічним управлінням. Термін “публічне управління” визначається багатьма способами і в різних площинах, наприклад, у предметній (сфера справ, що здійснюються) або суб’єктній (органи, які утворюють публічне управління). Крім того, найчастіше трапляються змішані визначення публічного управління, які охоплюють його суб’єктно- предметне трактування.
Згідно з одним із таких визначень публічне управління – це комплекс дій, функцій та організаційної і виконавчої діяльності, які здійснюються для реалізації державних справ різні суб’єкти, органи та інституції на підставі закону та відповідно до визначених правом форм. Існують багато визначень публічного управління, а також багато його поділів. Один із них – це поділ публічного управління, який пропонує професор Ян Боця, на управління уряду, територіальне управління, державне управління, до якого належать організаційні одиниці, що не є складовими ні управління уряду, ні територіального управління.
Територіальне управління. Територіальне управління представлено в Польщі трьома рівнями: ґміною; повітом; воєводством. Органи кожної одиниці територіального самоврядування реалізують завдання держави на власній місцевій території. Територіальне управління виконує компетенції, обумовлені конституцією або законами для органів іншої державної влади, з метою задоволення потреб людей, які проживають на території цієї організаційної одиниці. До органів територіального самоврядування належать:
- сеймик воєводства;
- рада повіту;
- рада ґміни;
виконавчі органи:
- маршалок і правління воєводства;
- староста і правління повіту;
- війт (бургомістр, президент).
Державне управління. Крім того, оскільки інколи державне управління ототожнюється з управлінням уряду і навпаки, то доцільним і логічним видається виокремлення рівня державного управління, до сфери якого не входить управління уряду. До його органів, за професором Боця, можна зарахувати:
- президента Польської Республіки;
- органи найвищої палати контролю;
- державну раду радіомовлення і телебачення;
- речників громадянських прав;
- державну раду юстиції;
- органи Національного польського банку разом з державною радою фінансової політики;
- центральні органи адміністрації, що підлеглі сейму.
Управління уряду. У свою чергу, управління уряду можна поділити з огляду на сферу його діяльності на: центральний уряд (голова Ради Міністрів, Рада Міністрів, міністри, а також центральні органи урядової адміністрації) та місцевий уряд (воєвода і підлеглі йому служби, органи неколективного управління). Органи уряду центральної адміністрації охоплюють своєю діяльністю всю територію країни, натомість органи уряду місцевої адміністрації діють тільки на чітко визначеній території. Що стосується уряду місцевого управління, то тут існує ще додатковий поділ на колективне і неколективне управління.
Колективне управління. Колективне управління утворюють керівники колективних служб, які діють під керівництвом воєводи, керівники інспекції та охорони, які виконують завдання і наділені компетенціями, що визначені в законах. До цієї категорії належать, наприклад:
- воєводський комендант поліції;
- воєводський комендант державної пожежної команди;
- куратор освіти;
- воєводський фармацевтичний інспектор;
- воєводський інспектор торговельної інспекції;
- воєводський інспектор будівельного нагляду;
- воєводський інспектор охорони рослин і насінництва;
- воєводський інспектор охорони довкілля;
- воєводський інспектор торговельної якості аграрно-промислових товарів;
- воєводський інспектор дорожнього транспорту;
- воєводський інспектор геодезичного і картографічного нагляду;
- воєводський реставратор пам’яток;
- воєводський ветлікар.
Крім того, завдання уряду на території воєводства виконують також керівники повітових служб, служб інспекції та охорони, що перебувають під керівництвом старости. Натомість органами неколективного управління (яке інколи називають також спеціальним) є суб’єкти, підпорядковані певним міністрам, а також керівникам державних юридичних установ і керівникам інших державних організаційних одиниць, що виконують завдання зі сфери управління уряду на території воєводства. У додатку до закону від 5 червня 1998 р. про управління уряду у воєводстві (Вісник законів від 2001 р. № 80, положення 872 зі змінами) наводяться такі органи неколективної адміністрації:
- командувачі військових округів, шефи воєводських військових штабів, військові коменданти поповнень особового складу;
- директори казначейських палат, начальники фінінспекцій, директори установ казначейського контролю;
- директори обласних і спеціалізованих гірничих установ;
- директори обласних і начальники окружних установ стандартизації;
- директори обласних і начальники окружних апробаційних установ;
- директори регіональних правлінь водного господарства;
- директори і начальники митної палати;
- директори морських установ;
- директори статистичних установ;
- директори установ міжконтинентального судноплавства;
- коменданти відділів прикордонної служби, коменданти представництв і з’ єднань прикордонної служби;
- окружні інспектори морського рибальства;
- державні санітарні інспектори;
- повітові, а також прикордонні ветлікарі.
Діяльність органів неколективного управління базується, як правило, на принципі централізації. Ці органи діють у рамках територіального поділу країни або у рамках спеціальних поділів.
Функції публічного управління:
1) охоронно-регламентаційна, пов’язана з охороною громадського порядку і безпеки зібрань;
2) надання публічних послуг або надавання їх за посередництвом інституцій, що їх забезпечують, які належать до публічного сектору;
3) регулятора економічного розвитку, яка проявляється у застосуванні класичних поліцейських і регламентаційних інструментів у вигляді дозволів, мит, а також участі держави в управлінні народним господарством.
Принципами організації і діяльності публічного управління є такі.
- Принцип поєднання управління і права. Органи публічного управління діють на підставі положень закону і в межах, окреслених положеннями закону.
- Принцип керівництва. Керівництво – це діяльність органу публічного управління: організаційна, ініціативна, координаційна, випробовувальна, кадрова, наглядова, контрольна.
- Принцип координації. Координація в публічному управлінні полягає в гармонізації різної діяльності органів управління і державних установ для досягнення поставлених цілей.
- Принцип колегіальності. Колегіальність ґрунтується на спільному прийнятті рішень кількома або навіть більшою кількістю наділених рівними правами осіб.
- Принцип одноосібності. Одноосібність полягає у створенні одноосібних органів управління і в одноосібному прийнятті рішень.
- Принцип сфери діяльності і повноважень (компетенції) органу Сфера дії органу окреслена в положеннях устроїв адміністративного закону, яким покликаний підпорядковуватися цей орган. Ця сфера охоплює список справ, які вирішує орган. Натомість компетенцію потрібно розуміти як сукупність повноважень органу публічного управління, яка стосується певної сфери, в якій орган має право і разом з тим обов’язок діяти.
- Принцип децентралізації. Децентралізація тісно пов’язана з будовою апарату публічного управління і розподілом завдань між окремими ланками цього апарату у вертикальній площині.
- Принцип нагляду. Нагляд – це можливість, що випливає з положень закону про право втручання в діяльність одиниці нагляду інструктивними, організаційними, контрольними і владними засобами.
- Принцип контролю. Контроль адміністрації полягає у здійсненні діяльності щодо перевірки дій одиниць публічного управління.
- Принцип відповідальності. Розрізняють відповідальність:
- керівну – стосується осіб, які виконують керівні функції в публічному управлінні;
- карну – відповідальність окремого винуватця;
- майнову – пов’язану зі шкодою, заподіяною чиновником у процесі реалізації функцій управління;
- службову – відповідальність працівників, визначену керівниками за неналежне виконання обов’язків.
Брак відповідального політичного лідерства особливо гостро відчувається, коли необхідно докладати зусиль щодо модернізації, спрямованої на вирішення проблем структурного характеру, надто тоді, коли рішення керівника гальмується через високий рівень невпевненості, ризику і потенційно високу політичну ціну в разі її невдачі. Отже, йдеться про реформи, проведення яких об’єктивно обґрунтоване, але результати політичних реалій вказують, що вірогідність їх невдач і необхідні ресурси можуть виявитися значними. Прикладом реформ такого типу є модернізація державних чиновницьких структур. Модернізація публічного управління Польської Республіки – це тривалий і складний процес, зумовлений як низкою культурних ознак управління, так і багатьма передумовами, що виникають виходячи зі специфіки оточення, в якому вона функціонує.
Основні тенденції модернізації державного управління
Публічна адміністрація – це велика і складна структура, що уособлює диференційовані цінності, цілі і справи. Це структура, покликана загалом дієво захищати власну ідентичність і власні інтереси, здатна для вигідного збереження для себе статус-кво раціонально використати свої ресурси: знання, досвід, безперервність дії, чисельність своїх членів, а також вміння мобілізувати певні суспільні і професійні групи. У щораз більш широкій сфері, перебираючи на себе функції, які були досі визначені для законодавчої влади і політичних номінантів, публічна адміністрація бере участь у встановленні правил, завдяки яким вона функціонує, як і механізмів, що її контролюють. Культурно відтворені в її сфері явища формалізації, що провадять до створення так званої бюрократичної індивідуальності, – це додаткові передумови, що спричиняють її автономізацію. Модернізація структури, що має такі істотні ресурси, якщо не відповідає її цілям і не узгоджується з її справами, значно ускладнена. Для цього необхідно створити певні умови.
По-перше, потрібне вироблення політиками спільного стратегічного бачення бажаних змін. З цією метою політики повинні розглядати публічне управління як істотний засіб розвитку, який значною мірою зумовлює розробку виваженої політики і державних програм, а також встановлює спосіб їх реалізації. Отже, необхідно, аби політики зрозуміли, що управління – це їх потенційно найбільший союзник і партнер, а не опонент і конкурент у боротьбі за державні ресурси, який прагне лише до введення державних справ згідно з власною раціональністю. Політики повинні також зрозуміти: сучасне управління втрачає свій ієрархічний характер. Дедалі більше воно спирається на співвідношення мереж і співпрацю горизонтального характеру. Отже, зміна співвідношення між політиками і чиновниками у бік зменшення співвідношення ієрархічного підпорядкування – це процес більшою мірою історичний.
По-друге, щоб зробити модернізацію управління результативною, крім переконання в його необхідності і значущості, слід знати, що бажано змінити, як планують це зробити, а також те, які ефекти повинно це принести. Отже, слід володіти відповідними знаннями та інформацією щодо того, хто компетентний у цьому питанні і може допомогти. Такі знання можуть мати політики (гіпотетично), науковці (ймовірно), експерти (дуже правдоподібно), а також чиновники (напевно). Запас знань, щоправда, розпорошений, але існує і є досить вагомим. Отже, мистецтво полягає в тому, щоб цей запас інтегрувати й активізувати. Потенційно кожен із носіїв частини цих знань міг би спробувати це робити, і час від часу це робить. Проблема, однак, полягає в тому, що правильні й мудрі постулати реформаторів мають знайти відображення в постановах і бути схваленими, щоб надалі впроваджувати їх у практику. Таким чином, без активної позиції політиків знання, потенціал і готовність до участі згаданих суб’єктів не використовуватимуться для модернізації управління.
По-третє, процес модернізації структур держави вимагає, щоб його ініціатори (політики) по-партнерськи і суб’єктно трактували ці середовища та інституції, які необхідні для сприятливого проведення цього процесу. Інакше кажучи, йдеться про вироблення компромісу, що стосується цілей і механізмів адміністративної реформи серед усіх цих партнерів (або, щонайменше, переважної їх більшості), без участі яких цей процес не можна провести результативно.
По-четверте, стосовно модернізації публічного управління слід пам’ятати, що реформи юридичного і територіального характеру попри їх важливість потрібно доповнити реформами, які концентруються на питаннях, пов’язаних з управлінням державними справами. Йдеться про таку зміну філософії сприймання державних справ і способу їх ведення, яку найбільш повно відображає поняття нового публічного управління. У Польщі відчувається дефіцит змін, спрямованих на трансформацію бюрократичної моделі публічного управління в модель нового публічного управління. Існує загальна згода стосовно того, що поліпшення якості діяльності публічного управління і державних послуг, що надаються нею, є надзвичайно важливим. Але слід брати до уваги те, що зміни можуть виникнути лише тоді, коли буде виконано певні елементарні умови.
По-перше, процесу модернізації управління мають передувати раціональні публічні дебати щодо бажаної моделі держави та її відносин з громадянами.
По-друге, реформування управління повинно мати системний і стратегічний характер, а не інструментальний і негайний.
По-третє, необхідно усвідомити, що перебудова і значне поліпшення якості діяльності публічного управління неможливі без досягнення загальної згоди щодо цілей її реформування та ефектів, які повинні виникати. Дотримання кожної з цих умов буде можливим, коли політики виявлять активність і рішучість, а також матимуть раціональне бачення бажаних змін. Отже, модернізація управління значною мірою залежить від політиків, їх зрілості і почуття відповідальності за перебіг публічних справ.
Недоліки системи державного управління Польщі, що залишалися після першої хвилі реформ початку 90-х рр. ХХ ст., і підштовхнули країну до реформ у 1997 р. Позитивна оцінка реформ міжнародними експертами, а також певна її схожість з умовами України дають підстави якомога повніше застосувати польський досвід в українських умовах.
Значення польського досвіду для України
Для відповідного використання польського досвіду щодо проведення адміністративної реформи потрібно розвинути цей досвід, який певною мірою є унікальним для України. Реформи, що ініціював польський уряд у 1997 р. (однією з яких і була адміністративна реформа), мали на меті трансформувати Польщу в сучасну конкурентоспроможну державу, здатну відповісти на політичні й економічні виклики сучасної Європи і стати її інтегрованою частиною.
Принципи проведення адміністративної реформи базувалися на традиціях європейської цивілізації. Ці принципи також закладено в основу стратегії розвитку країн-членів Європейського Союзу. Серед них:
Побудова громадянського суспільства – впровадження нових рівнів урядування, які мають наблизити кожного громадянина до процесу управління, стимулювати подальший розвиток громад, водночас роблячи їх відповідальними за результати своєї діяльності.
Субсидіарність – фундаментальний принцип функціонування Європейського Союзу. Шляхом деконцентрації центральний уряд передає низку функцій, що можуть ефективно здійснюватись на нижчому рівні, місцевим органам влади, або делегує їх територіальним спільнотам, залишаючи водночас частину з них у сфері своєї компетенції.
Ефективність – місце Польщі в Європейському Союзі великою мірою визначається ефективністю використання здібностей її громадян і спроможністю локальних і регіональних громад успішно використовувати свої можливості для власного розвитку.
Прозорість, відкритість і підзвітність – означає ліквідацію зайвих адміністративно- бюрократичних структур, радикальне реформування системи публічних фінансів, делегування нових, ширших повноважень для демократично вибраних місцевих влад.
Гнучкість – здатність оперативно реагувати на зміни зовнішніх і внутрішніх чинників, підвищення рівня такої здатності і встановлення ефективного зворотного зв’язку з публічною владою.
Реформа публічної адміністрації складалася з двох реформ, які проводилися одночасно: реформи територіального устрою та реформи місцевого самоврядування (децентралізації). Крім того, пізніше було проведено певне реформування в центральному уряді. Згідно з урядовим проектом закону про запровадження основного – трирівневого територіального поділу держави було запропоновано утворити 12 воєводств й уповноважити уряд видати розпорядження на утворення повітів. Найбільше суперечок виникло під час узгодження кількості та територіальних меж воєводств. Урешті-решт, був ухвалений законопроект, згідно з яким було створено 16 воєводств.
Відповідно до норм Конституції та принципів унітарності, субсидіарності, децентралізації та надання правосуб’єктності місцевим спільнотам було вирішено, що новий основний територіальний поділ повинен:
- складатися з трьох щаблів – ґміни, повіти і воєводства;
- відповідати принципові, що кожна одиниця поділу має бути одночасно одиницею місцевого самоврядування з відповідним обсягом повноважень. 5 червня 1998 р. сейм ухвалив три закони, які встановили принципи організації територіальної адміністрації: про самоврядування повіту; про самоврядування воєводства; про урядову адміністрацію у воєводстві.
Місцеве самоврядування після реформи включає регіональні, повітові і спільноти ґмін, які відповідають трьом різним рівням основного територіального поділу держави. Вони є рівноправними і відрізняються за поставленими перед ними завданнями.
Завдання базового характеру належать до компетенції ґмін (перший рівень). До них віднесено всі публічні завдання, не передбачені для інших суб’єктів, задоволення колективних потреб спільноти належить до власних завдань ґмін. Вони виконують також завдання, делеговані їм центральним урядом. Другий рівень місцевого самоврядування – повіти. На відміну від ґмін, повіт виконує публічні завдання, обумовлені законами. Повіт, як і ґміна, є юридичною особою, і його самостійність підлягає судовому захисту. Обсяг завдань і функцій повіту має комплементарний характер щодо функцій ґміни, тобто повіт виконує те, чого ґміна виконати не може. Варто зазначити, що перший не має жодних контрольних або керівних повноважень стосовно останньої. Самоврядування на рівні воєводства (третій рівень) покликано реалізовувати регіональні інтереси держави. Для цього було зменшено кількість воєводств, щоб вони могли бути конкурентоспроможними щодо регіонів Європи.
Основною сферою діяльності воєводства, окресленою в законі, є економічний і цивілізацій- ний розвиток, міжнародна економічна співпраця, стимулювання ринкової конкуренції та інновацій, розвиток національної та локальної свідомості. Воєводство відповідальне за створення стратегії всебічного розвитку регіону та проведення регіональної політики, якою передбачено забезпечення умов економічного розвитку, розбудову соціальної і технічної інфраструктури, пошук і поєднання публічних та приватних коштів, підтримка освіти й науки, забезпечення співпраці між наукою й промисловістю, охорону природи й культурної спадщини. Крім того, у 1998 р. було прийнято правові акти, що стосувалися реформи центральної виконавчої влади.
Реформа уряду, впроваджена 26 жовтня 1999 р., оптимізувала його організаційну структуру відповідно до нових завдань стратегічного управління. Наступним законом, що продовжував реформу центрального уряду, був закон про державну службу. Він регулював діяльність усіх осіб, які працюють в органах урядової адміністрації, та організації, яка вирішує справи державної служби. Реформа відповідала одному з основних європейських принципів – децентралізації центральної влади шляхом зміцнення влади на рівні місцевого самоврядування. Одним із найважливіших кроків реформи визнано функціональне доповнення самоврядування на рівні ґміни самоврядуванням на рівні повіту.
Іншим важливим здобутком реформи є зменшення кількості воєводств та запровадження регіонального рівня самоврядування. Звичайно це супроводжувалося певними проблемами. Критики висловлюються про різні недоліки, пов’язані з проведенням цієї реформи. Та варто зазначити, що загалом результати адміністративно-територіальної реформи у Польщі здебільшого позитивні.
Польський досвід свідчить, що перетворити державне управління на ефективне без здійснення децентралізації в сучасній Європі нереально. А тому загальні принципи ефективної адміністративної реформи в будь-якій країні регіону будуть схожі. Водночас Україна може запозичити для себе польський досвід, використавши саме ті положення закону, які будуть для неї найбільш прийнятними. Це означає збільшення обсягів завдань, що стоять перед українськими реформаторами.