13.7. Державне управління Республіки Франція

Особливості поділу влади, адміністративно-територіального устрою та децентралізації. Державне управління

Система поділу влади Франції будується відповідно до адміністративно-територіального устрою республіки. В Конституції Франції названі три рівні організації влади в державі і три типи територіальних колективів самоврядування: комуни (у Франції 36680), департаменти 100 (96 метропольних + 4 заморських та Майотт) і заморські території (4). Ці адміністративні одиниці мають адміністративні повноваження, обмеження, по-перше, частиною національної території, яка ними управляється, а, по-друге, – так званими місцевими справами, або тими, які їм спеціально доручені, делеговані законом (державою). Таким чином, тільки “в законодавчому порядку” (тобто спеціальним законом), який приймає Парламент, можна за Конституцією (28 вересня 1958 р. з останніми змінами 1995 р.) створити новий вид адміністративно-територіальної одиниці, що і було зроблено 2 березня 1982 р.: додано новий рівень регіонів, які об’єднують кілька департаментів (створено 26 регіонів). Така система поділу влади (на місцевому рівні) склалась сьогодні. Донедавна Франція була державою, для якої був характерний високий ступінь централізації місцевого врядування і самоврядування. Це проявлялось у розвитку системи адміністративного контролю центральної влади над місцевими органами, бюрократичної субординації у відносинах центру і міст. У розпорядженні опікунської центральної влади перебувало досить багато засобів (анулювання, схвалення, тимчасове призупинення, заміщення, перегляд, відкликання, відставка, розпуск та ін.), але вона мала на меті лише – жорстке підкорення діяльності місцевих колективів. Існуючий попередній контроль вів до “роззброєння” комуни і департаментів, посягаючи на їх самостійність діяти, пропонувати, створювати, організовувати нові служби, розробляти і реалізовувати проекти і т. ін. Ключову роль у системі місцевого урядування відігравав префект, який був представником влади і визначав усі напрями місцевої діяльності. Поява цього ключового інституту в адміністративному механізмі управління був певною мірою зумовлена встановленим після революції 1789 р. принципом єдиної і неподільної нації. Регіональне різноманіття, раніше характерне для системи управління, було спрощене: створено департаменти, на чолі яких були поставлені представники центральної влади, наділені широкими повноваженнями в управлінні підконтрольними їм територіями. Ця високоцентралізована система проіснувала у Франції майже 200 років.

Проведена в 1982 р. децентралізація розширила повноваження територіальних колективів, забезпечила їм велику самостійність у вирішенні своїх справ, зберігши разом з тим за центральною владою досить сильні позиції на місцях. З метою реалізації нової урядової політики децентралізації влади у 1983 р. були прийняті Закон про розділення компетенції між комунами, департаментами, регіонами і державою та Закон про розділення джерел фінансування. Ці акти потім були доповнені іншими законами, які порушували питання організаційної побудови регіонів, місцевого управлінського апарату, проведення місцевих виборів, міжрегіональної співпраці й участі громадян у діяльності місцевих органів влади. У широкому розумінні децентралізація мала на меті:

• по-перше: передати по можливості більше повноважень периферії (переважно щодо послуг); знайти відповідну “шкалу” для покращання управління, підвищення його ефективності у вирішенні завдань, переданих на рівень регіонів і місцевих властей. Для цього іноді було достатньо скоротити кількість муніципалітетів, в інших випадках останнім дозволялося об’єднуватись для надання певних послуг і створювати проміжні рівні влади (часто на регіональному рівні) між нижнім рівнем управління і центральним урядом;
• по-друге – інші заходи (часто поетапні, особливо в кінці 1980-х рр. і на початку наступного десятиліття): розширити фінансову самостійність місцевої влади; полегшити навантаження на центральний уряд; у деяких випадках розширити повноваження виконавчих органів відносно місцевих рад, оскільки місцева влада була змушена виконувати все більш численні і технічно складні функції.

Під адміністративний округ у французькому законодавстві підпадає частина національної території, яка слугує рамками діяльності різних державних служб. Статус адміністративного округу має дві особливості. Округ не має юридичного статусу, оскільки є частиною держави. Очолює округ вища виконавча посадова особа – префект. Префекта назначає і відкликає Президент Французької Республіки. В обох випадках Президент підписує Декрет, який потім затверджує Рада Міністрів Франції. Префект округу отримує від Президента і Прем’єр-міністра Франції прямі вказівки, від виконання яких не може ухилитися. Подібний підхід дає змогу: розподілити навантаження між центральним і місцевим апаратом державного управління: на органи влади центру покладаються завдання загальнонаціонального масштабу і характеру, а на органи адміністративних округів – розв’язання проблем балансування інтересів держави і місцевих товариств на різних рівнях влади. Забезпечення децентралізації базується на дотриманні двох умов: по-перше, визнання і законодавче закріплення факту існування інтересів, відмінних від державних стосовно регіону, департаменту і комуни; по-друге, законодавче закріплення незалежності органів місцевої влади від державних органів у частині прийняття рішень, використання коштів і майна, необхідних для їх реалізації. Останнє забезпечується виборністю місцевих органів влади регіону, департаменту і комуни.

Відповідно до ст. 20 та 21 Конституції Французької Республіки Прем’єр-міністр очолює уряд, який, у свою чергу, визначає та проводить національну політику. Вироблення державної політики щодо державної служби належить до сфери відповідальності Міністерства бюджету, державних розрахунків та державної реформи і його підрозділу – Головного управління адміністрування та державної служби. У ст. 3 постанови № 2007-1003 від 31 травня 2007 р. “Про повноваження Міністра бюджету, державних розрахунків та державної реформи” [6] записано: “У сфері державної служби, за дорученням Прем’єр-міністра він (Міністр бюджету, державних розрахунків та державної реформи) виконує певні функції, визначені постановою від 9 жовтня 1945 р. і законами від 13 липня 1983 р. та від 11 січня 1984 р., які зазначені вище. Він слідкує за правами і обов’язками всіх службовців, а також за положеннями, які регулюють їх кар’єрне просування. Він проводить політику модернізації управління людськими ресурсами в державних відомствах та щодо заробітної плати державних службовців і забезпечує погодження статутних правил та окремих положень, підписує постанови, які пов’язані зі статутом та заробітною платою державних службовців, про що зазначається вище у ст. 2 закону від 13 липня 1983 р. Він очолює Вищу раду державної служби трьох рівнів і Наглядову раду державної зайнятості”. У Франції за розвиток державної служби відповідає ще один високопосадовець – Державний секретар з питань державної служби. Як представник держави він контролює та підтримує діяльність політично призначеного Міністра бюджету, державних розрахунків і державної реформи. У постанові № 2007-1100 від 13 липня 2007 р. стосовно повноважень державного секретаря з питань державної служби визначені такі його функції: “Він займається всіма справами в галузі державної служби, за дорученням Міністра бюджету, державних розрахунків і державної реформи, при якому він є уповноваженим. Для виконання своїх повноважень Державний секретар з питань державної служби розпоряджається в міру потреби службами, які підпорядковуються Міністру бюджету, державних розрахунків і державної реформи, а саме: генеральним управлінням адміністрування та державної служби, генеральним управлінням з питань місцевого самоврядування і управлінням з питань госпіталізації й організації медичного обслуговування та іншими службами і корпусами, які перебувають у розпорядженні Міністра бюджету, державних розрахунків і державної реформи, з метою виконання своїх повноважень у галузі державної служби. Через обмеженість повноважень, які йому делеговані, Державний секретар з питань державної служби отримує повноваження від Міністра бюджету, державних розрахунків і державної реформи ставити свій підпис під усіма документами, постановами і наказами. Державний секретар з питань державної служби може заміняти Міністра бюджету, державних розрахунків і державної реформи щодо головування у Вищий раді державної служби і Наглядовій раді (Обсерваторії) державної служби”. Реалізацію всіх цих функцій Міністерства забезпечує Головне управління адміністрування та державної служби (Direction §епегаіе de l’administration et de la fonction publique), яке виконує такі завдання:

• слідкує за дотриманням норм основного закону про державну службу;
• забезпечує зв’язок та єдність державної служби;
• здійснює експертну оцінку щодо статутних правил, заробітної плати, звільнень, часу роботи, соціальних дій і подає її на розгляд уряду та парламенту;
• здійснює опіку над міжміністерськими адміністративними школами (IRA, ENA);
• відповідає за підтримку соціального діалогу з профспілковими організаціями.

За діяльністю Головного управління адміністрування та державної служби (ГУАДС) наглядає Вища Рада державної служби всіх рівнів (державна, територіальна, госпітальна). Рада включає тимчасові та чотири постійні комісії, а саме:

• Комісію статутів, яка розглядає законопроекти щодо державної служби;
• Комісію скарг, яка розглядає скарги щодо рішень про здійснення санкцій проти державного службовця, постановляє та затверджує тексти їх відхилень або мотиваційних рекомендацій;
• Комісію професійного навчання та соціального просування;
• Комісію контролю гігієни та безпеки.

До складу Вищої Ради державної служби (Обсерваторії державної служби) входять представники парламенту, міністерств, територіальних державних адміністрацій та державних підприємств. Цей орган затверджує річну програму роботи ГУАДС, а також затверджує та розповсюджує річний звіт ГУАДС. Генеральний секретаріат, який перебуває у спільному підпорядкуванні Міністерства бюджету, державних розрахунків та державної реформи і Міністерства економіки, промисловості та зайнятості, визначає завдання, бюджет ГУАДС, а також збирає інформацію про персонал та матеріальні ресурси разом із директорами державних адміністрацій.

З метою координації дій Президента, Прем’єр-міністра, кожного з міністерств у межах їх компетенції, різних державних служб, діяльність яких пов’язана з проведенням державної реформи, спрямованої на оновлення державних послуг, декретами від 13 вересня 1995 р. і від 8 липня 1998 р. утворено відповідні адміністративні структури, зокрема Міжвідомчий комітет з питань державної реформи (CIRE) – дорадчий орган, очолюваний Прем’єр-міністром. Робота CIRE відбувається на пленарних засіданнях, які за дорученням Прем’єр-міністра скликає міністр бюджету, державних розрахунків і державної реформи. CIRE відповідає за формування політики уряду щодо: визначення ролі держави й уточнення сфери державних послуг; урахування потреб і сподівань користувачів державних послуг у напрямі спрощення і полегшення процедур; підвищення ефективності діяльності державних служб та інституцій; делегування повноважень і відповідальності; модернізація державного управління.

Основні тенденції модернізації державного управління

CIRE розглядає і вивчає схеми реорганізації державних служб і, зокрема, проекти реорганізації служб. Серед його завдань – ініціалізація і координація дій адміністрації щодо створення і використання інформаційних систем відповідно до функціональних схем управління міністерств. У засіданнях Міжвідомчого комітету беруть участь міністр бюджету, державних розрахунків і державної реформи, міністр внутрішніх справ, заморських територій і територіальних колективів, міністр екології, енергетики, сталого розвитку і територіального планування і в разі потреби – інші члени уряду. Міжвідомча комісія з питань державної реформи (DIRE), яка утворена замість комісаріату з питань державної реформи в липні 1998 р., є службою, підпорядкованою Прем’єр-міністру, і має міжвідомчий характер. DIRE перебуває в розпорядженні міністра бюджету, державних розрахунків і державної реформи. До її складу, крім уповноваженого керівника, входять ще 15 членів. Комісія зобов’язана готувати відповідні пропозиції уряду щодо державної реформи, координувати прийняття рішень і контролювати їх виконання. З метою організації відкритого обговорення, обміну інформацією між міністерствами та іншими державними інституціями щодо досвіду, результатів, досягнутих у процесі реформування, DIRE відкрила в Інтернеті веб- сторінку (mnovations-services-publics-gouv.fr).375.

Фонд на підтримку державної реформи створено для фінансового забезпечення проектів реформування державного сектору, зокрема адміністрацій усіх рівнів. У Фонді, на рахунку якого у 1999 р. було 115,3 млн франків, створено два департаменти: центральний і територіальний. Кредити Фонду затверджує міністр бюджету, державних розрахунків і державної реформи за пропозиціями Постійного секретаріату міжвідомчого комітету з питань державної реформи.

Центральний департамент Фонду забезпечує фінансування проектів модернізації, які пропонують міністерства, територіальний департамент надає кошти для проектів, що пропонують деконцентровані (територіальні) державні служби. У листопаді 1998 р. CIRE створив Національну раду з питань оцінювання державної політики, що також має опікуватися проблемами державного устрою. Ця інституція щорічно подає Прем’єр-міністру міжвідомчу програму оцінювання державної політики відповідно до нової процедури цього оцінювання.

На сучасному етапі реформи державні структури та інституції виконавчої влади Франції побудовані таким чином. Уряд налічує 29 членів. Це найменший за кількістю членів уряд П’ятої Республіки. У структурі уряду 16 міністерств. До складу уряду входять ще 12 державних секретарів, які опікуються окремими питаннями зовнішньої торгівлі, малих і середніх підприємств, охорони здоров’я, ветеранів, туризму, прав жінок тощо.

Кожен міністр, уповноважений міністр або державний секретар відповідає за певну кількість служб, що належать до сфери його компетенції. Крім територіальних служб, на локальному рівні існують структури загальнонаціонального рівня – центральні адміністрації і служби з компетенцією національного масштабу. Кількість підрозділів центральної адміністрації і приєднаних до них становить 209 одиниць. Штат головних управлінь і служб загальнонаціонального рівня досягає близько 75 тис. осіб.

До центральних адміністрацій входять головні управління і управління, які мають різні назви: делегації, служби, місії тощо. Вони виконують функції перспективного прогнозування, законодавчої ініціативи і регламентації, управління деконцентрованими службами, державних виконавчих органів, контролю й опіки, оцінювання.

Служби з національною компетенцією забезпечують у різних міністерствах заходи оперативного характеру щодо виробництва товарів та надання послуг. Вони мають певну самостійність в управлінні і можуть укладати контракти з центральними адміністраціями на виконання тимчасової роботи. Серед таких служб – служба обліку даних про кримінальну відповідальність, офіс з питань боротьби проти нелегальної імміграції, пенітенціарна служба виправних робіт, служби вивчення проблем у сфері транспорту, різноманітні національні музеї. Децентралізовані служби держави впроваджують державну політику і рішення національного масштабу в регіонах. Ці служби підпорядковані переважно префекту, який презентує уряд на регіональному рівні, їх штат становить близько 95% штату державних службовців.

Державна служба головних громадянських адміністрацій і жандармерії переважно представлена рівнем департаментів (100) та регіонів (26). Виходячи з цього деякі адміністрації мають міждепартаментальний або міжрегіональний тип організації. До цього слід додати представництво держави на рівні інфраструктури департаментів у субпрефектурах (240): підрозділи постачання (1339), казначейства і фінансові інспекції (3849), служба збирання податків, поліцейські округи (488) чи бригади жандармерії (6185) тощо.

Держава у разі потреби може інколи делегувати частково або повністю іншій юридичній особі один із напрямів своєї політики. Така інституція найчастіше є державним закладом, що має фінансову автономію, отримує субсидії, а також використовує власні ресурси і формує персонал. Цей заклад перебуває під управлінням держави – одного чи кількох міністерств, які визначають його стратегію, надають у разі потреби відповідні кошти, контролюють його дії і оцінюють результати. Державні заклади, про які йдеться, класифікуються за такими категоріями: адміністративні, промислові і торговельні, науково-технологічні, культурні, професійні.

Ці заклади функціонують у різних сферах, зокрема:

• освіти (Національна школа управління ENA, Міжнародний інститут державного управління IIPA, університети тощо);
• досліджень та інновацій (Національні дослідницькі інститути в різних сферах: агрономії – INRA, медицини – INSERM, інформатики – INRIA, космосу та аеронавтики – CNES, ONERA, захисту інтелектуальної власності – INPI тощо);
• культури (Національна бібліотека Франції – BNF, Національний центр кінематографії – CNC, музеї тощо);
• соціального захисту і солідарності (фонди соціальних дій щодо робітників-іммігрантів – FAS, офіс міжнародної міграції – OMI тощо);
• здоров’я (агенції із санітарного захисту продуктів харчування, ліків, інститут санітарного забезпечення осіб похилого віку тощо);
• будівництва, транспорту і навколишнього середовища (державні заклади з питань створення нових міст, національне агентство з покращання довкілля – ANAH, національні парки, мережа залізниць Франції – RFF, SNCF, аеропорт Парижа – ADP тощо);
• економіки і фінансів ( французький центр зовнішньої торгівлі – CFCE, французьке агентство з розвитку – AFD).

Держава в разі потреби звертається за допомогою до асоціацій для реалізації заходів державної політики. Наприклад, державні інституції взаємодіють з асоціацією професійного навчання дорослих (AFPA) або французькою асоціацією культурних заходів за кордоном (AFAA).

Державна реформа, що триває зараз у Франції, з її принциповими орієнтирами щодо того, як “наблизити державу до громадян” або “створити більш ефективний державний механізм”, значною мірою спирається на застосування нових інформаційних технологій. Загалом інформатизація адміністрацій різних рівнів передбачена як у великих проектах, так і на рівні окремих бюро. Розвиток і використання Інтернету сприяє підвищенню ефективності дій адміністрації за рахунок:

• автоматизації масових послуг (наприклад видача зелених карт для автомобілів, довідок, документів для податкових служб, служб соціального захисту, ідентифікаційних посвідчень тощо);
• покращання щоденної діяльності чиновників (складання, пошук документів, робота на відстані від основного місця служби);
• збирання й обробки результатів експрес-опитувань, голосувань, конкурсів, удосконалення виборчих технологій;
• оптимізації прийняття рішень на державному рівні та використання експертних систем;
• покращання умов спілкування, комунікацій (16 млн громадян, або кожен третій, – користувачі мобільних телефонів, 2 млн – абоненти Інтернету, 2 тис. формулярів офіційних документів доступні через Інтернет);
• розвитку демократичних відносин ( швидкий доступ до інформації, безпосереднє спілкування з високими посадовими особами, телеголосування, висвітлення дебатів у Національній асамблеї, звіти уряду в Інтернеті тощо).

У програмі дій уряду щодо входження Франції в інформаційне суспільство (PAGSI) сформульовані принципові положення, серед яких:

• підключення до мереж адміністрації різних міністерств, що дасть їм змогу використовувати інформаційні системи;
• створення до кінця 1999 р. інфраструктури міжміністерських комунікацій ( проект ADER);
• створення до кінця 2000 р. в усіх територіальних службах територіальних інформаційних служб (SIT), які покращать процеси обміну інформацією і практичну діяльність в комунах, серед служб одного департаменту або одного регіону. Ці територіальні інформаційні системи об’єднують інформаційні засоби різних служб, бази даних у комунах, засоби корпоративного використання;
• забезпечення навчання персоналу використанню нових технологій і постійний нагляд за їх упровадженням у діяльність різних служб;
• модернізація великих державних інформаційних систем, зокрема у сфері бухгалтерського обліку і звітності (проект ACCORD).

У циркулярному розпорядженні Прем’єр-міністра від 7 жовтня 1999 р. зафіксовані загальні принципи подання інформації і презентації веб-сторінок державних установ в Інтернеті, процедура оприлюднення сайта. Для забезпечення обміну інформацією загальноміністерського значення створено кілька офіційних сайтів, зокрема:

• сайт ADMIFRANCE (’^^^адтіігапсе^оиу.іх), яким керує Управління французької документації, містить інформацію у сфері державного управління, різноманітні адміністративні формуляри, електронну бібліотеку державних звітів, реалізує функції порталу доступу до інших державних сайтів;
• сайт LEGIFRANCE (www.legifrance.gouv.fr), яким керує Генеральний секретаріат уряду, містить юридичну інформацію;
• сайт PAGSI (www.internet.gouv.fr), яким керує інформаційна служба уряду, стосується питань інформаційних та комунікаційних технологій, підтримує комунікаційне середовище (форуми, поштові скриньки тощо). У межах програми PAGSI кожне міністерство створило власний сайт в Інтернеті, де розміщено офіційні дані і допоміжна інформація для громадян. Сайт будь-якої державної адміністрації має містити посилання на вищевказані сайти.

Підсумовуючи наведене вище, можна вважати, що французький уряд надає великого значення сучасним інформаційно-комунікаційним технологіям і активно їх використовує для покращання діяльності урядових структур і реалізації завдань адміністративної реформи.

Значення французького досвіду для України

Аналіз в історичному аспекті досвіду Франції у розбудові своєї державності може бути корисним для України. Раціональне вико – ристання апробованих підходів у побудові державних інститутів України дасть змогу скоротити період пошуку шляхів до економічної і соціальної стабільності нашої держави.

• Після децентралізації 1980-х рр. центральний уряд обмежив своє втручання в регіони та місцевості.
• Вплив держави на регіони та місцеву владу був заново реалізований через план “держава-регіон”, зафіксований у децентралізаційному законі 1982 р.
• Відповідно до закону регіональні ради розробляли проект плану, а потім обговорювали його з представником держави в регіоні – регіональною префектурою.
• План “держава-регіон” був новою формою нагляду центрального уряду, через який він міг включити свої пріоритети в регіони, особливо у сфері освіти і транспорту.
• Деякі представники регіонів вважають цей план засобом, з допомогою якого держава може мобілізувати фінансові ресурси регіональних та місцевих урядів для досягнення своїх цілей. Регіональні ради є повноцінними власниками плану, але вони обмежені тим, що план повинен бути узгоджений із міжміністерським Комітетом територіального планування при Прем’єр-міністрі, до складу якого не входять президенти регіональних рад.
• З переходом Французької держави на контрактний принцип комплектування армії ситуація змінилась на краще.
• Ради регіонів та департаментів беруть участь у переговорах як рівні сторони та можуть не погоджуватися з вимогами державної влади.
• У сучасній Франції грубий центральний нагляд змінився на мезоврядування, яке характеризується більш незалежною формою розробки політики та важливістю контрактних процесів, таких як плани “держава-регіон”, контракти міста, контракти щодо вищої освіти, контракти щодо безпеки, які демонструють різні результати на різних територіях Франції.
• Найбільше принцип “Steering at a distance” (управління на відстані) проявляється у звільненні від державних і місцевих органів влади від фінансових зобов’язань – у реформованій Конституції (2003 р.) закріплений принцип фінансової автономії органів місцевого самоврядування. Конституція передбачає в подальшому розширення повноважень місцевих органів щодо самостійного встановлення податків.

Реформи 1982, 2003р. За останні 4 десятиліття французькі місцеві політичні та адміністративні установи і модель відносин “центр-периферія” 8 Т зазнали двох головних змін. Ці зміни сприяли історичним особливостям французької політичної системи.

По-перше, децентралізаційна реформа, тобто повільна реорганізація, прогресивна реструктуризація та втрата влади державними оперативними службами на місцях дали змогу подолати історично державо-централізовану організацію країни.

По-друге, дедалі більший розвиток та консолідація міжінституційного співробітництва інституцій, особливо у великих містах, дали змогу усунути традиційну роздробленість між місцевими політичними та адміністративними системами й започаткували міцні потужні сили міста-регіону.

Проблеми, пов’язані з проведенням реформ. 1. Складна система управління з багатьох осіб більше створює взаємозалежні відносини, ніж виокремлює передачу повноважень.

2. У всіх європейських державах протягом останніх десятиліть спостерігаються регіоналізаційні тенденції, які виникли частково у зв’язку з потребою в реорганізації розподілу завдань між центральним рівнем державної влади та субнаціональними рівнями.

Регіоналізація у Франції не спричинила суттєвих змін щодо доступності публічних послуг. Комунальні кооперації та зростаюча кількість організацій на кшталт об’єднань цільового призначення утруднюють роботу територіальної громади, пов’язану з переходом надання всіх публічних послуг. Регіони Франції позиціонують себе як незалежні адміністративні одиниці, але вони все ще не мають статусу регіональних юридичних осіб, діяльність яких обмежена точно визначеною територією у федеральних або квазіфедеральних державах. Регіони намагаються насамперед за допомогою Європейського Союзу розкрити свою ідентичність і міцно закріпитися в системі державного устрою Франції.

Територіальна реформа у Франції. Комітет з реформи органів місцевого самоврядування був створений Указом Президента в жовтні 2008 р., його очолює відомий французький політичний діяч Едуард Балладюр.

Після проведення обстеження в зазначеній сфері Комітет подав 20 пропозицій щодо реформування органів місцевого самоврядування та календарний план їх упровадження.

Відповідно до Звіту Комітету Балладюра від 5 березня 2009 р. основними заходами територіальної реформи є такі:

• сприяти добровільному об’єднанню департаментів та регіонів і скоротити кількість останніх до 15 одиниць;
• починаючи з 2014 р. призначати шляхом проведення єдиних виборів мажоритарною системою Ради департаментів та регіонів, у результаті чого скасувати кантони;
• завершити до 2014 р. складання карти міжкомунальних об’єднань та раціоналізувати карту синдикатів комун;
• не створювати нових територіальних утворень відповідно до закону від 4 лютого 1995 р.;
• починаючи з 2014 р., створити на підставі закону 11 перших метрополій: Ліон, Лілль, Марсель, Бордо, Тулуза, Нант, Ніцца, Страсбург, Руан, Тулон та Ренн;
• затвердити положення про загальні компетенції (метрополій, нових комун, утворень із міжкомунальних об’єднань та інших комун) і здійснити спеціалізацію сфер компетенції департаментів та регіонів;
• у рамках щорічних обговорень у парламенті визначити річні цілі та змінювати призначення витрат органів місцевого самоврядування;
• компенсувати в повному обсязі скасування професійного податку (наприклад податок на розвиток професійної освіти) шляхом введення іншого способу оподаткування економічної активності, який базується на переоціненому доході від місцевого земельного податку та доданої вартості від підприємств;
• створити в 2014 р. адміністративно-територіальну одиницю зі спеціальним статусом під назвою “Гран Парі” (Grand Paris) з департаментами в Сен-Сант-Дені та Вал-де-Марн, заздалегідь провівши громадські консультації з органами місцевого самоврядування, яких це стосується, соціальними партнерами та економічними силами.

Як доповнення до Звіту були представлені індивідуальні експертні довідки членів комітету, а також проекти двох законів, запропоновані Едуардом Балладюром:

• проект закону про реформування органів місцевого самоврядування;
• проект закону щодо створення адміністративно-територіальної одиниці “Гран Парі” (Grand Paris).