12.1. Державне управління в контексті суспільних змін

Основні фактори змін управління

Наука пояснює тенденції розвитку управління, що особливо швидко починає змінюватися під впливом трьох видів змін: особистості, національного суспільства й глобальних змін (рис. 12.1). Це основні фактори, що викликають зміни управлінської діяльності й тісно взаємозалежні, часто є причинами один одного, що породжує хаос і флуктуації в системах управління, вимагає їх кардинального оновлення.

У своїх роботах Г.Атаманчук відзначав: “Людство наприкінці ХХ століття вступило в якісно новий період свого розвитку, коли погляд у минуле мало що дає, навіть якщо це минуле комусь імпонує… Об’єктивні умови, у яких доведеться діяти людині у ХХІ столітті, диктують нові форми мислення, поведінки й співпраці людей… А це логічно вимагає ґрунтовного дослідження й практичного освоєння тих суспільних джерел і факторів, які визначають сучасну сутність державного управління. Інакше кажучи, потрібна теорія державного управління у вигляді комплексного наукового знання, що охоплює як загальносвітові, універсальні закономірності й форми державного управління, так і суто національні, самобутні для тієї або іншої країни. Причому знання, що розвивається, й адаптивного, здатного сприймати виклики життя й давати на них відповіді”.

Докладніше вплив особистісних змін на управління розглянемо далі. Звернемо увагу на підвищення інтелекту й свободи сучасної людини, що суттєво впливає на управління щодо підвищення в ньому ролі людського капіталу й демократії.

Зміни управління під впливом глобалізації

Суттєво змінюються становище й роль національного суспільства, що змушує переглядати вироблені країною та її народом у ході всієї трагічної історії боротьби за державну незалежність уявлення про незалежність і суверенність держави й делегувати частину повноважень суверенної держави глобальним співтовариствам. А це приводить до кардинальної зміни національної стратегії держави, її функцій і моделі управління. Крім того, відбувається поглиблення кризових процесів глобальних масштабів, не знижується небезпека для національної держави з боку міжнародного тероризму, загострюється проблема ресурсів, постійно виникають міжцивілізаційні конфлікти, відбувається глобальна інтеграція країн і народів. Узагальнено ці зміни наведені в табл. 12.1.

Таблиця 12.1. Зміни управління в умовах глобалізації

Тенденції змін глобального співтовариства	Необхідні зміни управління
Загроза міжнародного тероризму	Орієнтація управління на забезпечення національної безпеки, розвиток антитерористичних технологій і безпечного способу життя людей
Загострення глобальних проблем сучасної цивілізації	Включення процесів і технологій стримування зростання глобальних проблем, консолідації світового співтовариства у їх розв’язанні
Виникнення міжцивілізаційних конфліктів	Здійснення управління за принципом міжцивілізаційних балансів, забезпечення діалогу цивілізацій, виваженість зовнішньої політики, миротворчість
Глобальна інтеграція країн і народів	Активізація участі в глобальній інтеграції, активному використанні глобальних і національних ресурсів для досягнення національних цілей
Загострення проблеми ресурсів, її глобалізація	Здійснення управління на принципах ресурсозбереження й створення принципово нових ресурсів

Глобальний світ, що є зовнішнім середовищем національного управління, стає усе більше нестійким, небезпечним, втрачає саморегуляцію, баланс і рівновагу. У цьому зв’язку сучасне управління неможливе без глобального прогнозування розвитку світу хоча б на 15-20 років уперед. На базі цього прогнозу необхідно розробити стратегію розвитку країни, якій потрібно підпорядкувати всю систему державного управління. У цьому разі воно стане більше реалістичним і дуалістичним, коли доведеться постійно зіставляти поточні завдання з необхідністю розв’язання проблем майбутнього.

У цей час найважливішою підсистемою управління має стати стратегічне планування. Необхідно пам’ятати, що той, хто не задає параметрів стратегії, одержує їх готовими від іншого. Сучасне управління – це національне стратегічне управління, що виражає національні стратегічні інтереси. Його призначення полягає в тому, щоб розкрити поле нового перспективного майбутнього для країни. Тому сучасне управління – це управління не тільки соціальними об’єктами, а й майбутнім, нагромадження його потенціалу в сьогоденні. Його суб’єктами повинні бути люди зі стратегічним мисленням, почуттям майбутнього.

Ефективним інструментом є також стратегічне планування, що включає три ланки: програму, план і проект. Воно передбачає на основі обґрунтованих цілей і завдань побудову програм розвитку суспільства в цілому та його підсистемах. Ідеться аж ніяк не про повернення нашого суспільства в минуле, до державного планування, а до інституціонального закріплення стратегічного планування, що має стати вихідною точкою реформування системи управління. Відгомін радянської централізованої планової системи дотепер позначається й заважає змінити ставлення до планування з негативного на позитивне.

Досвід підтверджує, що в процесі стратегічного планування й управління дуже важко уникнути певних недоліків.

По-перше, програми розвитку, стратегічні плани й проекти досить часто ґрунтуються на абстрактних принципах, погано корелюються із соціальною реальністю, виглядають умоглядними. Вони виконують скоріше ритуальну функцію, забезпечують формальну відповідність духу часу.

По-друге, усі стратегічні документи, присвячені тим самим об’єктам, погано узгоджуються.

По-третє, навіть коректні й реалістичні стратегічні документи живуть власним паперовим життям і не впливають на об’єкти стратегічного розвитку.

В удосконалюванні управління необхідно уникнути концептуального ізоляціонізму. Тому ключову роль у забезпеченні інноваційного розвитку відіграє створення підсистеми аналізу й узагальнення, застосування зарубіжного й вітчизняного досвіду державного будівництва. Особливо важливий європейський контекст цього досвіду, його трансформація в аспекті особливостей українського суспільства. Нині використання передового зарубіжного досвіду має необґрунтований і несистемний характер, здійснюється за принципами “клаптикової ковдри” й “з миру по нитці”. Необхідно створити спеціальні дослідницькі інститути з проблем європейської інтеграції, банки інформації, центри соціальних і політичних технологій.

Зміни управління під впливом змін національного суспільства

Зміни національного суспільства виражаються в тому, що воно стрімко втрачає традиційність. Масштабні й кардинальні зміни охоплюють аспекти громадського життя. При цьому традиціоналістське суспільство опиняється під розмиваючим впливом кількох векторів розвитку. Надважливими з них є інформаційні, демократичні, постіндустріальні напрями розвитку, що надають траєкторії руху країни в майбутнє виняткової складності й непередбачуваності. Вплив цих векторів на управління наведений в табл. 12.2.

Таблиця 12.2. Зміни управління під впливом змін національного суспільства

Тенденції змін національного суспільства	Необхідні зміни управління
Розвиток громадянського суспільства	Орієнтація управління на розвиток громадянського суспільства, захист прав громадян, його гуманізація
Становлення суспільства споживання	Розвиток потреби населення в управлінні
Демократизація сфер громадського життя	Розвиток усіх форм демократії, демократії участі в управлінні й самоврядуванні, посилення відкритості органів державної влади й органів місцевого самоврядування
Становлення інформаційного суспільства	Інформаційне й наукове забезпечення управління, його інтелектуальне насичення, розвиток інформаційних комунікацій із населенням, моніторинг громадської думки
Становлення суспільства послуг	Розвиток теорії й практики масового обслуговування, забезпечення населення якісними управлінськими послугами
Становлення мережевого суспільства	Розвиток мережевих співтовариств
Прискорення інноваційних процесів і посилення їх ролі в розвитку країни	Розвиток концепції й практики інноваційного менеджменту, формування інноваційної політики
Корпоративізація	Корпоративізація управління
Т енденція традиціоналізації суспільства	Розвиток традицій в управлінні, узгодження їх із нововведеннями
Занепад життєвих сил суспільства, втрата історичних перспектив	Розробка віталістської концепції управління, а також стратегії відродження життєвих сил суспільства
Кризовість суспільного розвитку	Розвиток концепції антикризового управління й менеджменту
Загострення проблем нерівності й несправедливості	Побудова системи управління на принципах соціальної справедливості, соціальності, звуження сфери нерівності

Особливо неоднозначним фактором впливу на управління є демократизація суспільства, яка проривається нерідко в примітивних майданних формах. Не можна не замислитися над словами В.Цапліна про те, що демократія не в змозі сформулювати стратегічні шляхи розвитку людства, оскільки вона зрівнює свободу об’єктивного знання зі свободою неосвічених думок як нібито необхідну складову вільного розвитку особистості.

А свободу творчості – з правом на свободу міфотворчості, заохочуючи релігійну архаїку й вільний розгул мракобісся. Вона являє собою не більше сучасного етапу соціалізації й стабілізації суспільства. Вона тимчасова. У цей час особливо загострюється проблема пошуку шляхів відновлення демократії в аспекті підвищення її компетентності, справедливості, громадянської відповідальності. Найімовірніше, цей пошук затягнеться на довгі десятиліття, і стабільність у пострадянських країнах буде втрачено, ситуативність відіграватиме винятково важливу роль у їх долі.

Разом з тим демократизація управління являє собою стійку тенденцію сучасного розвитку управління. Вона означає перехід від прийняття рішень вузьким колом осіб до прозорості при формуванні, виробленні й прийнятті управлінських рішень, розширенні учасників цих процедур. Те, що населення має брати участь в управлінні державою, не викликає сумнівів. Однак цілком реальні труднощі інституціоналізації й технологізації цієї участі.

Найважливішою складовою демократизації управління є його дебюрократизація, що припускає, з одного боку, скорочення обігу паперів у системі управління, чисельності апарату управління, а з другого – перехід до сучасних інформаційно-комп’ютерних технологій і реалізації управлінської діяльності в системі послуг населенню.

Важливо й те, що управління вже найближчого майбутнього набуде децентралізованого характеру. Воно буде використовувати мережеві організаційні структури, розвивати партнерські стосунки з громадянським суспільством через організації “третього сектору”. Найбільш відповідальні управлінські рішення все сильніше залежатимуть від діалогу органів державної влади з населенням, припускатимуть багаторівневе узгодження з громадськими організаціями, політичними партіями, інтелектуальними елітами. У цьому зв’язку будуть змінюватися вимоги до категорій державних службовців, які стануть менеджерами-комунікаторами, організаторами колективного інтелекту.

Якісна зміна природи державної влади істотно вплине на її ефективність. Важко не погодитися з Е.Тоффлером у тому, що високоякісна влада передбачає ефективність – досягнення мети з мінімальною кількістю джерел влади. При цьому серед основних джерел влади (сила, гроші й розум) саме знання стало провідним, її сутністю й граничним підсилювачем. Звідси зрозуміло, що сучасне управління має стати таким самим наукомістким, як сучасне виробництво.

Звідси слідує, що найважливішою й стійкою тенденцією розвитку управління є його інтелектуальне насичення, що повинне йти у таких напрямах, як підвищення інтелектуального капіталу керівників і менеджерів, зростання інтелектуального змісту управлінської діяльності й наукомісткості технологій управління. Інтелектуальні можливості керівників, особливо вищої ланки, повинні нарощуватися за рахунок використання інституту радників і консультантів, формування мозкових і консалтингових центрів. Управління має шукати способи консолідації й використання національного наукового й експертного інтелекту в галузі управління й підключення до іноземного інтелекту.

Доля сучасного суспільства й держави детермінується інноваційними процесами. У цьому зв’язку необхідні спеціальні зусилля щодо формування й реалізації інноваційного потенціалу в усіх його сферах. Однак ситуація ускладнюється тим, що сучасне пострадянське суспільство не має спеціального механізму нагромадження й реалізації нововведень. У цьому плані воно програє навіть “розвинутому соціалізму”, у якому ця система була, хоча й відрізнялася крайньою примітивністю. Для створення системи інноваційного політичного менеджменту необхідна цілісна система заходів. До найважливіших із них належать створення банків інноваційних технологій, розвиток центрів консалтингу, підготовка відповідних фахівців.

Інноваційний розвиток має доповнюватися підсистемою антикризового управління. Одна з хворобливих соціально-психологічних проблем пострадянських суспільств полягає у сформованій звичці до життя в умовах кризи, у постійному очікуванні змін не в напрямі поліпшення показників соціально-економічного розвитку суспільства, а до їх погіршення. У суспільстві досить впливова атмосфера кризової бездіяльності. У цей час актуальним є створення анти- кризових політичних технологій, які могли б забезпечувати діагноз і прогнозування кризових явищ та процесів; оцінку можливостей виходу з кризи за допомогою оптимального використання внутрішніх і зовнішніх умов факторів та ресурсів, прихильників, супротивників тощо; формування сприятливих передумов виходу з кризи, у складі яких виділяються створення ко – манди, вироблення концепції, програми й технології, створення організації й формування ресурсів; вихід із кризи, тобто реалізацію програми й технології, розширення соціальної бази реформ, моніторинг проблем і змін, що відбуваються, коригування програм і технологій.

На нашу думку, нова концепція управління повинна розглядати систему управління як цілісну інноваційно активну систему, яка включає ціннісно-орієнтаційну підсистему, підсистему планування, підсистему узгодження інтересів різних груп еліт і соціальних прошарків, формування й реалізації інноваційного потенціалу, аналізу, узагальнення та застосування зарубіжного й вітчизняного досвіду державного будівництва, антикризового управління, контролю за владою з боку населення, захисту прав людини.

Формування цілей управління неможливе без узгодження інтересів різних груп еліт і соціальних верств громадянського суспільства. Ідеться про необхідність узгодження інтересів регіонів, підприємців і роботодавців, еліти й пересічних громадян, державного управління й місцевого самоврядування. Таке узгодження дасть змогу створити систему компромісів, своєрідних балансів, які повинні визначати стійкий розвиток країни. Важливо підкреслити, що в цьому розумінні необхідний розвиток нової природи держави, яка має стати не машиною для придушення й не “нічним сторожем”, а активним суб’єктом регуляції соціальних відносин і комунікатором об’єднання людей. Варто звернути увагу на те, що нові реалії життя призвели до докорінних якісних змін у державі, яка зі слухняного виконавця вимог ринку перетворилася на інтелектуально-інформаційний центр його регулювання, прогнозно-стратегічного орієнтування, соціального оздоровлення, без чого ринкове господарство вже давно зникло б. Необхідна кардинальна зміна регулюючої ролі держави в сучасному світі, віднайдення ним нової якості – інформаційно-аналітичної, прогнозно-стратегічної, а тому соціальної й демократичної.

У суспільстві не вистачає об’єднуючих центрів, форм діалогу, громадських слухань, круглих столів, референдумів, тобто всього, що сприяє процесам інтеграції й консолідації. Суттєвий внесок у розв’язання цієї проблеми можуть зробити розробка й впровадження спеціальних правових норм, формування міжпартійних організацій, груп конструктивних контактів і т.ін. Діалог у суспільстві має бути не діалогом заради діалогу, що може перетворити державне управління на комунікативну гру без кінцевого результату. Він обов’язково повинен мати певний сенс, орієнтуватися на консультації, вироблення рішень, прийнятних для всіх авторів політичного життя, доповнюватися контролем над владою з боку населення.

Зрозуміло, що модель, відповідно до якої конкуренція галузей державної влади є способом досягнення ними цивілізованості, є утопічною, оскільки кожна з них (галузей) не піддається громадянському контролю через його відсутність. Тому для кожної галузі влади необхідна “ міцна вузда”, що змушувала б її працювати не тільки в правовому, але й у моральному полі, а конкуренція між ними виступала б додатковим цивілізаційним засобом. Зауважимо, що бажання народу контролювати владу є не зазіханням його на владу, а одним із перших ознак зародження громадянського суспільства.

Контроль над владою – це ефективний засіб забезпечення першого наближення до цивілізованості влади, а другого – ефективності. Його можна забезпечити тільки шляхом стимулювання суспільної думки як найважливішого інституту громадянського суспільства. Розвинута суспільна думка, що контролює владу, являє собою найбільш істотну характеристику громадянського суспільства. Відзначимо, що в тоталітарному й авторитарному суспільствах суспільна думка є інститутом контролю населення з боку влади. У демократичному ж суспільстві воно виражає інтереси громадськості й тим самим впливає на управління державою. Суспільна думка – це четверта влада суспільства, яку необґрунтовано віддають засобам масової інформації. ЗМІ – це не четверта влада суспільства, а лише один із засобів і проявів цієї влади.

Ефективне функціонування влади неможливе без встановлення комунікації влади з громадянами держави. Сучасна влада не може існувати без вивчення інтересів, запитів, оцінок, думок, почуттів, емоцій, настроїв, самопочуття людей і вироблення відповідно до них політичних дій. Якщо оцінювати паблік рилейшнз за найвищою ознакою, то це не спосіб формування іміджу влади й людей при владі, а механізм взаєморозуміння влади й населення.

Нинішня ситуація в більшості країн характеризується тим, що такого стійкого механізму взаєморозуміння не існує. Влада завжди намагалася обходитися без суспільної думки й паблік рилейшнз. Вона діяла так, як їй заманеться, а населення постійно очікувало від влади того, чого очікувати було безглуздо. Це неминуче породжувало контур напруженості у їх стосунках, більшість перетворень у суспільстві здійснювалися з порушенням законів громадської думки. Це проявлялося в тому, що перетворення, які найбільше підтримувало населення, не одержували підтримки влади, а здійснювані владою перетворення не мали підтримки населення. По суті, взаємодія населення й влади нагадувала діалог сліпого з глухим, що й визначало значною мірою повільність і безуспішність багатьох напрямів реформ. Новий підхід до влади передбачає інтенсивний розвиток контуру комунікацій із громадянським суспільством. Однак самі комунікації часто мають однобічний характер, урядові чиновники не підготовлені до їх проведення, розглядають їх як самоціль, спосіб досягнення власної популярності, що може призвести до зайвої віртуалізації влади, заміни справи хвалебним словом про самого себе.

Тому виникає необхідність побудови системи моніторингу й захисту прав людини, що передбачає створення, перевірку й впровадження на базі результатів наукових досліджень сучасних соціальних інституцій, організацій і технологій, які могли б, з одного боку, забезпечувати підвищення ефективності правозахисної діяльності, а з другого – наповнювали соціальний простір такими формами соціального життя, які споконвічно оптимізовані до прав і свобод людей. Необхідність створення такої підсистеми зумовлена не тільки потребами модернізації системи політичних відносин і розвитку демократії, а й суто прагматичними інтересами. Справа в тому, що проблема прав людини є предметом політичного тиску на пострадянські країни з боку США і Європейського Співтовариства й приводом внутрішньополітичної боротьби. Пострадянські країни повинні перехопити ініціативу у розв’язанні цієї проблеми, виробити ефективну політику у сфері прав людини. У сучасному поставторитарному суспільстві усвідомлення проблеми прав людини перебуває на початковому етапі. Безсумнівним досягненням варто вважати розгляд прав людини як найважливішої мети й показника ефективності органів державної влади й місцевого самоврядування.

У наш час як прихильники прав людини в пострадянських країнах, так й їхні супротивники, не мають науково обґрунтованої інформації щодо порушення прав. Тому судження з цього питання часто мають абстрактний, поверховий і неконструктивний характер. Висновки про проблему прав людини будуються на окремих фактах, що є лише верхівкою айсберга. Ця ситуація інформаційної невизначеності стримує не тільки розвиток правозахисної діяльності, а й вироблення моделей діяльності влади в цьому напрямі, а також використання правозахисних технологій в органах місцевого самоврядування. Звідси висновок: перш ніж боротися за права людини, слід вивчити зміст і масштаби проблеми.

В організаційному аспекті держава повинна навчитися створювати тимчасові цільові організації, які об’єднали б чиновників різних установ, підприємців, учених, представників громадських організацій. Тільки такі організації-співтовариства можуть вирішувати найбільш складні й глобальні проблеми держави. Назріла необхідність істотного відновлення державного менеджменту, створення сучасних технологій державного управління. Становлення громадянського суспільства вимагає особливої уваги держави до мережевих організацій. На думку М.Кастельса, головною рисою існуючого зараз переходу до інформаційного суспільства стають мережі, що пов’язують людей, інститути й держави. Якщо ієрархія й централізація зазвичай задаються державою й корпораціями, то мережі й децентралізація визначаються громадянським суспільством і громадськими організаціями. Дж.Нейсбіт відзначає, що нездатність ієрархій розв’язувати суспільні проблеми змусила людей говорити один з одним – і так почали з’являтися мережі. Окремою проблемою є ефективність соціальних інститутів, особливо ієрархічних, у яких відбувається делегування влади донизу. Багато дослідників підкреслюють недостатність інституціональних можливостей суспільства, необхідність підвищення ролі мереж і децентралізації, розвитку інститутів громадянського суспільства.

Держава повинна сприяти розвитку самоорганізації. Звідси виникає потреба підготовки менеджерів із самих цих структур. Оскільки самоорганізаційні співтовариства, як підкреслює Ф.Фукуяма, не здатні створювати неформальні правила використання загальних ресурсів, які одночасно справедливі й не ведуть до передчасного виснаження ресурсів, то, на нашу думку, держава має допомогти в цьому громадянському суспільству.

Не можна недооцінювати вплив на управління інформаційних процесів. Управління як інформаційна діяльність під впливом інформаційного прогресу стає все більше інформаційною по суті, ніж це було зовсім недавно.

Інформація стає основним ресурсом управлінської системи. Виникає необхідність у підготовці не тільки фахівців у галузі інформатики, а й таких, які могли б здійснювати управління інформаційними процесами в суспільстві. Йдеться про інформаційних менеджерів економіки інформаційних систем, інформаційного права, соціально-психологічних аспектів інформації.

Основні напрями вдосконалювання управління

Найбільш доцільно вдосконалювання управління за такими напрямами.

1. Формування сучасної управлінської парадигми. Українські дослідники в цьому процесі бачать необхідність освоєння біоадекватного, природного стилю мислення; концептуально-стратегічного освоєння дійсності, проектування перспективних організацій; удосконалювання управлінських навичок у режимі випередження; домінування соціальних і духовних пріоритетів; зміцнення в управлінні духовно-творчих і моральних начал. Важливо й те, що сучасне управління має орієнтуватися на розкриття життєвих сил людини через місцеві співтовариства.
2. Розглядаючи суб’єкт-об’єктний аспект менеджменту, Г.Атаманчук справедливо підкреслює, що в менеджменті домінував стереотип священства й пріоритету інтересів суб’єкта управління. У наш час необхідна модель мислення й поведінки суб’єктів управління, протилежна сьогоднішній за спрямованістю.
3. Нова управлінська парадигма має бути реалізована у нову теорію й методологію управління й відповідні їй технології, механізми управління.
4. Суть основних зусиль держави має зводитися до якісної зміни зусиль у галузі інформаційно-аналітичної, концептуальної й демократичної діяльності. Варто звернути увагу на те, що ці сфери є винятково важливими в практиці управління. Від них залежить в остаточному підсумку успіх суспільства, здатність упевнено відповісти на виклики розвитку. Але саме в цих галузях дуже мало досягнень.
5. Послідовна демократизація влади, рух до використання партнерських підходів у прийнятті рішень, розвиток і диверсифікованість форм та методів взаємодії з населенням, сприяння посиленню відкритості влади, участі в ній громадян.
6. Перехід до програмно-цільового управління, що передбачає розробку комплексу узгоджених програм розвитку основних підсистем, побудованих на основі антикризового, стійкого розвитку, конкретизацію стратегічної програми розвитку країни в галузеві й проблемні програми, періодичний аналіз стратегічної й інших програм щодо відповідності їх завданням часу, можливості й ступеня виконання, ресурсному забезпеченню й погодженості.
7. Створення механізмів так званого прориву, тобто стрімкого просування управлінської системи до власного оновлення й оновлення зони управління, широкий розвиток інноваційного менеджменту.
8. Формування системи муніципального менеджменту для розвитку місцевого господарства як певної цілісності, консолідація інтересів територіального співтовариства для нормального задоволення потреб людей в індивідуальних і суспільних благах.
9. Впровадження в управління інформаційно-аналітичних, комп’ютерних систем, що регулюють на підставі баз даних процеси в економіці, транспортній системі, комунальному господарстві й сфері соціального захисту; забезпечення вільного доступу всіх зацікавлених осіб до інформаційних ресурсів, розвиток і використання в практиці діяльності влади нетрадиційних форм комунікацій із представниками соціально-політичних і фінансово-економічних груп.
10. Реформування системи адміністративно-територіальної структури й управління на основі сучасних форм співвідношення між централізацією й децентралізацією.
11. Перетворення державного управління й місцевого самоврядування на систему надання жителям соціальних послуг і підвищення їх якості.
12. Удосконалення стилю й культури менеджменту. Необхідне натхнення менеджменту, поєднання його із соціальними чеснотами.
13. Підвищення соціально-економічного статусу державних службовців і службовців місцевого самоврядування, вдосконалення оплати їхньої праці.
14. Відновлення системи відбору й підготовки керівників, формування прогресивної мотивації управлінських кадрів, їхньої зацікавленості у високій ефективності й результативності діяльності, удосконалювання системи кадрового резерву й просування кадрів.
15. Технологізація менеджменту. Соціальні технології являють собою своєрідний механізм поєднання знань із умовами їх реалізації в управлінні. Варто підкреслити, що соціальна технологія – це не стільки тверда регламентація організації й розвитку соціальної системи, скільки засіб її стимулювання до розвитку, самоорганізації й самовдосконалення. Управлінська технологія – це багатоцільова система зусиль щодо забезпечення процесу прояву особистісно- го потенціалу керівників, актуалізації почуття професійної гідності, збереження їх здоров’ я, духовного піднесення міжособистісних і ділових відносин. Професіоналізм керівника в остаточному підсумку зводиться до вміння конструювати, освоювати й поширювати прогресивні технології менеджменту. Порівняємо зміни парадигми менеджменту в Україні (табл. 12.3).

Таблиця 12.3. Зміна парадигм менеджменту в Україні (основні причини змін)

Об’єкти змін	Характер змін в Україні
	Кінець ХХ ст.	Початок ХХІ ст.
Суспільство	Антипод суспільства знань (“безголовість”)	Суспільство знань
Технології	Механіко-електричні, електронні	Електронно-інформаційні, біотехнологічні, нанотехнології
Завдання	Досягнення деяких параметрів	Реалізація окремих ідей
Структура управління	Вертикальна, ієрархічна	Горизонтальна, аморфна
Влада/ контроль	Централізовані	Децентралізовані
Мета кар´єри	Забезпеченість	Підвищення майстерності, самореалізація
Лідерство	Авторитетне	Засноване на визнанні суспільством
Винагорода	Зрівнялівка, лише зарплата за службу	Соціально обґрунтовані доходи. Участь у прибутках як співвласник підприємства
Трудові ресурси	Однорідної культури	Різних культур
Інтереси	Підпорядкованість особистих інтересів загальним	Об’єднання індивідуалізму й комунітаризму як нового колективізму
Ментальність	“Від минулого до майбутнього”	“Від майбутнього до сьогодення” (проекція бажаного майбутнього на сьогодення)
Виконання роботи	Індивідуальне	Командою або індивідуальне в мережі
Ринки	Локальний внутрішній	Глобальний
Мета діяльності	Прибуток (вигода), найчастіше імітація роботи	Задоволення замовника (“Customer is Rinq”)
Вимоги до якості	Високі (відповідно до можливостей)	Високі (винятково)
Основні ресурси	Капітал, матеріально-технічна база	Люди, знання, інформація
Управління	Боротьба за впорядкованість	Організація керованості хаосу, експериментування
Культура менеджменту	Хаотична, заснована на тоталітарних традиціях	Динамічна, надактивна (флексибільна)
Об´єкти управління	Абсолютна керованість	Управління й керованість мають межі
Повноваження й відповідальність	Індивідуальні	Партнерства, принцип “спортивної команди”
Інформованість співробітників	Відповідно до завдань	Максимальна незалежно від статусу й виконання ролі
Розподіл праці	Спеціалізація, конвеєр	Гнучкий, швидкий і вільний перехід від однієї ролі до іншої відповідно до вимог ринку
Корпорація	Дивізіоналізація	Стільникова організація
Робоче місце менеджера	Стабільне	Електронний (віртуальний) офіс
Дисципліна	Слухняність і повага	Самостійний та інноваційний характер діяльності, творчість

Постмодерністська тенденція розвитку управління

Наведені зміни відбуваються нерівномірно, охоплюючи різні напрями менеджменту й групи менеджерів. Вони неминучі й невідворотні.

Становлення постіндустріального суспільства, формування постмодерністської культури привели до виникнення й розвитку постмодерністської соціології, основоположниками якої є М.Фуко, Ж.Бод- ріяр, Ж.Ліотар й ін. Культура, філософія й соціологія постмодернізму суттєво впливають на утвердження постмодерністської тенденції розвитку управління. Серед основних проявів цієї тенденції досить рельєфно виділяються такі зміни управлінської діяльності.

По-перше, у державному управлінні утверджуються мультипарадигмальність, теоретичний релятивізм. Постмодерністська позиція плюралізму й визнання рівноцінності різних підходів поступово перетворюється на норму, що регулює пізнавальний процес і управління. Так, структурно-функціональний підхід в управлінні цілком узгоджується з комунікативним і діяльнісним підходами.

По-друге, відбувається інтенсивна “макдональдизація” управління, на що вказує американський соціолог Дж.Рітцер. Аналізуючи сутність ресторанів швидкого харчування – макдональдсів, він показав, що такі їх принципи, як ефективність (забезпечення найшвидшого й кращого просування від голоду до ситості), калькульованість (кількісна оцінка порцій, вартості, часу доставки і т.ін.), передбачуваність (однаковість якості товарів і послуг) і контроль (за всіма етапами обслуговування) поступово охоплюють різні аспекти діяльності людей: виробництво, освіту, послуги, управління й тощо. Безсумнівно, що “ макдональдизація” суспільства й управління ним сприяє його раціоналізації. Однак вона істотно дегуманізує охоплені нею сфери людського життя. Так, трапеза перетворюється в поїдання їжі, навчання – у заповнення тестів, управління – у нав’язливий контроль.

По-третє, розвиток телекомунікацій, мережі Інтернет, РЯ-технологій і особливо нейро- лінгвістичних технологій приводить до якісної зміни управління. Позитивний аспект цих змін зводиться до формування стійких структур у системах управління, які здійснюють зв’язок із громадськістю, що приводить до зростання в управлінні ролі громадського суспільства. Крім того, реалізується ефект “зникнення часу”, коли управлінські реакції спостерігаються практично відразу після їх стимулювання, що нарощує динаміку розвитку суспільства. Разом з тим дисфункціональний аспект цих змін вражаючий, оскільки в практиці управління широко використовуються маніпулювання суспільною свідомістю, “чорний тар”, міфологізація, а в структурі особистості керівника професіоналізм нерідко заміщується здатністю показати себе громадськості, тобто “видаватися” знищує “бути”. Однак головне полягає в тому, що відбувається віртуалізація управління, найнебезпечнішою складовою якої є підміна реальної управлінської діяльності комунікацією з приводу цієї діяльності, яку на практиці ніхто не здійснює. Найпростіші управлінські дії замінюються численними круглими столами, зустрічами, конференціями, виступами по телебаченню. Найбільш успішним стає керівник, який говорить, обіцяє, але не вміє нічого робити.

По-четверте, спостерігаються постфордизація, посттейлоризація управління. Якщо фордизація й тейлоризація являють собою управління масовим, конвеєрним виробництвом, операціоналізацію й рутинізацію діяльності працівників, то постфордизація й посттейлоризація протилежні за всіма аспектами управління. Замість масових товарів пропонуються різносортні, вузькоспеціалізованого працівника заміняє універсал із високою культурою, на зміну величезній корпорації приходить мале підприємство й т.ін. Завдяки цим особливостям відбувається врахування інтересів не масового споживача, а певного споживчого сегмента.

По-п’яте, важливою особливістю постмодерністського управління є зміна в ньому співвідношення раціонального й ірраціонального. У ньому більше говорять про цінності, принципи, підходи, інтереси і рідше про теорію, програми, технології. Саме управління розглядається значною мірою як самоврядування й саморегулювання. На зміну пошуку системних законів управління прийшло усвідомлення тенденцій та особливостей. У пізнанні наукове пояснення управлінських феноменів замінюється їх розумінням і дискурсом. У практиці управління з довгостроковою фундаментальною підготовкою керівників починають конкурувати тренінги, що виробляють уміння й навички діяльності в конкретній ситуації.