Поняття “простір”
Держава в усі часи здійснювала свою владу на всій території за посередництвом органів влади. Питання територіального устрою держав сягають своїм корінням у глибоку давнину. У період середньовіччя утвердився територіальний тип держави, що прийшов на зміну античному устрою, пов’язаному з існуванням міст-держав. Коли розміри держав вийшли далеко за межі міст, поширившись на навколишні території, виникла потреба в спеціальних органах для управління ними. Згодом невеличкі феодальні держави, об’єднуючись, перетворювалися в адміністративно-територіальні одиниці нових великих держав, втрачаючи свої ознаки державності (наприклад Кастилія і Арагон в Іспанії, Богемія та Моравія в Чехії, П’ємонт, Генуя, Неаполь, Флоренція в Італії, Сілезія та Саксонія в Німеччині, Валахія в Румунії) або ж частково їх зберігали (Баварія у Німеччині, Шотландія і Уельс у Сполученому Королівстві, Каталонія в Іспанії).
В епоху феодалізму, під час розмежування Київської Русі на землі-княжіння (ГХ-ХІІ ст.), склалася й територіальна організація українських земель, а відносини між феодалами фактично формувалися як відносини між територіями. Територіальний принцип був визначальним у тогочасній владній конструкції, збиранні податків, несенні військової служби. Саме з цього історичного періоду поняття території стало засадничим у визначенні держави. І хоча держава – це не сума його територіальних утворень, однак без цієї складової вона функціонувати не може, фактично держава почала розглядатися як територіальна форма влади. Територіальна організація як невід’ємна умова функціонування та розвитку держави включає історично зумовлені форми організації виробництва відповідно до територіального принципу, розселення людей, умов проживання населення та відтворення матеріальних умов життя, соціально-територіальної структури.
І хоча в сучасних умовах глобалізації спостерігаються певні тенденції розмежування і дедалі більшого розходження територіальних і просторових логік влади й організації, все ж територіальна складова (територіальна ідентифікація) є і надалі буде фундаментальною складовою в розумінні державницького начала. Адже, незважаючи на будь-які новітні тенденції, згідно з теорією “трьох елементів” Г.Єллінєкя – територія (поряд з населенням і політичною владою), як одна із засадничих складових держави, завжди буде залишатися нею.
Держава з політико-управлінського погляду, враховуючи системоформуюче значення території та інших географічних чинників, є особливою територіально-політичною системою, що має складну функціональну і просторову організацію, основними підсистемами якої є:
1) територія та її властивості (розміщення, природно-ресурсний потенціал, місткість і освоєність);
2) підсистема територіальної організації державних інституцій;
3) підсистема територіальної організації політичної активності населення як основного носія державності.
Практика освоєння і використання простору в різних суспільствах – цікавий об’єкт для наукового осмислення. Не випадково у понятійному арсеналі сучасного регіонознавчого дискурсу помітне місце займають поняття “просторовість” (spatiality), “просторове середовище” (built environment), “просторовий розвиток”, “просторова матриця”, “холізматичний простір”, “просторова система”, “просторова взаємодія”.
Простір став суб’єктом політичних відносин з XIX ст., що пов’язано із розвитком геополітики, яка окреслила вплив географічних чинників на суспільно-політичні процеси. Зокрема, ґрунтовну розробку поняття “простір” у кінці ХІХ ст. здійснив Ф.Рятцєль. На думку вченого, держава є організмом, у складі якого частина земної поверхні відіграє настільки суттєву роль, що всі властивості держави визначаються властивостями народу і його території, від якої залежить розквіт держави.
Кожній еволюційній формі політичної організації притаманний певний горизонт сприйняття простору, який задає рівень складності політичної стратегії. Наприклад, російське імперське бачення політичного простору сформулювало ідеологію “збирання земель” на засадах жорсткої централізації та уніфікації, яка сьогодні реанімується і виступає як стратегічний напрям дер
жавної політики та суспільної свідомості Російської Федерації. У країнах ЄС домінує концепція “єдиної Європи” з поступовим зникненням кордонів та інших чинників, що стримують інтеграційні процеси.
Актуалізація проблем простору в сучасних суспільних науках відбувається не тільки під тиском політичної практики, але й унаслідок природного розвитку наукового знання в умовах глобалізації та інформатизації. Простір став не просто середовищем існування людини, але й мірилом її цивілізованості. На зміну політичним завданням просторової експансії прийшла парадигма гармонізації простору і сталого розвитку соціумів. Простір почали розглядати як систему, як цілісність, що потребує постійної підтримки.
Види простору
Слід зазначити, що інтерпретація поняття простору з точки зору різних наукових напрямів залежить від специфіки вивчення сфер матеріального світу. Йдеться про політичний, географічний, економічний, соціальний, культурний, інформаційний, правовий, біологічний та інші види простору (наприклад високоякісний – “quality living”).
Географічний простір – один з аспектів дослідження географічної оболонки, коли об’єкти розглядаються в плані їхніх місцеположень, просторових взаємодій і відносин, просторової впорядкованості та організації.
Соціальний простір – життєве середовище суспільства, соціальний ареал життя особистості, у якому діють соціальні механізми.
Соціально-географічний простір – це простір суспільства в сукупності з усіма сферами географічного середовища.
Економічний простір – сукупність трудових, фінансових, виробничих та інших економічних інститутів на певній території.
Соціокультурний простір – система, що має ознаки цілісності, організованості, структурності, є сукупністю системоутворюючих елементів, груп, які не збігаються за своєю соціальною природою, їх взаємозв’язків і взаємодій.
Політичний простір – мережа політичних полів, що забезпечують політичне керівництво на всіх рівнях суспільства та світу. Політичний простір складають суспільно-політичні інститути, що здійснюють владу, управління суспільством, завдяки яким реалізуються політико-владні відносини. Він проявляється у двох різних вимірах: а) інституційний вимір, сутністю якого є поділ політичного простору на політичні інститути (органи державної влади, органи муніципальної влади, партії, суспільно-політичні організації), усередині яких і між якими здійснюються політичні процеси; б) регіональний вимір, сутністю якого є поділ політичного простору на політичні регіони (союз країн, країна, область, місто).
У такому контексті передбачається, що політичні інститути і політичні регіони співіснують в одному просторі/часі в режимі взаємозв’язку: політичні інститути “прив’язані” до того або іншого політичного регіону, а політичні регіони мають на своїх територіях політичні інститути. В сукупності така система утворює державний регіон – сукупність політичних інститутів, що створюють його внутрішній політичний простір і простір його зовнішніх відносин. Розмежування регіонального та інституційного вимірів політичного простору дає можливість точніше зрозуміти логіку та механізми їх співіснування. При цьому в науці розрізняють політичний регіон та адміністративний регіон, межі яких можуть не збігатися, адже якщо адміністративний регіон завжди функціонує в межах адміністративно-територіальних одиниць, то політичний – може не збігатися з цими рамками, в одних випадках виходячи за їх межі, в інших – не дотягуючи до них. Кордони політичного регіону визначаються зоною впливу недержавних акторів, таких як політичні партії, профспілки, релігійні конфесії, групи тиску, групи інтересів тощо. Зокрема, в нашій державі виокремлюють такі політичні регіони: Захід, Центр, Схід, Південь. Як бачимо, вони не співпадають з існуючим адміністративно-територіальним поділом України.
Поняття “простір” тісно пов’язане з поняттям “територія”, що підтверджується вживанням терміна “територіальний простір”. Разом з тим учені вказують на відмінність простору від території. Територія становить лише земельну площину в просторі і характеризує фізико – географічну та природно-біологічну реальність. Натомість поняття “простору” стосується зазвичай реальності соціальної (політичної, економічної, культурної, правової, інформаційної тощо). Звідси висновок, що в управлінському аспекті простір – це цілісно організована система, яку
складають інститути публічної влади, що забезпечують політико-адміністративне керівництво та врядування на всіх територіальних рівнях публічного управління.
Поняття “територія”
Територія є важливим чинником (ресурсом) розвитку, ареною діяльності, об’єктом колективного користування прив’язаних до території предметів і засобів праці. Її параметрами є протяжність, конфігурація, площа, місцеположення тощо. У державному управлінні під територією розуміється багатофункціональна соціально-економічна система, яка має просторове розташування та відносну відокремленість від зовнішнього середовища, складається з кількох компонентів, серед яких: групи елементів, зв’язки та відносини між ними, а також процеси, що відбуваються шляхом реалізації різних комбінацій їх взаємодії.
У соціальному аспекті територія є однією із засадничих складових суспільної організації. Соціальний простір як продукт людської діяльності та сукупність об’єктивних взаємин між індивідами не є тотожним території, хоча він реалізується через фізичний простір і тому має певні територіальні ознаки. Таким чином, територія сприймається не просто як просторова протяжність, а як поліелементна система з наявним природним, людським, політичним, матеріальним та іншим потенціалом.
Якщо політична географія вивчає земну поверхню як місце проживання людства відносно інших якостей землі, то в управлінському аспекті територія – це простір, на якому здійснюються владні функції держави (державне управління). Р.Чєллєн, визначаючи предмет політичної науки, зазначає, що ним є не територія у географічному розумінні, а виключно пронизуюча її політична організація, тобто територіальна форма влади. При цьому територіальний чинник є неодмінною умовою набуття статусу держави – будь-яка держава тільки тоді є такою, коли вона володіє відповідною територією.
Територія – це певна частина соціального (насамперед щодо населення), природного, інфраструктурного, культурно-історичного та просторового потенціалу держави, що перебуває в юрисдикції органів публічної влади. Отже, кожна держава є передусім політико-територіальною організацією публічної влади, тому територія держави – невід’ ємний атрибут будь-якої державності і водночас просторова межа здійснення державної влади. Територіальна організація, що постає як діяльність суспільства з облаштування простору свого існування, організації території і загалом географічного середовища, відповідно включає: 1) розміщення населення і галузей виробничої та невиробничої сфери, природокористування; 2) територіальний поділ праці; 3) економічне або національно-етнічне районування; 4) територіально-політичну і адміністративно-територіальну організацію держави.
На вибір форми політико-територіальної організації держави справляють істотний вплив цілий ряд різноманітних факторів і лише їх комплексний розгляд у кожному окремому випадку дає можливість правильно зрозуміти, чому в конкретній державі вибрана саме така, а не інша модель. У цілому можна констатувати, що вибір тієї або іншої форми політико -територіальної організації держави визначається багатьма чинниками, у тому числі масштабами території та чисельністю населення.
Територіальний устрій тримається на відносинах із здійснення публічної влади. Системоутворюючими елементами територіального устрою є функціональні елементи (структурні центри, одиниці управління), об’єднані зв’язками між суб’єктами владних відносин вищих і нижчих рівнів. Слід наголосити, що саме за типом взаємовідносин центру з територіями виділяють типи держав: унітарні, регіоналізовані, федеративні, конфедеративні.
Організація території держави має багатоплановий характер, у тому числі й неполітичний (наприклад природно-географічний і виробничо-економічний). Адже природно-географічне, як і виробничо-економічне районування не збігається з політико-територіальним і не входить до нього. Коли ж ідеться про унітарну або федеративну форму державного устрою, то маються на увазі різні форми не будь-якої організації території держави, а саме політико-територіальної організації держави або, інакше кажучи, “ територіальної організації публічної влади”.
Поняття державної території відповідає частині земної кулі, на якій держава здійснює сукупність своїх повноважень, які випливають з її суверенітету. Територія держави являє собою простір, на який поширюється його влада, територія – сфера територіального верховенства і суверенітету держави. При цьому під територіальним верховенством розуміється повновладдя держави на своїй території (ніхто крім держави не може здійснювати на її території державні справи, видавати закони, здійснювати правосуддя тощо), а під суверенітетом – верховенство держави відносно всіх інших організацій і осіб всередині країни та незалежність (самостійність) у всіх питаннях її політики з іншими державами.
Зазначимо, що державна територія – це не лише частина земної поверхні (включаючи суходіл, внутрішні і територіальні води, підвладні державі острови, надра під ними, анклави, шельф континентальний, а також повітряний простір над її суходолом і водами), а й просторовий базис, на якому розгортаються всі види людської діяльності, все те, що з’явилося на ній у результаті цього, сукупність різноманітних ресурсів, середовище своєрідної взаємодії природи, людини і виробництва.
Територія як просторова основа публічної влади
З практики державного будівництва відомо, що становлення організаційної будови державної території відбувається двома способами:
1) районуванням – поділом території на адміністративно-територіальні одиниці, у межах яких здійснюється державне управління через представників центральної влади (централізоване управління);
2) шляхом приєднання (анексії) інших державних утворень, унаслідок чого в складі території держави утворилися територіальні одиниці, що зберегіють окремі атрибути державності.
Згодом еволюція адміністративно-територіальних одиниць здійснюється у двох напрямах, що залежать від запроваджених в країні моделей управління:
– за децентралізованого підходу адміністративно-територіальні одиниці набувають політико – територіального чи самоврядного статусу (республіка, автономне утворення, суб’єкт федерації);
– за централізованої управлінської моделі вони перетворюються на уніфіковані адміністративно-територіальні одиниці.
Існують і винятки, що не вкладаються у запропоновану схему. Так, Російська імперія, що утворилася шляхом анексії величезних територій та суверенних держав, запровадила централізовану унітарну модель державного устрою з відсутністю будь-яких атрибутів автономності приєднаних територій та уніфіковану систему адміністративно-територіальних одиниць (губернія-повіт-волость). Схожа модель була запроваджена в Німеччині у 1933-1945 рр. Навпаки, Радянський Союз, будучи також жорстко централізованою державою, задекларував федеративні засади державного устрою, надавши суб’єктам Союзу певні атрибути державності (статус республік, конституції, державні символи, систему органів державної влади тощо).
Межами державної території є державний кордон – офіційно визначена межа, що окреслює територію, на яку поширюється влада певної держави, її верховенство й суверенітет. При цьому територія певної країни може й не бути цілісною, з розірваним кордоном (наприклад американський штат Аляска чи Калінінградська область Росії не мають безпосередньої межі з рештою території своїх держав). Кордони держави виступають межею простору самовизначення народу, у якому держава здійснює суверенітет. Роль державних кордонів полягає в тому, що вони є і символом, і ознакою суверенітету держави, виступають як суб’єкти процесу самовизначення.
Соціальний аспект територіальної організації влади пов’язаний із конституційним визначенням території як фактора поселенської організації населення й, відповідно, територіальний принцип набуває визначального значення для всієї системи політичної, соціальної, економічної організації суспільства і держави. У більш конкретному виявленні територіальний принцип є основою формування і функціонування найважливіших інститутів публічної влади, представницької і безпосередньої демократії, включаючи державні та муніципальні інститути референдумів, виборів тощо. Саме в такому розумінні територіальною основою організації та діяльності органів публічної влади є певна територія, на яку поширюється влада державного органу чи органу місцевого самоврядування, і в межах якої вони функціонують.
Територіальний устрій як певна система є одним із визначальних факторів, що впливає на організацію публічної влади та ефективність державного і муніципального управління, консолідацію суспільства. Існує безпосередній взаємозв’язок між адміністративно-територіальним устроєм та суспільно-політичними, економічними та гуманітарними аспектами державотворення. Відповідно здійснення адміністративної реформи на регіональному та місцевому рівнях нерозривно пов’язане з реформуванням територіального устрою держави. На відміну від процесу реформування системи влади на центральному рівні, що не визначається територіальною структурою держави, трансформація публічної адміністрації на регіональному й місцевому рівнях безпосередньо залежить від її просторової основи та компетенцій- ного наповнення органів публічної влади відповідного територіального рівня. У цьому контексті трансформація територіальної організації влади має дві взаємопов’язані частини – політико-адміністративну й територіальну.
Політико -адміністративна спрямована на розв’язання проблем у системі публічної адміністрації з метою підвищення її ефективності, покращення надання публічних послуг населенню, практичного запровадження принципу субсидіарності, чіткого розмежування повноважень місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування.
Територіальна складова спрямована на визначення просторової основи публічної влади через проведення територіальної реформи із запровадженням принципу повсюдності місцевого самоврядування.