Соціально-культурні передумови інтеграції наукового знання
Теоретичні дослідження в галузі державного управління в українському національному науковому просторі як окрема сфера пізнання започатковуються наприкінці ХХ ст., фактично відповідаючи на виклики нового культурного контексту розвитку науки, який визначається як постнекласичний, постмодерний, або постдисциплінарний. Характерною ознакою нової парадигми наукового пізнання є дослідження проблематики на межі кількох наукових дисциплін або із залученням методик, які є характерними для іншої пізнавальної сфери. Спостерігається прагнення об’єднати в єдине теоретичне поле факти фізичного і соціального світу, розглядаючи всі події та питання як виявлення загальних закономірностей розвитку ситуацій в реальності, яка відкрита для сприйняття та розуміння людини. Фактично сучасна теоретична думка будується на інтеграції розподілених на предмети і теми наукових знань, що відповідає тенденції до осмислення цілісності і принциповій єдності витоків як психічного, так і фізичного світу.
Класична парадигма розвитку науки характерна для періоду загальної світоглядної спрямованості наукових досліджень на досягнення об’єктивності знань завдяки розробці інструментальних позасуб’єктних методологій пізнання для кожної наукової сфери. Критеріями об’єктивності вважалися емпіричне підтвердження практикою теорії і застосування раціональних процедур мислення, які мали виключити суб’єктивний чинник у процесі теоретичного узагальнення даних. Наукові знання – це об’єктивна картина світу (методологічна позиція, характерна для доби Відродження і Нового часу).
Некласична парадигма розвитку науки притаманна періоду світоглядної орієнтації наукових досліджень на розмежування раціональності природознавчого пізнання та ірраціональності соціальної активності людини. Для розуміння антропологічних і природознавчих даних використовуються різні критерії допуску суб’єктивності в пізнанні. Суб’єкт визнається таким, що вносить хаос у раціонально обумовлений світ причинно-наслідкових зв’язків. Наукові знання – це незавершена картина світу (методологічна позиція, характерна для другої половини ХІХ – середини ХХ ст.).
Постнекласична парадигма наукових досліджень властива періоду світоглядного усвідомлення принципової залежності пізнання від суб’єкта, який має особистісні культурні ознаки. Істина вважається певним етапом розвитку знання, який залежить від властивостей свідомості людини, її здатності сприймати і обробляти інформацію. Причому це стосується даних як антропологічного, так і природознавчого характеру. Наукові знання – це відносна інтерпретаційна картина світу (методологічна позиція, характерна для кінця ХХ – початку ХІХ ст.).
Напрями інтеграції знання в державному управлінні
Інтегральність наукового супроводження державно-управлінської діяльності можна розглядати в трьох аспектах. По-перше, до сучасної теорії державного управління інтегровані всі попередні в історичному періоді спроби теоретичного осмислення форм, структури і цілей управління державою. По-друге, теоретична інтегральність зумовлена складністю самого об’єкта дослідження, яким є держава як органічна суспільна цілісність, що має власні закономірності функціонування і розвитку. І, по-третє, інтегральність державно-управлінської теорії зумовлюють тенденції, що визначають внутрішні процеси сучасного наукового пізнання, яке тяжіє до інтегральної міждисциплінарності.
Постнекласична парадигма наукової міждисциплінарності державного управління
Постнекласична наукова парадигма вимагає міждисциплінарного розгляду теоретичних засад державного управління виходячи з кількох концептуальних передумов.
По-перше, держава є складним багатоелементним об’єктом дослідження, до якого можна застосовувати основні положення синергетичної теорії складності і самоорганізації.
При цьому складність розуміється не як системна складність, за якої потенційно можливим є розклад системи на елементарні складові елементи для вивчення їх сутності і взаємодії, а як суперсистема, до складу якої входять інші підсистеми, що втрачають смислову і функціональну конкретність у процесі аналітичного розподілу на складові елементи. Держава виступає інтегральним об’єктом дослідження, для якого інтегральність елементів є іманентною якістю. В такому природно інтегральному об’єкті не існує однієї кінцевої первинної причини її існування і функціонування. Кожний елемент органічної цілісності є невід’ємним для якісної характеристики і розкриває свою сутність тільки в процесі взаємодії з іншими елементами, утворюючи систему функціональної взаємозалежності і додатковості.
Отже, постнекласична концептуальна наукова позиція полягає в тому, що елементи можуть виокремлюватися тільки на рівні раціонального теоретичного структурування і класифікації, за яких будь-який підхід до типології чи схематизації буде довільним і таким, що суб’єктивно заданий на вимогу мети дослідження. Практично це означає, що всі структурні розподілення держави на рівні управління, сфери управління, цілі управління, методи управління насправді є логічною схемою, яка лише операційно функціональна для використання за наявного наукового способу осмислення сутності реального явища “держава”.
По-друге, в постнекласичному науковому контексті до уваги береться опосередкування будь-якого знання активністю свідомості людини, яка є залежною від позаособистісних форм та прийомів структурування інформації, що сформовані культурними факторами розвитку людини. Але наявність таких структур опосередкування процесу пізнання ставить під сумнів принципову можливість кінцевої об’єктивності знання. Виходячи з цього до теоретичних узагальнень потрібно включати наявність людського фактора і, відповідно, враховувати в концептуальних положеннях суб’єктивність як елемент інтегральності будь-якої концепції. Під інтегральністю у цьому розумінні потрібно мати на увазі наявність розумової складової у процесі як реального функціонування держави, так і сприйняття держави як об’єкта для наукових досліджень. Отже, держава як об’єкт пізнання представлена у наукових розвідках як сукупність опосередкованих суб’єктивністю авторів теорій, кожна з яких наближається до об’єктивності в міру реального ілюстрування дійсності, її основних положень практикою функціонування державної органічної цілісності.
Витоки інтегративності теорії державного управління
Виходячи з викладеного вище інтегральність сучасного теоретичного супроводу державно-управлінської діяльності визначається в постнекласичній науковій парадигмі на підставі:
– органічної складності держави як системи, що потенційно самоорганізується;
– суб’єктної культурної зумовленості пізнання і діяльності у сфері державного управління.
Складність структури держави і залежність її функціонування від суб’єктивних факторів,
які виявляються і в розумінні сутності держави, і в безпосередній активності як громадян, так і управлінських структур держави, засвідчувалася і в класичних теоретичних розвідках, присвячених державотворенню. Тому інтеграцію теоретичного знання про державно-управлінську діяльність можна розглядати і як узагальнення найбільш вагомих концептуальних положень, зафіксованих у працях філософів, політологів, істориків, соціологів різних епох і культур.
У концепції “осьового часу” К.Ясперса серед цивілізаційних надбань людства, що визначили підґрунтя сучасного стану суспільства, звертається увага на конфуціанський підхід до розуміння сутності держави та функцій державного управління. Давньокитайський філософ Конфуцій запропонував розглядати державу за аналогією з патріархальною сім’єю, в якій чітко визначені рольові статуси, обов’язки і права її членів. К.Ясперс пропонував розгледіти крізь
тисячоліття, що система “керманич – підлеглі” як віддзеркалення системи “батько-діти” зберігається в основі будь-якого державного утворення до нашого часу як архетип осмислення відносин “влада – громадяни”.
Для суто європейської традиції визначальним у теоретичному плані був трактат Аристотеля “Політика”, яким фактично закладено основні теми і напрями сучасних досліджень у галузі державного управління, методи застосування порівняльного і структурно-функціонального аналізу до вивчення державного устрою. Розуміння античним філософом взаємозалежності між розподілом власності та участю в управлінні, правами і обов’язками громадян, мети державної форми організації суспільства справляли вплив на становлення класичної європейської політології і теорії державного управління. Саме в цьому сенсі можна розглядати історико – культурну інтегральну наступність державно-управлінської теорії на сучасному етапі її розвитку.
Для українського наукового простору інтегральна наступність державно-управлінської теорії в історичному вимірі складається як з класичних текстів загальної європейської наукової спадщини в галузі філософії політики і соціальної філософії, так і з текстів вітчизняних мислителів і практиків державного управління. Хоча інституалізація наукового пізнання в галузі державного управління відбулася лише за часів незалежності України, слід враховувати, що сучасне теоретичне підґрунтя державно-управлінської діяльності закладалося протягом усього часу виборювання державності українським народом. Крім того, основні структурні форми управління були успадковані від попередніх стадій державності, до яких була залучена українська нація, що зумовлює природний процес інтегрального наслідування. Таким чином, історико-культур- на обумовленість спадкової інтегральності державного управління полягає в наслідуванні теоретичних знань і практичних навичок управлінської діяльності.
Складові елементи міждисциплінарного комплексу у сфері державного управління
В історико-культурному аспекті сучасна теорія державного управління є інтегральним поєднанням теоретичного і практичного досвіду, що був набутий завдяки:
– теоретичному осмисленню державності і державного управління протягом попередніх історико-культурних епох;
– історико-культурній конкретизації європейського досвіду державотворення на теренах України;
– процесу вдосконалення наявних практик державного управління за роки незалежності України.
Оскільки держава ще за класичною традицією, яка існує в європейській політичній думці ще з часів Аристотеля, вбачається результатом суспільного обміну ресурсами і спілкування між людьми на певній території, очевидно, що на сучасному етапі теоретичну основу державного управління утворюють всі сфери знання, в яких опановуються принципи і мотивація людської діяльності. В процесі розвитку антропологічно спрямованого наукового пізнання відбулася досить спеціалізована дисциплінарна диференціація знань, що відповідало класичному прагненню аналізувати найбільш очевидні і прості елементи складних систем, уникаючи невизначеності та неоднозначності трактувань. Ця диференціація виявляється і в сучасному розподілі сфер, які стосуються державних справ як прояву людської природи.
Дослідженню проблем мотивації і унормування людської діяльності присвячені такі наукові дисципліни (порядок переліку умовний): психологія, соціологія, політологія, культурологія, правознавство, економіка, етика, естетика, історія, етнологія, менеджмент, філологія, мистецтвознавство.
Усі ці виокремлені сфери знання, які сформувалися в процесі конкретизації і розвитку класичної парадигми наукового пізнання, сьогодні мають бути інтегровані для адекватного осмислення процесів, що відбуваються в складній системі, якою є держава як суспільна єдність, а набуті знання – узагальнені. Проте очевидно, що просте об’єднання інформаційних ресурсів кожної галузі практично неможливе, оскільки кількість професійно диференційованої інформації всередині кожної з них наближається до критичної межі сприйняття розрізнених даних та витрат пізнавальної енергії. Виникає потреба в еліптизації (смисловому згортанні) інформації для практичного застосування великого масиву знань, що реально набуті та існують у дисциплінарно структурованому науковому просторі. Реальна органічна цілісність такого об’єкта пізнання, яким є держава, вже сьогодні спонукає до певного “перевідкриття” знань, накопичених у різних сферах, яким притаманні нетотожне термінологічне визначення або специфічне для конкретної галузі знань трактування.
Розвиток міждисциплінарності пізнавального поля сфери державного управління може бути тим осередком інтеграції сучасних знань, який надасть практичної конкретності і технологічної доцільності теоретичним розвідкам різних наукових галузей. Фактично напрацювання різних дисциплін сьогодні стосуються закономірностей функціонування суспільства так, як воно склалося на основі самоорганізаційних процесів, в яких задіяна свідомість людини. Формування сучасного науково-теоретичного супроводу для діяльності у сфері державного управління є реальною метою застосування для блага суспільного розвитку накопиченого наукового потенціалу в різних конкретних сферах.
Постдисциплінарна сутність знання у сфері державного управління
Галузь “державне управління” претендує на наукову функцію постдисциплінарного синтезу знань. При цьому потрібно також взяти до уваги, що таке постдисциплінарне об’єднання відбуватиметься в ситуації зміни загального бачення місця людини у Всесвіті. Формування екологічно обумовленої картини світу на відміну від гуманітарно обумовленої картини світу вимагатиме синтезу не тільки соціально- гуманітарних дисциплін, а й урахування наукових здобутків у сфері природознавства і біології. Сучасне теоретичне обґрунтування державного управління має бути побудованим на основі знань, що інтегруються на межі природничих і гуманітарних досліджень.
На сьогодні існують такі форми знання, які в природний спосіб зближують різні сфери реальності – фізичну і психічну. Йдеться про теоретичні розвідки у сфері математики та інформатики. Такі концептуальні надбання, як теорія вірогідності, теорія ігор, математичне моделювання, теорія інформаційної ентропії, синергетика нині використовуються для пояснення і прогнозування поведінки як природних, так і біологічних та соціальних об’єктів і явищ.
Проблематиці функціонування свідомості людини, пошуку причин вчинків, що становить інтерес для формування якісного процесу державного управління, зрештою, присвячені дослідження не тільки у сфері психології, але і в етиці, і в естетиці, і в соціології, і в політології. Сьогодні і такі дисципліни, як економіка і менеджмент, поступово, але неухильно зараховують до соціального чи навіть гуманітарного знання, оскільки предметом вивчення цих дисциплін є результати співпраці, взаємодії або комунікації людей з їхніми потребами, очікуваннями та уявленнями про позитивні цілі діяльності. Висловлюються вже непоодинокі думки, що в недалекому майбутньому зникне розподіл знань про суспільство на соціологію, економіку, політологію та менеджмент і утвориться загальна теорія суспільствознавства.
Така дисципліна, як правознавство, що найчастіше асоціюється з теоретичними підвалинами державного управління, може набути прикладного характеру в системі загального суспільствознавства. Потенційно суто прикладний її характер зумовлений місцем законодавства у функціонуванні суспільної цілісності. В історико-культурній ретроспекції законодавство виявляється певною фазою унормування поведінки і стосунків між людьми, що опиняються поза межами традиційного функціонування етичного світу етнорелігійного походження. Але сьогодні все більше звертають увагу на роль моралі в саморегуляції різних суспільних процесів – політичних, економічних, тендерних, освітніх тощо. Інакше кажучи, законодавство та пов’язане з ним наукове знання можуть стати додатковими до норм суспільної моралі, яка буде підтримуватися не стільки на рівні законотворчості, скільки засобами заохочення природної етичної самоорганізації.
Суспільні зобов’язання державного управління залишаються фактично незмінними протягом усього історичного часу існування державних форм організації соціальної системи. До факторів, які забезпечують пролонгованість функціонування державного утворення, належать організація:
– соціалізації (система освіти);
– впорядкованості суспільних відносин (законодавство і судоустрій);
– життєзабезпечення (економіка);
– розвитку технологій адаптації до природного середовища (наука);
– задоволення духовних потреб (мистецтво, релігія);
– безпеки (система оборони і охорони внутрішнього порядку);
– продовження роду (система охорони здоров’я).
Для управління цими важливими процесами і сферами життєдіяльності держави необхідні відповідні знання, на чому наголошували всі вчені в будь-який історичний час, що долучалися до обговорення проблем державотворення. На сучасному етапі потрібні сучасні знання, які фактично виконуватимуть традиційну функцію розвитку технологій адаптації суспільства до навколишнього середовища. Розробку сучасної науково-теоретичної бази державного управління можна прирівняти до формування ресурсу самозбереження, ресурсу адаптації до умов існування держави, що забезпечує її майбутнє.