Специфічний стан держави як суб’єкта цивільно-правових відносин можна визначити через такі ознаки: держава сама приймає закони, якими повинні керуватися всі інші учасники правовідносин. Вона може видавати адміністративні акти, з яких виникають відносини незалежно від волі іншої сторони. Держава зберігає владні функції навіть тоді, коли вступає в правовідносини, які побудовані на засадах рівності – вона користується імунітетом. Іншими словами, держава, будучи нормотворцем, здатна створити для себе такий правовий режим, який буде максимально відповідати її власним інтересам, часто на шкоду інтересам приват них осіб.
Набуваючи права й обов’язки в договірних відносинах, держава одночасно стає суб’єктом відповідальності. Причому суб’єкти публічного права формально виступають у відносинах договірного характеру на рівних засадах з іншими учасниками цих відносин – особами приватного права, отже, і норми, що встановлюють цивільно-правову відповідальність, на них поширюються повною мірою. Однак подвійний статус суб’єктів публічного права дозволяє державі, використовуючи прийоми законодавчої техніки, уникати рівної відповідальності за невиконання або неналежне виконання своїх зобов’язань.
На ступ ний аспект участі держави в цивільних право відносинах – це деліктні зобов’язання. Держава, будучи, насамперед, суб’єктом публічного права й здійснюючи свої публічні функції (нормотворчість, управління, правосуддя та ін.), може заподіяти шкоду приватним особам. У цьому випадку вона зобов’язана відшкодувати збитки, заподіяні особі. Закріплення на законодавчому рівні обов’язку держави відшкодувати шкоду приватній особі свідчить про позитивні зміни. Даний інститут фактично був відсутній у радянській правовій системі. Аналіз норм, що регулюють відповідальність держави, свідчить про приховане прагнення держави уникнути відповідальності. У статтях 1173-1177 Цивільного кодексу України законодавець уникає вживання терміну „відповідальність“, у той час як зміст закону показує, що законодавцю відома така правова категорія. Вочевидь, відсутність терміну „відповідальність держави” (органів державної влади чи органів місцевого самоврядування) також є одним із прийомів юридичної техніки, що дозволяє уникати цієї відповідальності або, принаймні, не акцентувати на ній увагу.
Слід зазначити, що державою довгий час використовувався і продовжує використовуватись такий прийом юридичної техніки як декларування, за допомогою якого держава, проголосивши принцип правової держави, а саме принцип взаємної відповідальності держави й громадянина, у той же час залишає для себе імунітет від дії правових норм. Таким чином, використовуючи прийоми законодавчої техніки, включаючи декларативні норми в текст закону або навпаки, залишаючи їх за рамками нормативного акта, уникаючи вживання певних понять або прийняття спеціальних законів, держава здатна нав’язувати свою волю й створювати для себе найбільш пільговий режим у порівнянні з іншими суб’єктами права. Відсутність легального визначення терміна або категорії „відповідальність“ у тексті Цивільного кодексу дозволяє державі як активному учасникові правовідносин уникати власної відповідальності перед громадянами і юридичними особами. Перешкодою на шляху до розширення повноважень держави і їх використання на шкоду приватним особам здатні стати тільки розвинуте громадянське суспільство і детальна регламентація відповідальності держави. Для досягнення ідеалу – правової держави – потрібна зміна чинного законодавства з урахуванням найбільш повного забезпечення інтересів приватної особи.