Ідея правового захисту конституції тією чи іншою формою в теорії конституційного права фактично відома ще з часів появи і утвердження конституції як політико-правової категорії ( кінець ХVIII-початок ХІХ ст.). Адже, разом із появою конституції постають непрості завдання, пов’язані із забезпеченням її верховенства, стабільності, ефективності дії її норм. При цьому виникають проблеми необхідності забезпечення належного дотримання положень конституції як «знизу» – фізичними та юридичними особами, так і «зверху» – самою державною владою, її органами та посадовими особами.
Початком утворення сучасних систем правової охорони конституції загалом справедливо вважається поява попередників (праобразів) сучасних органів конституційної юрисдикції. В юридичній літературі досить поширеною є думка про те, що конституційний контроль (а саме він, як відомо, визнається одним із центральних елементів сучасних систем правової охорони конституції) був започаткований Верховним Судом США на межі ХVIII і ХІХ століть. При цьому досить часто згадується висловлювання відомого американського політичного діяча минулого Олександра Гамільтона про те, що обов’язок суддів проголошувати недійсними всі закони, що суперечать конституції.
В той же час, у літературі є також інші висловлювання щодо цього питання. Так, на думку проф. Володимира Шапова- ла, початком історії конституційного контролю слід вважати утворення наприкінці ХVIII ст. у Франції спеціального органу, до компетенції якого належить визначення неконституційності законодавчих актів (йдеться про Охоронний Сенат за Конституцією Франції 1799 року), а у витоків самої ідеї правової охорони конституції слід розглянути діяльність абата Сійєсса, Емануель- Жозефа (1748-1836 рр.) – відомого політичного діяча і мислителя часів Великої Французької революції.
У пізніші часи, особливо кінець минулого – перша четверть нашого століття, ідея правової охорони конституції розвивалася як у Європі, так і на північноамериканському континенті. При цьому фактично сформувалися окремо різні підходи щодо сутності і змісту конкретних форм такого явища і як наслідок – різні системи правової охорони конституції. У формуванні нових підходів щодо розвитку конституційного контролю у Європі (на відміну від того, що встановилось у США) важливою була позиція відомого австрійського вченого-юриста Ганса Кельзена (1881-1973 рр.).
У спеціальній юридичній літературі, зазвичай, немає єдиного підходу щодо визначення сутності і змісту поняття категорії «правова охорона конституції». Як правило, цю категорію пропонують розглядати у широкому і вужчому (спеціально- юридичному) розумінні.
У першому випадку (в широкому розумінні цього терміну) йдеться про те, що правову охорону конституції слід розглядати як сукупність (єдність) різноманітних заходів по забезпеченню дії конституції. Йдеться не тільки про заходи юридичної тематики. Тут можуть знаходитися різноманітні напрямки (від освітніх та виховних і до соціальних та політичних дій). Тобто коли говорять про охорону конституції в її широкому розумінні, то розуміють, що на ідею захисту (охорони) конституції мають працювати всі чинники демократичного суспільства.
Так, вчителі у школі мають пропагувати ідеї демократії та правової держави і вчити дітей строго дотримуватись Конституції, не порушувати її норм та положень, засоби масової інформації зобов’язані пропагувати концепцію конституційної держави і таким чином формувати світогляд громадян в основі якого має лежати повага до Конституції та її норм, політичні партії в своїй діяльності просто зобов’язані стояти на сторожі конституційного ладу, демократії та парламентаризму. Адже, порушення цих засад потягне за собою і порушення принципів конституції як такої. Звичайно до цієї системи відносин повинні долучитися і держава з усіма її можливими правовими засобами, направленими на збереження Конституції.
У вужчому (суто юридичному) розумінні під правовою охороною конституції розуміють сукупність засобів по забезпеченню юридичної дії Основного Закону держави.
У цьому випадку йдеться про те, що держава повинна створити всі необхідні умови, коли за допомогою державно- правових засобів та різного роду методів буде надійно забезпечено чинність та стабільність конституційних норм. Іншими словами, треба створити такі внутрішньодержавні механізми та політико-правові інституті, за допомогою яких буде надійно забезпечено:
– верховенство Конституції, тобто її вища юридична сила;
– становище Конституції як Основного закону держави – фундаменту її нормативно-правової системи;
– стабільність Конституції.
Правова охорона конституції як певний політико- правовий інститут є новим явищем у нашій конституційно- правовій науці. Тому, у спеціальній літературі сьогодні є різні підходи як у визначенні самого цього явища, так і в віднесенні до його системи тих чи інших елементів.
Так, одні автори до таких елементів системи «правової охорони конституції» відносять особливий порядок внесення змін до конституції, відповідальність вищих посадових осіб за її порушення, конституційне правосуддя (проф. Ю. Юдін); інші – судовий конституційний контроль, конституційну відповідальність, конституційний контроль парламенту, конституційний референдум, вето глави держави (проф. Ж. Овсепян); треті ж – діяльність глави держави як гаранта Конституції, реалізацію права законодавчої ініціативи, особливий порядок внесення змін до конституції, конституційний нагляд і конституційний контроль, нормативне і казуальне конституційне тлумачення (проф. В. Лазарєв).
В окремих випадках, до загальновизнаних елементів системи правової охорони конституції (або правових засобів захисту конституції – конституційна відповідальність чи конституційна юстиція) відносять, наприклад, «превентивні і репресивні гарантії» (позбавлення основних політичних прав, можливість заборони політичних партій, інститут надзвичайного стану, німецький професор Карл Хессе).
З таких позицій правову охорону конституції можна розглядати як систему політико-правових заходів та юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується незмінність становища Конституції як Основного закону держави, закону що має вищу юридичну силу та підвищену степінь стабільності, а також забезпечується належне виконання конституційних норм та дотримання режиму конституційної законності.
Відповідно до основних (центральних) елементів цієї системи слід віднести:
1) особливий порядок прийняття Конституції;
2) особливий порядок внесення змін до Конституції;
3) конституційну відповідальність;
4) конституційний контроль.
Кожен із перерахованих елементів (складових частин) системи має в загальній теорії конституційного права певне теоретичне обґрунтування та відповідну практику застосування в тих чи інших правових системах.
Окремо варто звернути увагу на те, що коло суб’єктів функціонування системи правової охорони конституції (тобто перелік тих, хто безпосередньо є причетним до дії цієї системи), як правило, охоплює:
1) фізичних осіб;
2) народ (націю);
3) окремі органи державної влади;
4) главу держави;
5) окремих (інших) посадових осіб держави тощо.
Всі вони можуть бути як учасниками однієї із форм правової охорони конституції (брати участь у практичній реалізації одного з елементів системи правової охорони конституції), так і одночасно декількох (наприклад, глава держави одночасно може бути як ініціатором внесення змін до конституції, так і суб’єктом права звернення до органу конституційного контролю чи суб’єктом конституційної відповідальності тощо).
В Україні сьогодні іде процес становлення інституту правової охорони Конституції. Система правової охорони Конституції України тією чи іншою охоплює відомі загальноприйняті елементи цієї охорони. Деякі з них (інститути «особливого порядку прийняття Конституції» та «конституційної відповідальності») є менш опрацьованими і на теоретичному рівні і в практиці реалізації. Інші (інститути «внесення змін до Конституції» та «конституційного контролю») сьогодні мають належну теоретичну базу та реально впроваджуються в життя.