Наука конституційного права знає різні підходи (погляди представників різних правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Конституція – це основний закон держави, що об’єднує групу норм з вищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов’язки особи і громадянина, систему та принципи організації державної влади, територіальну організацію держави.
Можна навести й інші приклади поняття (дефініції) конституції. Їх є досить багато, в усіх них будуть якісь спільні речі та відмінні. Очевидно, що будь-хто може спробувати дати і свою дефініцію конституції держави. Однак, зрозумілим є і те, що даючи таке поняття, автор повинен уяснити сутність конституції сучасної держави.
Останнє можна зробити детально розглянувши ті особливості, які суттєво відрізняють конституцію від інших нормативно-правових актів.
Різні автори по-різному підходять до висвітлення цього питання. Але більшість з них до таких рис (відмінностей) відносять:
1) особливий суб’єкт, який встановлює чи приймає конституцію;
2) особливий об’єкт конституційної регламентації (особливість предмету правового регулювання);
3) особливі юридичні властивості.
Більшість авторів аргументовано звертають увагу на те, що конституція держави як нормативно-правовий акт встановлюється (приймається) особливим, на відміну від інших правових актів, суб’єктом. В класичному варіанті таким суб’єктом виступає народ, тобто, тільки народ мав би право приймати конституцію
Це може здійснюватися як безпосередньо – прийняття конституції шляхом всенародного голосування (на референдумі), так і опосередковано – через обраних представників народу (до прикладу, Конституційна асамблея чи Конституційні збори – інша назва Конституанта або той же парламент держави).
Інші нормативно-правові акти у своїй абсолютній більшості на рівні законів приймаються парламентами, на рівні підзаконних нормативно-правових актів – різними суб’єктами нормотворчого процесу (процесу творення нормативно-правових актів.
Саме з такого розуміння суб’єктності прийняття (затвердження) конституції логічною є така особливість (характерна риса) конституції – установчий характер конституції.
Конституція держави є не звичайним законом, а таким, що встановлює, фіксує із самого початку характер самої держави, визначає зміст, структуру, завдання її основних інститутів. Саме Конституція визначає (встановлює), якою має бути держава – республіка чи конституційна монархія, унітарна чи федеративна. Норми конституції є основою (фундаментом) для багатьох інститутів і галузей права.
Конституція, як і будь-який закон, нормативно-правовий акт, покликана регулювати суспільні відносини. Відмінність конституції в цій частині від інших нормативно-правових актів (основним завданням яких є регулювання суспільних відносини) полягає в обсязі (в межах) цього правового регулювання.
Якщо конкретний закон предметом правового регулювання має чітко визначене конкретне, дуже часто вузьке коло (групу) суспільних відносин, то предмет правового регулювання конституції має сферичний всеохоплюючий характер.
Іншими словами, Конституція на загальному рівні врегульовує дуже велике коло суспільних відносин, не одну якусь групу чи площину суспільних відносин, а цілу сферу. У цій сфері суспільних відносин здійснюються площини політичного, економічного, соціального, духовного та іншого характеру.
Предметом правового регулювання конституції певною мірою є весь спектр правовідносин.
В спеціальній юридичній літературі чітко зазначено, що Конституція держави має і чисто юридичні відмінності, які називають юридичними властивостями Конституції. До таких властивостей належать:
1) визначення конституції законом, що має вищу юридичну силу;
2) визначення конституції основним законом держави (ядром правової системи);
3) визначення конституції законом, що має підвищену степінь стабільності;
4) визначення конституції законом, який має спеціальну систему правової охорони.
Вища юридична сила Конституції полягає в тому, що жоден нормативно-правовий акт держави не повинен суперечити Конституції.
Ні закони, ні підзаконні нормативно-правові акти не можуть вступати в суперечність з положеннями Конституції держави.
Конституцію, як правило, на офіційному рівні визначають Основним Законом держави. Конституція – своєрідне ядро правової системи у державі, вона визначається як основа, фундамент всієї правової системи держави, є її ядром.
Конституція держави – це закон, що має також і підвищену степінь стабільності в порівнянні з іншими нормативно-правовими актами. Або іншими словами, текст Конституції (йдеться про її положення, норми) значно важче змінити чи відмінити взагалі, ніж норми положення інших нормативно- правових актів.
Підвищена степінь стабільності Конституції держави забезпечується різними способами та спеціальними прийомами. Серед них найбільш поширеними є:
– введення спеціальної (складнішої) процедури внесення змін і доповнень до Основного Закону держави в межах законотворчого процесу. Парламент для внесення змін до закону має одну процедуру (наприклад, проста більшість голосів), а для внесення змін до Конституції – іншу, складнішу (наприклад, кваліфікована у 2/3 голосів більшість);
– введення в процедуру внесення змін спеціального (додаткового) суб’єкта. В процедурі змін до закону один суб’єкт – парламент. В процедурі внесення змін до Конституції може бути залучено референдум, Конституційні збори, представницькі органи на місцях як окремі спеціальні суб’єкти цього процесу.
І остання юридична властивість Конституції – це наявність спеціальної системи правової охорони Конституції. Вона обумовлена тим, що особливе значення Конституції для держави та її системи законодавства потребує і охорони самою державо, в тому числі і за допомогою права.
Мета такої охорони – забезпечити незмінність становища Конституції, її вищої юридичної сили. Останнє досягається за допомогою багатьох явищ (чинників). Йдеться про встановлення порядку внесення змін до Конституції; про введення інституту конституційного контролю або конституційного нагляду; про конституційну відповідальність.
В сучасній науці конституційного права виробилось декілька узагальнених підходів щодо класифікації конституцій. Класифікацію конституцій можна здійснити за такими чинниками:
За формою зовнішнього виразу конституції поділяються:
– писані (кодифіковані, не кодифіковані);
– неписані.
Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений (кодифікована або некодифікована).
Своєю чергою, неписана конституція складається з не чітко визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел містить значну частку в структурі конституції.
Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія).
За порядком прийняття конституції поділяються на:
– даровані;
– прийняті народом;
– договірні.
Даровані конституції (інша назва октройовані – від французького слова дарувати) – це конституції, як правило, підготовлені і введені в дію одноособовим актом. Конституція може бути подарована монархом, диктатором, метрополією в колишній своїй колонії.
Прийняті народом конституції – це конституції, які прийняті загальновизнаними демократичними способами. Вони, своєю чергою, поділяються на конституції:
– прийняті парламентом;
– прийняті шляхом референдуму;
– прийняті конституційною асамблеєю (зборами).
Договірна конституція – це основний закон, прийнятий
шляхом укладання відповідної угоди між різними суб’єктами конституційного процесу.
Можливі варіанти суб’єктів такого договору:
– територіальні утворення (наприклад, суб’єкти майбутньої федерації);
– органи державної влади.
За порядком внесення змін і доповнень конституції поділяються на:
– гнучкі;
– жорсткі.
Гнучка конституція – це такий основний закон внесення змін і доповнень, до якого проводиться у порядку встановленому як і для будь-якого іншого (звичайного) закону.
Жорстка конституція – порядок внесення змін і доповнень, до якої має відмінний (зрозуміло, що ускладнений) порядок в порівнянні зі звичайними законами.
За часом дії конституції поділяються на:
– тимчасові;
– постійні.
Постійна конституція – це основний закон, який прийнято (затверджено, даровано) на невизначений строк.
Конституції, які приймаються на певний строк чи до настання певної події називають тимчасовими.
Розрізняють також юридичну і фактичну конституції. Юридична (або формальна) конституція – це система конституційних норм. Фактична (матеріальна) конституція – це суспільні відносини, врегульовані нормами конституції, тобто реальний порядок здійснення державної влади і забезпечення прав і свобод особи. Юридична конституція є документом, який встановлює те, що повинно бути. Однак, практика завжди тією чи іншою мірою відрізняється від правових норм, що її регламентують. Реальний порядок здійснення державної влади завжди в чомусь, іноді істотно, відрізняється від порядку, закріпленого юридичною конституцією. Ті положення юридичної конституції, що узгоджуються з існуючими суспільними відносинами є реальними, а ті, що не узгоджуються – фіктивними. У разі істотних розходжень між реальністю і нормами конституції останню називають фіктивною конституцією.