Іспанія подарувала світові видатних художників, чиї імена гідно увійшли до скарбниці світової культури. Серед них Ель Греко, Д. Веласкес, Ф. Гойя, С. Далі.
Своїм корінням іспанська духовна культура епохи Відродження сягає в часи реконкісти (що тривала 800 років) — національно-визвольної боротьби іспанців з арабами, які з VIII ст. намагалися завоювати Піренейський півострів. Ця боротьба визначала своєрідність історичного розвитку нації. Іспанське Відродження залишилося залежним від духовної диктатури церкви, яка здійснювала контроль над способом життя населення країни. Усе це і сформувало специфічний світогляд іспанців та знайшло своє відображення в творах митців, зокрема й у живопису. Кінець XVII ст. вважають «золотою епохою» мистецтва Іспанії. Основну увагу художники приділяли моральному образу людини, а не її тілесно-матеріальній оболонці. Вони тлумачили релігійні сюжети швидше у морально-етичному плані, ніж використовували їх, як італійці, для утвердження гармонійної краси й фізичної досконалості людини. Нагота допускалася в мистецтві тільки при зображенні постатей християнських мучеників, а оголене жіноче тіло взагалі не було предметом зображення.
Релігійні ідеї, якими, по суті, освячено все мистецтво Іспанії, сприймаються дуже конкретно в образах реальної дійсності, де чуттєвий світ уживається з релігійним ідеалізмом, а в містичний сюжет вривається народна, національна стихія.