Актуальні проблеми розвитку освіти і науки в умовах глобалізації

Політичний дискурс в контексті сучасних лінгвістичних досліджень

Розширення сфери інтересів дискурсології у зв’язку з орієнтованістю новітніх лінгвістичних студій на розгляд типів дискурсу з комунікативно-прагматичної точки зору обумовлює актуальність вивчення феномену політичного дискурсу. Цим явищем наука стала цікавитись віднедавна, відтак політичний дискурс є своєрідним міждисциплінарним полем дослідження мовознавців і політологів, тому слугує дискусією між представниками обох галузей.

У вузькому розумінні політичний дискурс - це дискурс політиків- професіоналів. Політичний дискурс - це також «сукупність дискурсивних практик, що ідентифікують учасників політичної комунікації або формують її конкретну тематику». Лінгвісти Н.М. Мухарямов, Л.М. Мухарямова трактують дискурсивні практики як «явища, що визначаються стійкими наборами мовних засобів, властивих певному політичному суб’єктові, або ж властивих для актуалізації певної теми політичного характеру» [4, с. 76].

Науковці львівської лінгвістичної школи розуміють під політичним дискурсом «зв’язний (усний чи письмовий) текст, висловлений за допомогою вербальних та невербальних засобів вираження, зумовлених ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами» [5,с. 45].

Отже, політичний дискурс розуміється нами як мовленнєві утворення, що стосуються сфери політики, виступають у певному ситуативному контексті і спрямовані на здійснення конкретної прагматичної семантики з використанням (нон- )вербальних засобів виразності. Доцільно наголосити, що «вивчення політичного дискурсу було ініційоване щонайменше трьома факторами. По-перше, внутрі шн і - ми потребами лінгвістичної науки, яка у різні періоди своєї історії зверталася до реальних сфер функціонування мови. По-друге, власне політологічними проблемами вивчення політичного мислення, його зв’язку з політичною поведінкою, необхідністю побудови передбачуваних моделей у політології та розробки методів аналізу політичних текстів і текстів засобів масової інформації. Третім важливим фактором виступає соціальне замовлення, ініціатором якого є певна частина суспільства, що прагне зрозуміти суть політичної комунікації» [1].

Важливою рисою сучасного політичного дискурсу є його широке «розчинення» у ЗМІ. Деякі дослідники мови, наприклад В. Мантль, вважають, що «саме мас- медіа надали поштовх поглибленому інтересові до політичної комунікації як явища, який з допомогою соціальних наук розрісся до масштабів загальної зацікавленості мовними проблемами і отримав назву «політична культура» (politische Kultur)» [6, с. 150].

Як зазначає В.З. Дем´янков, «політичний дискурс можна розглядати з чотирьох точок зору: політологічної, лінгвістичної, соціопсихолінгвістичної та індивідуаль- но-герменевтичної. Політологічна слугує підґрунтям для політичних висновків; філологічна інтерпретує політично-ідеологічні концепції; соціопсихолінгвістика досліджує ефективність досягнення прихованих та явних політичних цілей мовця; індивідуально-герменевтична вісь політичного дискурсу виявляє особистий зміст мовлення автора у певних обставинах». Отож і виникнення «політологічної лінгвістики», на думку В.З. Дем´янкова, «є передбачуваним явищем, оскільки досліджує співвідношення характеристик дискурсу із такими термінами, як «влада», «вплив», «авторитет». Вона пронизує мовні рівні синтаксису і семантики» [2, с. 57].

Підтвердити той факт, що політичний дискурс не обмежується суто діалогічним мовленням комунікантів, нам допоможе виокремлення дослідницею Н. В. Кондратенко форм політичного дискурсу залежно від формальних, комунікативних, інтенціональних та інших чинників. Вона вирізняє «політичний дискурс за формою («усний та писемний»), за чинником мовця («адресантно прямий та опосередкований»), за метою («інформативний, спонукальний, іміджевий, мотиваційний, експресивний»), за чинником адресата («особисто та масово адресований»), за сферою функціонування («телевізійний, газетно-журнальний, радіо-, рекламний, PR»)» [3, с.51].

Усним політичним дискурсом є інтерв´ю з політиками, їхні промови, офіційні заяви, а от політичні тексти, оприлюднені через ЗМІ, зараховуємо до письмового політичного дискурсу. Агітаційні листівки, буклети, іміджеві тексти, поштове листування також вважаємо політичним дискурсом.

Список використаних джерел:

1. Бутова І. С. Політичний дискурс як об’єкт лінгвістичних досліджень. - ЛНУ, 2009. 2. Демьянков Валерий Закиевич. Политический дискурс как предмет политологической филологии // Политическая наука. Политический дискурс: История и современные исследования. М.: ИНИОН РАН, 2002. № 3. 3. Кондратенко Н.В. Український політичний дискурс: Текстуалізація реальності / Н. В. Кондратенко ; відп. ред.: О. В. Александров ; ОНУ ім. І.І. Мечникова . - Одеса : Чорномор´я, 2007 . - 155 с. 4. Мухарямов Наиль Мидхатович, Мухарямова Ляйсан Музиповна. Политическая лингвистика как научная дисциплина // Политическая наука / Отв. ред. и сост. В.И. Герасимов, М.В. Ильин. М., 2002. № 3. 5. Семотюк Орест Любомирович. Політична комунікація як об’єкт політичної лінгвістики: міждисциплінарний аспект// Мова і культура (Науковий журнал). - К.:Видавничий дім Дмитра Бураго, 2009. - Вип.12. - Т.ІІІ. 6. Mantl Wolfgang. Sprache und Politik // Nachdenken über Politik /hrsg. von Josef Krainer. - Graz; Wien; Köln.Verlag Styria, 1985. - 407 S.