Особисті права і свободи – це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, задоволення її біологічних та матеріальних потреб, а також для збереження, прояву, розвитку та захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду і духовності.
До особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України відносять:
– право на життя (стаття 27 Конституції України);
– право на повагу своєї гідності (стаття 28 Конституції України);
– право на особисту свободу і недоторканість (ст.29 Конституції України);
– право на таємницю особистого життя (ст.ст. 31, 32, 51, 52 Конституції України);
– право на недоторканість житла (ст. 30 Конституції України);
– свобода світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції України);
– свобода пересування та право вільного вибору місця проживання (ст. 33 Конституції України);
– право знати свої права (ст. 59 Конституції України);
– право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, завданої органами державної влади чи органами місцевого самоврядування (ст. 56 Конституції України);
– право на судовий захист своїх прав (ст. 55 Конституції України);
– право на правову допомогу (ст. 56 Конституції України);
– свобода від зобов’язання виконувати явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України);
Першим за значущістю є право на життя.
Положення статті 27 Конституції України «Кожна людина має невід’ємне право на життя» – тобто всі фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) мають з народження невід’ємне право на життя. Невід’ємне – означає що це не є дар держави, це є те, що появляється разом з людиною на світ. У зв’язку з цим, Основним Законом визначено чотири складові права на життя:
– ніхто не може бути свавільно позбавлений життя;
– обов’язок держави – захищати життя людини;
– кожен має право захищати своє життя і здоров’я від протиправних посягань;
– кожен має право захищати життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
Ця конституційна норма є новелою в Основному Законі України. ЇЇ не було до 1996 року. Саме тому її поява викликала як наукове, так і професійне (юридичне) зацікавлення, а також і дискусію щодо окремих аспектів реалізації цього права.
Це насамперед дискусія навколо проблеми правомірності позбавлення людини життя, яка може проходити двома способами:
– свавільним (незаконним);
– правомірним (виконання смертної кари).
Питання відміни смертної кари в Україні неоднозначно сприймається як серед представників органів державної влади, так і серед самого населення України. Своєрідну крапку в цій дискусії поставлено Конституційним Судом України, який 29 грудня 1999 року розглянув справу про конституційність смертної кари як виду покарання і прийняв рішення, за яким «…положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними)».
Друга проблема, яка дискутується – коли власне починається життя людини: з народження дитини чи ще до народження, в утробі матері?
Третя проблема – коли закінчується життя?
Адже смерть є клінічна і біологічна. При клінічній смерті організм людини чи окремі його частини ще живі, хоч повернення людини до життя, зазвичай, є вже неможливим. Звідси проблема переходу від стану клінічної смерті до біологічної за допомогою лікарів у безвихідних ситуаціях.
Право людини на повагу до його гідності.
Сутність цього конституційного права викладена в статті 28 Конституції України, де йдеться про те, що «кожен має право на повагу до його гідності». Кожен, то означає, що всі фізичні особи без винятку – громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства.
Складовими цього конституційного права є:
– недопустимість катувань;
– недопустимість жорстокого, нелюдського поводження чи покарання або такого, що принижує людську гідність;
– недопустимість без згоди людини піддання її медичним, науковим чи іншим дослідам.
Право особистої недоторканості. Сутність та зміст цього конституційного права викладено в статті 29 Конституції України, в якій йдеться, що «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом».
Складовими цього конституційного права є такі положення:
– арешт чи тримання під вартою можливе тільки на законних підставах;
– кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затри- мання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;
– кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання;
– про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
Стаття 30 Конституції України закріплює право громадян на недоторканість житла. Така конституційна норма говорить, що «кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння».
Основні положення змісту цього конституційного права особи:
– проникнення в житло особи можливе тільки за вмотивованим рішенням суду;
– проведення в них огляду чи обшуку можливе тільки за вмотивованим рішенням суду;
– у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.
Охорона особистого життя особи як конституційне право закріплено у групі статей Конституції України (ст. 31-32 а також 51-52).
Основні положення такого конституційного права громадян:
– кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (наприклад, кореспонденція на електронних носіях);
– винятки можуть бути встановлені лише судом з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо;
– ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя;
– не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди;
– винятком у збиранні інформації про особу можуть бути інтереси національної безпеки, економічного добробуту та прав людини;
– право кожного громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею;
– право кожного на судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї;
– право вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе.
Стаття 33 Конституції України закріплює свободу пересування та право вільного вибору місця проживання.
Основні положення:
– кожен, хто на законних підставах перебуває на Україні має право вільного пересування;
– кожен має вільний вибір місця проживання;
– кожен має право вільно залишати територію України;
– громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Деталізація окремих положень конституційного права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання міститься в Законі України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України».
Одним з найбільш відомих серед особистих прав і свобод особи є свобода світогляду і віросповідання.
У статті 35 Конституції України є зміст і сутність цього конституційного права. Основними положення цього конституційного права є:
– кожен має право на свободу світогляду і віросповідання;
– ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань;
– якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, то виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Чинне законодавство передбачає можливість обмежень у здійсненні права на свободу світогляду та віросповідання. Такі обмеження є можливими тільки у випадках забезпечення :
– інтересів охорони громадського порядку;
– здоров’я і моральності населення;
– захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви.
В Україні жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.
Детальніше питання реалізації конституційного права на свободу світогляду та віросповідання викладено в Законі України «Про свободу совісті і релігійні організації». Цим законом передбачено механізм реалізації конституційного права на свободу світогляду, яким закріплено можливість створення релігійних організацій в Україні:
– релігійної громади як добровільного об’єднання осіб однієї віри (конфесії) в одному населеному пункті;
– релігійних центрів;
– монастирів;
– духовних навчальних закладів тощо.
Також передбачено процедуру реєстрації релігійних громад як юридичних осіб. Це важливо, оскільки дає можливість релігійній громаді стати власником культових споруд, мати майно, необхідне для здійснення своїх повноважень.
Законом деталізовано окремі права громадян, які ґрунтуються на реалізації конституційного положення про свободу світогляду. Цей закон забороняє будь-кому вимагати у священика відомостей, отриманих при сповіді прихожан.
Також передбачає право батьків на свій розсуд вирішувати питання про релігійність виховання дитини тощо. З цим законом Вам теж треба буде ознайомитись.