11.2. Землі сільськогосподарського призначення як об’єкт правового регулювання

Земля не є результатом людської праці. Вона — продукт самої природи. Безпосереднім об’єктом правового регулювання викорис­тання земель сільськогосподарського призначення виступає певна визначена територія, що є просторовою сферою діяльності суб’єк­та, де він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції і зведенням будинків, виробничих споруд та інших об’єк­тів, потрібних для обслуговування основної діяльності. Отже, для земель сільськогосподарського призначення характерне викорис­тання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогос­подарської продукції), але й як просторово-операційного базису, що властиве всім категоріям земель.

ЗК вживає і термін “земля”, і термін “земельна ділянка”, хоча визначення дає лише останньому. Це пояснюється тим, що об’єк­том правовідносин з використання землі завжди є індивідуально визначена земельна ділянка, яка являє собою частину земної по­верхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 ЗК).

Специфічними ознаками земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення, які характеризують їх як об’єкт земельних від­носин, є: обмеженість площі, локалізованість за місцем розташу­вання; вони є нерухомим об’єктом і основним способом виробниц­тва в сільському господарстві.

Земельні ділянки і права на них, а також міцно пов’язані із зе­мельними ділянками об’єкти (ґрунт, замкнені водойми, ліс, бага­торічні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), пе­реміщення яких без шкоди їх призначенню неможливе, перебува­ють в обігу неподільно, якщо інше не передбачено законом.

Існує думка, що землі сільськогосподарського призначення як об’єкт правового регулювання мають потрійну правову характерис­тику: загальний об’єкт (частина земельного фонду), на який поши­рюється загальний правовий режим використання землі; родовий об’єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються прави­ла особливого правового режиму, призначені для земель сільсько­господарського призначення; а також безпосередній об’єкт (як сільськогосподарське угіддя), на який поширюється дія норм зе­мельного, фінансового, господарського та інших галузей права¹.

Землі сільськогосподарського призначення регулюються зе­мельним законодавством як єдиний об’єкт, що означає: сільсько­господарському використанню підлягають не будь-які, а лише при­датні для цих цілей землі; не всякі придатні для сільськогосподар­ських потреб землі можна використовувати як землі сільськогоспо­дарського призначення. Так, у заповідних зонах заборонено здій­снювати товарну сільськогосподарську діяльність.

Мета використання земельної ділянки визначається органами місцевого державного управління й органами місцевого самовряду­вання під час надання конкретної земельної ділянки. Про це заз­начається в документах, які засвідчують права на землю, а також у документах державного земельного кадастру і державної реєстра-

¹ Див.: Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник для вузов. — М., 1999. — С. 386.

ції. При цьому неприпустимою є самовільна зміна дозволеного ви­користання земельної ділянки. Вимоги щодо дозволеного викорис­тання земельної ділянки є частиною інших галузей законодавства, у складі яких вони регламентуються докладніше.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об’єкта пра­вового регулювання є площа. Визначаючи розміри земельних ді­лянок, наданих у власність і користування, органи влади врахову­ють природноекономічні, екологічні та соціальні умови на основі рекомендацій науково-дослідних установ щодо природно-сільсько­господарського районування земель та їх нормування.

У ЗК робиться спроба обмежити площу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які перебувають у власності громадян, певними розмірами. Відповідно до ст. 121 ЗК громадя­ни України мають право на безкоштовне одержання земельних ді­лянок у власність за нормами: для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства — у розмі­рі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогоспо­дарських підприємств, розташованих на території сільської, се­лищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної час­тки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відпо­відної ради, розмір земельної частки (паю) визначається як серед­ній по району. Землі фермерського господарства можуть склада­тися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фер­мерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності; а також земельної ділянки, що вико­ристовується фермерським господарством на праві оренди. Грома­дяни — члени фермерського господарства мають право на одер­жання у власність із земель державної і комунальної власності зе­мельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Громадянам — членам фермерських господарств передаються безкоштовно в при­ватну власність надані їм у користування земельні ділянки в роз­мірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підпри­ємства, розташованої на території відповідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай) (ст. 32 ЗК).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно громадя­нину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної час­тки (паю) (ч. 2 ст. 121 ЗК). Громадяни мають право додатково одержувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення, але не більше 100 га (до 1 січня 2010 р.). При цьому зазначена пло­ща може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок за законом (п. 13 Перехідних положень ЗК).