У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується неоднаково. Можна виділити чотири усталені підходи, що визначають вирішення
цієї проблеми.
Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід’ємними правами. Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв’язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильству та ін.
У руслі цієї моделі конституційні обов’язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то й взагалі не згадуються у конституції.
Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об’єднанням). За такого підходу головними є соціально-економічні права, розрізняють права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов’язків громадян (у Конституції УРСР
1978 р. їх було 11).
Третій підхід до правового статусу особи пов’язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам
-116 –
Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов’язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.
Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід’ємна клітинка племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.
Сьогодні спостерігається процес уніфікації всіх концепцій, оскільки права і обов’язки людини повинні відповідати міжнародним документам1.
Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід’ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.
Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.
Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини або “білль про права”. Таким чином, права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми і стають одним із важливих інститутів конституційного права.
Для визначення суб’єкта прав людини вживають, звичайно формули: “кожний”, “всі”, “кожна людина”, “ніхто”, “жодна людина” чи вирази типу: “визнається право”, “гарантується свобода”.
Іноді замість терміна “громадянин” використовується вислів, що вказує на належність до нації, наприклад, “всі німці”, “кожен іспанець”. Варто мати на увазі, що в західних країнах термін “нація” означає не етнічну, а політико-дер-жавну спільність, людський субстракт держави, тобто всіх, хто є громадянами держави.
Розробники проекту нової Конституції України, зокрема моделі конституційно-правового статусу особи і громадянина, спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України зі 48 статей розділу II, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і
Сравнительное конституционное право / Под ред. А. Й. Ковлера, В. Е. Чиркина, Ю. А. Юдина. — М.: Манускрипт, 1966. — С. 237—240. У Цьому плані особливо перспективною є інтеграція двох основних напрямів Юридичної думки — природно-правового та позитивістського.
-117-
свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов’язки
громадян.
Розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людину не можна позбавити її природних прав — це принижує її природу. Невід’ємні права людини — відправний пункт в обгрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.
У ст. З Конституції України сказано, що людина є “найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та ‘їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.
Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов’язків, якими він наділяється як суб’єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.
Правова система взаємовідносин держави і особи
включає:
- Норми Конституції України, пов’язані з визначенням належності до громадянства і регулюванням відносин з приводу громадянства.
- Норми Конституції, що закріплюють загальні принц» пи статусу особи (рівність громадян, обов’язок держави що- * до особи, пріоритет норм міжнародного права над націоналі»- ,
ними тощо).
- Юридичне закріплені в усіх без винятку галузях права
України права, свободи і обов’язки.
У визначенні правового статусу людини і громадянину важливе значення має не лише загальний обсяг прав і свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.
Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є: *’
- Закріплення в національному праві прав і свобод, мовлених нормами міжнародного права.
-118-
Україна як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи, притаманні цивілізованому суспільству. У Конституції” України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини і Міжнародного пакту про громадянські й політичні права людини, набули чинності у 1996 р. До цих документів треба додати Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина1, ратифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.
Права і свободи людини і громадянина, проголошені у згаданих документах та закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом.
- Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (ст. 21 Конституції).
Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження.
- Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції).
Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини й громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. З ст. 8 Конституції).
Права і свободи людини і громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо (ч. З ст. 24 Конституції).
Рівність прав і свобод людини і громадянина проголошується чинною Конституцією України, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (ч. 2 ст. З Конституції).
- Принцип єдності прав і обов’язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції). Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов’язків, як не повинно бути обов’язків без
Закон України “Про ратифікацію Конвенції прав і свобод людини” !960 р. // Голос України. — 1997. — 24 липня.
-119-
прав. Лише в процесі реалізації обов’язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав породжує ті чи інші обов’язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов’язки, у шлюбі та сім’ї. Стаття 13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об’єктами права власності народу, а ст. 66 — що кожний зобов’язаний не завдавати шкоди природі.
- Принцип гарантування прав і свобод людини і громадянина. Цей принцип полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Поділ прав і обов’язків на права і обов’язки людини і права і обов’язки громадянина пов’язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерний дуалізм громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належить до даної держави.
Отже, під конституційно-правовим, статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.
У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть людина. В сучасних умовах у зв’язку зі здійсненням кардинальних демократичних перетворень,, утвердженням соціальної, правової держави проблема особи набуває надзвичайно важливого значення.
Ускладнюються взаємозв’язки суспільства й особи, гро-1 мадянина і держави, індивіда і колективу, більш взаємоза^ лежними стають їхні інтереси та проблеми, підвищується її взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребу-, ють глибокого осмислення, узагальнення і відображення А
-120-
законодавстві. Особливо важливе місце посідає проблема конституційних прав і свобод людини і громадянина1.
В основі конституційного статусу особи лежить її фактичний соціальний статус, який визначається всією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи й ідеали — головні фактори, що визначають справжню цінність, місце і роль людини в ньому.
Конституція закріплює історично зумовлене місце індивіда в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справляючи при цьому, безумовно, зворотний вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов’язків, гарантій їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принципи взаємовідносин з державою і суспільством2.
Конституційний статус громадянина — поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і “залишає” за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб’єктивні права та обов’язки, які у суб’єктів постійно виникають і. припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин.
Конституційний статус громадянина — єдиний, неподільний і однаковий для всіх.
До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони становлять його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи та обов’язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.
Зазначені елементи об’єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв’язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян в суспільстві та
Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 7.
Там
само.
-121 –
державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов’язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний характер, — “працюють” на цю мету.
Права, свободи та обов’язки людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України. Вирішення проблем прав людини в ній характеризується принципово новими для України підходами. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними. Правам людини мають відповідати зобов’язання держави. Саме права і свободи людини та гаранти їх визначають зміст і спрямованість діяльності держави, їх затвердження й забезпечення є головним обов’язком держави, вона відповідає за свою діяльність перед людиною (ст. З Конституції).
Конституційні права і свободи — це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дають змогу кожному громадянинові обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах. Саме “можливості, які дають змогу…”, є тим вихідним конструктивним елементом, що дає первинне уявлення про особисте або, як звичайно визначають, суб’єктивне право. В юриспруденції під правами, які є у громадянина, розуміють надані йому законом можливості.
Одна з найважливіших рис державно-правового інституту прав і свобод полягає у тому, що громадяни є вільними і рівними у своїй гідності і правах, є рівними перед законом у користуванні конституційними правами і свободами. Отже, усі соціальні верстви і групи населення у своїх правах за будь-яких обставин є рівними, і користування привілеями» що не встановлені законом та суперечать принципам соціальної справедливості, неприпустиме.
-122-
Права і свободи людини і громадянина, закріплені у чинній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, як зазначалося, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції).
Конституційні права і свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості та риси, які виділяють їх із загальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в суспільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після того, як будуть закріплені в Конституції.
Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюються найбільш життєво важливі відносини і зв’язки громадянина з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують природно і в галузі виробництва, розподілу й обміну вироблених благ, у сфері управління суспільством і державою, у сфері особистого життя та здійснення індивідуальної свободи.
У новій Конституції України права і свободи громадян закріплюються у спеціальному розділі, який називається “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Цей розділ розміщений після розділу “Загальні засади” і перед розділами про органи влади, що підкреслює важливе значення інституту прав і свобод людини1.
Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу. Як зазначалося, права і свободи є основними не тільки фактично, а й юридичне, оскільки вони закріплені в Конституції. Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам
1 Коментар до Конституції України. — К., 1996. — С. 68. Виділення у Конституції певного кола прав громадян у спеціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами систематизації норм Конституції.
-123-
широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і держави, служать функціонуванню всього державного і політико-правового механізму, сприяють підвищенню рівня загальної і правової культури особи, вдосконаленню демократичного способу життя.
Права і свободи, закріплені Конституцією України, в цілому відповідають положенням Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні, культурні права, а також принципам Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі1. Це не означає, що права людини регулюються міжнародним правом безпосередньо, що вони перестали бути внутрішньою справою держави. Міжнародні угоди і пакти про права людини безпосередньо не надають відповідних прав індивідам. Вони встановлюють лише взаємні зобов’язання держав з надання своїм громадянам певних прав і свобод. Розв’язання конкретних питань про права і свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави.
Зміст і межі конституційних прав і свобод визначаються Конституцією України неоднаково. У деяких випадках зміст розкривається шляхом прямої фіксації у відповідній нормі певних повноважень громадян. Так, ст. 43 Конституції, проголошуючи право громадян на працю, встановлює такі конкретні повноваження: право на вільний вибір праці, на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання примусової праці, а також праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється.
В інших випадках конституційні права і свободи розкриваються через гарантії, встановлені Конституцією щодо цього конкретного права або свободи. Наприклад, у ст. 4& Конституції визначено гарантії права на відпочинок, зокрема-сказано, що це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпусти^ встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічн час.
Международньїе пактьі о правах человека й советское законодат ство. — М., 1976. -г- С. 8.
-124-
У деяких випадках Конституція України не встановлює конкретних повноважень того чи іншого права, а обмежується визначенням об’єктів, цілей та інших додаткових критеріїв, через які і розкривається зміст і межі окремих конституційних прав. Так, ст. 41 Конституції, визначаючи зміст права власності громадян, обмежується вказівкою на те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Конституція закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються у поточному законодавстві.
Конкретизація конституційних прав, свобод та обов’язків громадян галузевими правами та обов’язками не применшує самостійності тих і інших. Галузеві права й обов’язки доповнюють систему конституційних прав, свобод та обов’язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов’язків. Розвиток тут треба розуміти як закріплення у поточному законодавстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод та обов’язків.
При реалізації конституційних прав, свобод та обов’язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов’язків усіма суб’єктами права у сфері правотворчості і правореалізації.
По-перше, органи виконавчої влади і за їх повноваженням громадські організації зобов’язані видавати такі підза-конні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням про основні права, свободи та обов’язки громадян. Норми поточного, галузевого законодавства не можуть обмежувати конституційні права та обов’язки громадян при їх конкретизації й розвитку, якщо це прямо не передбачено Конституцією.
По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов’язані вживати законодавчих, організаційно-правових, виховних та інших заходів для забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов’язків.
По-третє, кожний державний орган може і має в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку тлумачити й застосовувати конституційні та галузеві норми так,
-125-
Щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх основних обов’язків1.
Виконання зазначених вимог (обов’язків) створює режим конституційної законності, в умовах якого будь-яка конституційна норма про основне право, свободу або обов’язок Діє реально і безпосередньо. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом2.
Конституційні права, свободи та обов’язки мають певні
юридичні особливості.
- Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.
- Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв’язки громадянина і держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв’язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій,
або громадян між собою.
- Конституційні права, свободи та обов’язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не лише від своїх конституційних, обов’язків, а й від своїх конституційних прав і свобод. ,
- Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов’яз?, ків для всіх громадян однакові, в той час як суб’єктивні права і юридичні обов’язки різних громадян у конкретних пра вовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за свої
обсягом.
- Реальність конституційних прав, свобод та обов’:
забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями забороненими законом засобами) окремого громадян; скільки державним і суспільним ладом. Конституційні пр свободи та обов’язки охороняються відповідними нормі всіх галузей права.
1 Конституція України: реалізація її принципів і норм. — К., 1996.
С. 187. 188.
Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: І
ва думка, 2002. — С. 191—195.