Акт застосування правових норм — це формально обов’язкове волевиявлення компетентних державних органів, посадових осіб, яке підтверджує, встановлює, змінює або припиняє юридичні права и обов’язки персоніфікованих суб’єктів у конкретній життєвій ситуації’.
Виділяють такі юридичні властивості правозастосувальних актів: 1) можуть прийматися компетентними органами держави та посадовими особами; 2) є формально обов’язковими щодо персонально визначених суб’єктів; 3) вміщують індивідуальні приписи (веління), розраховані на регулювання лише окремого, конкретного випадку (відношення), тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією; 4) можуть мати письмову, усну або конклюдентну (тобто у вигляді фізичних волевиявляючих дій) форми зовнішнього прояву; 5) не можуть мати зворотної дії в часі.
Це акти разової дії. На відміну від нормативно-правових актів життя правозастосувальних актів вичерпується, як правило, одноразовим застосуванням, хоча породжені ними правові стани можуть продовжуватися досить довго (наприклад, факт реєстрації шлюбу та продовжувані правові шлюбно-сімейні відносини). Прикладом індивідуально-правових актів є наказ керівника підприємства (відомства) про прийом на роботу або звільнення з роботи працівника або службовця, вирок або рішення суду тощо.
Правозастосувальні акти — необхідний засіб для переведення загальнообов’язкових нормативних приписів у сферу конкретних життєвих ситуацій та стосовно конкретних осіб. Наприклад, закріплене в ст. 42 Конституції України право на підприємницьку діяльність перетворюється у конкретне право, переходить із потенційного права у реальне тільки в результаті прийняття індивідуального (правозастосувального) акта-рішення відповідного органу державної адміністрації про реєстрацію (відкриття) певного підприємства.
Виконання індивідуально-правових приписів обов’язково повинно виконуватися тими особами, яким вони адресовані. Саме це виконання гарантується державою.
Правозастосувальні акти різноманітні за суб’єктами, що їх приймають, за характером вирішуваних юридичних справ та інших обставин, але в основному їм усім властива чотириелементна структура:
1) вступна частина (назва документа та найменування суб’єкта (органу), що його прийняв, предмет справи, термін прийняття та ін.).
-
констатуюча (описова) частина (виклад суті справи);
-
мотивувальна частина (аналіз доказів, їх оцінка, юридична класифікація та її обґрунтування);
-
резолютивна частина (висновки правозастосувального суб’єкта (органу) щодо справи, що вирішується).
Класичним прикладом описання структури акта є вирок або рішення суду. Для окремих правозастосувальних актів характерна спрощена процедура їх прийняття та структура.
Правозастосувальні акти поділяються на види:
-
за суб’єктами прийняття — акти глави держави (президента); акти органів державної влади, суду, контрольно-наглядових органів тощо;
-
за галузевою приналежністю застосувальної норми — цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові та ін.;
-
за формою — постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, протести, подання, висновки тощо;
-
за функціональним призначенням у механізмі правового регулювання — регулятивні й охоронні;
-
за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.
Таким чином, акти застосування норм права є важливим засобом реалізації приписів правових норм.