У сучасних публікаціях, підручниках процес формування концепції основних прав людини найчастіше пов’язують із такими джерелами, як Білль про права (Англія, 1689 p.), Петиція про права (1628 p.), Декларація незалежності (США, 1776 p.), Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1788 р.) та подібними документами інших держав. Принаймні, більш ранні джерела, крім Великої хартії вільностей{Англія, 1215 p.), зазвичай не згадують. Складається враження, щодо появи названих актів у жодних нормативних документах права людини не розглядалися. Одначе таке враження спростовується дослідженнями низки фундаментальних релігійних канонічних текстів, зокрема обох частин Біблії— Старого й Нового Завітів.
Відзначимо, насамперед, твердження Біблії, що людина — найцінніша з-поміж усього, що створено Богом. Цінність і особливе становище людини показано й у такому вірші: «Я поставлю людину вище чистого золота, і сина землі — металу офірського» (Ісаї 7:29).
«Книга книг» зафіксувала найбільш суттєве право людини, без якого всі інші права втрачають сенс, — право на життя. Згадаймо хоча б одну з найважливіших Божих заповідей: «Неубивай» (Вихід 20:13).
У Біблії стверджується необхідність забезпечувати рівність людей. Так, у Святому Письмі читаємо: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, — бо всі ви один у Христі Ісусі» (Галатам 3:28).
Неабияка увага приділяється у Біблії матеріальним умовам життя людини, зокрема закріпленню фундаментального права на власність та її охорону. У Мойсеевих заповідях говориться: «Не кради», «Не пожадай нічого того, що є власністю твого ближнього». У цих заповідях мова йде про забезпечення права власності. Серед загальнолюдських прав Біблія визнає право на щотижневий відпочинок, допомогу сиротам, вдовам, хворим.
Біблія робить великий внесок у нормальне регулювання людських відносин. Зокрема, вона чітко акцентує увагу на тому, що, користуючись певними правами, людина не повинна завдавати шкоди іншим людям. У Святому Письмі читаємо: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте» (15:29).
Чільне місце у Біблії посідають правила судового розгляду суперечок, конфліктів, притягнення до відповідальності. Власне, її положення спрямовані нате, щоб забезпечити правильність, справедливість відповідних рішень. Зокрема, йдеться про рівність людей перед судом (Числа 9:14, Левит 19:15, повтор. Закону 1:17); про відповідальність людини за свої вчинки (Буття 18:19, Числа 16:22); про забезпечення справедливості судового рішення (Повтор. Закону 16:18); про неприпустимість зворотної дії закону, який встановлює покарання: «… гріх не ставиться в провину, коли немає Закону» (Римлянин 5:13); про обов’язок свідчити у суді тільки правдиво (Вихід 20:11, Луки 3:14); про обов’язок бути чесним і непідкупним (Повтор. Закону 16:18,19).
Отже, можна стверджувати, що Біблія — одне із перших джерел, з якого поступово розвинулись наші сучасні уявлення про права людини як одна із фундаментальних концепцій людства.
У XVI11 ст. поняття прав людини виникло як окрема категорія. Існувала думка, що природа наділяє людину певними невід’ємними фундаментальними правами, які можуть бути протиставлені урядові, але не повинні ним охоронятися; з того часу права людини стали розглядати як елементарні передумови гідного людського існування.
Серед перших актів конституціалізму бачимо: Велика хартія вільностей (1215 p.), Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Декларація прав Вірджінії{ 1776 p.), Декларація прав людини і громадянина (1788 р.) та подібні документи інших держав. Ці документи визначали права, які можна було відстояти у світлі певних обставин (наприклад, загроза свободі релігій), але вони ще не містили всеосяжної філософської концепції особистої свободи. Свободи часто розглядались як права, які надає окремим особам чи групам людей їх звання чи статус.
У наступні століття поняття свободи поступово відокремлювалося від статусу та почало розглядатися не як пільга, а як право всіх людей. У цьому контексті велика заслуга належить іспанським теологам та правникам. Серед перших треба відзначити діяльність Франсіско де Віторіа (1485— 1546) та Бартоломе де Мас Касас (\474— 1566). Вони заклали доктринальний фундамент визнання свободи та гідності всіх людей шляхом захисту особистих прав населення територій, відкритих та колонізованих іспанською короною. Правники також відіграли значну роль. Перш за все це стосується Васкеса де Монноа. Відштовхуючись від утилітарної концепції політичної влади та глибокого почуття індивідуалізму, він рішуче поширював вираз «intra naturalia», тобто «істотні права» (що походить від істотного Закону), якими наділяються люди. З іншого боку, концепція іспанської школи вплинула на гуманітарний раціоналізм Хьюго Гротіуса, особливо через Франеіско Суареса (1548—1617) та Габріеля Васкеса (1549— 1605). Саме вони зробили рішучий крок на шляху еволюції прав людини, що знайшло відображення в концепції «ins naturalism».
Наступним етапом розвитку концепції прав людини стала епоха Відродження. ІдеїА’. Гротіуса (1583—1645), батька сучасного міжнародного права, С. Пуфендорфа (1632—1694) \ Дж. Локка (1632—1704), який розробив всеосяжну концепцію прав людини, були сприйняті з великою цікавістю у XVI11 ст. в Європі. Ж.-Ж. Руссо (1712— 1778) розробив концепцію, за якою суверен мав отримувати свою владу згідно «соціального контракту» зі своїми підданими. Ш.-Л. Монтеск ‘є розвинув концепцію розподілу влади. Термін «права людини» вперше з’явився у французькій Declaration des riiammeerdu Citoyen. Але до загальноприйнятого лексикону він увійшов тільки після Другої світової війни.
Ці теорії дуже прихильно сприйняли мешканні Британських колоній у Північній Америці. Американська Декларація незалежності (4 липня 1776 р.) базується на припущенні, що всі люди є рівними; у ній також були названі певні невід’ємні права, такі як право на життя, свободу та пошуки щастя. Ці ідеї відображені і у Біллі про права, проголошеному в штаті Вірджінія того ж року. Положення про незалежність були прийняті іншими американськими штатами і включені до Білля про права, американської Конституції. Французькі Declaration des Droitsde I’hamme erdu Citoyen (1789 p.) а також Declaration de (1793 p.) взяли за основу міжнародну теорію загальних прав. Як американська, так і французькі декларації не лише перелічують права, але й систематизують їх.
«Класичні» права XVIII—XIX ст. відображали особисті свободи людини. Навіть у той час деякі люди вважали, що громадяни мали «право» чекати від уряду зусиль, спрямованих на поліпшення їх життєвих умов. На основі принципу рівності, викладеному у французькій Декларації (1789 p.), близько 1800 р. у Європі з’явилося кілька проектів конституцій, до яких включено класичні права, а також статті, що покладали на уряд обов’язки щодо зайнятості населення, благоустрою, громадського здоров’я, освіти тощо. Соціальні права такого типу були повністю включению мексиканської Конституції 1917р., КонституціїУНРтаЗУНР(1917-1923рр.), Конституції Радянської Росії (1918р.) та Конституції Веймарської Республіки (1919р.). Саме це мав на увазі Президент США Ф. Д. Рузвельт, обґрунтовуючи «свободу за бажанням» як одне з основних прав. Включення прав людини до державних конституцій, на перший погляд, було найбільш надійною гарантією їх дотримання. Однак, конституції часто проголошували ті чи інші права, але не передбачали механізмів їх примусового здійснення. Боротьба за права людини у сучасному світі ведеться якраз навколо того, як забезпечити конституційні та юридичні обіцянки правничою санкцією захисту прав.
У Європі в XIX ст. часто спалахували конфлікти, причиною яких було порушення прав меншин. Це викликало кілька «гуманітарних інтервенцій» та інших міжнародних заходів щодо їх врегулювання. Одним із перших таких заходів була Берлінська угода (1878 p.).
Потреба в міжнародних стандартах прав людини вперше далася взнаки наприкінці XIX ст., коли індустріальні країни почали приймати трудове законодавство, яке суттєво піднесло вартість праці. Наслідком цього стало погіршення конкуруючої спроможності згаданих країн стосовно тих, які не мали такого законодавства. Економічна необхідність примусила координувати свої зусилля, що спричинило появу перших конвенцій, у яких закріплювалися взаємні зобов’язання держави щодо прав своїх громадян. Бернську конвенцію (1906 p.), що забороняла працю жінок у нічну зміну, можна розглядати як першу багатосторонню конвенцію, що ставила за мету захист соціальних прав. Ціла низка конвенцій була прийнята пізніше Міжнародною організацією праці (МОП), заснованою у 1919 р. Хоча класичні права людини були визнані набагато раніше, саме соціальні права першими були відображені в міжнародних правових нормах.
Жахливі злочини Другої світової війни поклали край традиційній точці зору, що кожна держава сама вирішує всі питання правового статусу своїх громадян. Після підписання Статуту Організації Об’єднаних Націй 26 червня 1945 р. права людини були віднесені до сфери міжнародного права. Усі члени ООН зобов’язалися вжити заходів щодо захисту прав людини, які були закріплені в ряді статей Статуту. На початку 1946 p. була утворена Комісія ООН з прав людини. Відповідна декларація була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у Парижі 10 грудня 1948 р. Пізніше цей день отримав назву «День прав людини».
Протягом п’ятдесятих та шістдесятих років в ООН було прийнято багато нових країн. Умовою такого вступу було формальне визнання Статуту ООН, підпис під принципами та ідеями, викладеними в Загальній декларації прав людини. Це зобов’язання було остаточно закріплене у Тегеранській прокламації (1968 p.), прийнятій Першою світовою конференцією з прав людини.
Після п’ятдесятих років Загальна декларація прав людини підтримала і багато інших міжнародних конвенцій. Найвизначнішими з них є Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Ці два пакти разом із Загальною декларацією прав людини утворюють Міжнародний Білль про права людини.
Права людини привертають усе більше уваги в установах ООН, а також у НБСЄ та Раді Європи. Зміни у Центральній та Східній Європі разом із процесами демократизації у всьому світі є найновішими факторами, що сприяють зростанню їх популярності.
Отже, права людини стали синонімами демократії, прогресу, економічного процвітання, загального блага, рівності, справедливості, всього, з чим пов’язують високі соціальні і моральні цінності.