Навколишнє природне середовище служить умовою і засобом існування людини, територією, на якій він проживає, просторовою межею здійснюваної державної влади, місцем для розміщення об’єктів культурно-побутового призначення й іншою базисною умовою людської життєдіяльності. Таким чином, навколишнє природне середовище утворює складне поняття, у рамках якого історично одержали розвиток дві форми взаємодії суспільства та природи. Перша – споживання природи людиною, використання природи для задоволення людиною своїх матеріальних і духовних потреб. Ця форма може бути названа економічною формою взаємодії. Другою формою взаємодії стала охорона навколишнього природного середовища з метою збереження людини як біологічного й соціального організму та його природного середовища. Ця форма одержала назву екологічної форми.
Екологічне право – самостійна галузь права, що регулює відносини у сфері взаємодії суспільства та людини з навколишнім природним середовищем з метою охорони життя та здоров’я громадян, захисту їх екологічних прав і свобод, раціонального природокористування й забезпечення якості навколишнього природного середовища на користь теперішнього часу та майбутнього поколінь людей.
Самостійність екологічного права обумовлюється наявністю власного предмета регулювання й особливих завдань, які не можуть бути вирішені іншими галузями права (забезпечення права людини на безпечне довкілля, збереження біологічного різноманіття, сталого природокористування тощо).
З приводу предмета екологічного права висловлюються різні думки. Так, В.В. Петров на початку 80-х років XX ст. визначав екологічне право як сукупність правових норм, призначену регулювати комплекс суспільних відносин у сфері взаємодії суспільства і природи в національному та міжнародному масштабі. Потім він уточнив це визначення: екологічне право – це сукупність норм, регулюючих суспільні (екологічні) відносини у сфері взаємодії суспільства і природи в інтересах збереження й раціонального використання навколишнього природного середовища.
О.Л. Дубовик розглядає екологічне право як самостійну, комплексну галузь права, що регулює відносини у сфері взаємодії людини та природи. Комплексність екологічного права він пояснює тим, що воно і включає в себе власне екологічні норми – ядро права, і залучає для вирішення відповідних завдань норми інших галузей права, як фундаментальних (кримінального, цивільного, конституційного й адміністративного), так і вторинних (трудового, земельного, водного і т.ін).
Як комплексну галузь розглядає екологічне право й В.І. Андрейцев. На його думку, екологічне право є комплексною галуззю права, оскільки включає норми природоресурсового, природоохоронного й антропо-охоронного права. Схожу думку виказує й професор І.Ф. Панкратов і деякі інші автори, вважаючи, що екологічне право як комплексна галузь права складається з трьох частин: природоресурсове, природоохоронне й антропоохоронне право, а так само екологізовані норми інших галузей законодавства.
Натомість М.В. Шульга розглядає екологічне право як самостійну, не комплексну галузь права, яка будується на визнанні єдності екологічних відносин (земельних, водних, гірських, лісових, фауністичних, атмосферно-повітряних і інших різновидів екологічних відносин), які вимагають відповідного (єдиного) правового регулювання. Таку ж позицію щодо визначення екологічного права займають В.К. Попів, А.П. Гетьман, С.В. Размєтаєв.
Ю.Є. Шемшученко, М.М. Бринчук вважають, що норми, які забезпечують еколого-правове регулювання відносин, пов’язаних із використанням природних ресурсів, їх збереженням, охороною довкілля від негативних антропогенних впливів, утворюють галузь права, яку доцільно визначити як “право навколишнього середовища”.
Є визначення екологічного права, які вилучають з нього відносини, пов’язані з класичними формами природокористування (О.І.Красов), або ж зводять предмет його регулювання до відносин у сфері природокористування (В.М. Яковлєв).
Отже, є відмінності у визначенні назви галузі права, норми якого регулюють екологічні відносин, структури та предметні характеристики екологічного права. Проте нема заперечень проти існування самостійної галузі права, яка регулює відносини у сфері взаємодії людини і природи.
Екологічні правовідносини – це суспільні відносини, що врегульовані нормами екологічного права, які виникають, існують і припиняються відповідно до вимог і на підставах, передбачених законодавством.
Ці суспільні відносини включають в себе:
а) суспільні відносини, пов’язані з вилученням речовин і енергії з природного середовища. Так, надро-користування пов’язане з вилученням корисних копалин, мисливство – з відстрілом і виловом диких тварин, лісокористування – із рубкою лісу тощо; •
б) суспільні відносини, пов’язані з використанням корисних властивостей природного об’єкта. Наприклад, сільськогосподарське землекористування засновано на родючості ґрунтів;
в) суспільні відносини, пов’язані з внесенням у природне середовище речовин або енергії, які раніше не існували в природі або існували в незначних обсягах. Так, використання надр здійснюється для захоронення речовин і відходів, атмосферного повітря – для викидів забруднюючих речовин, водойм – для розведення риб тощо;
г) суспільні відносини, що виникають у зв’язку з перетворенням природного об’єкта. Наприклад, з метою створення парків, штучних водойм, будівництва шляхів тощо;
ґ) суспільні відносини, які пов’язані з охороною природних об’єктів, що використовуються, і довкілля у цілому. Щоб попередити негативні впливи господарської та іншої діяльності на довкілля, передбачається здійснення екологічної експертизи, екологічного моніторингу, екологічного контролю, встановлюються ліміти використання природних ресурсів, екологічні вимоги щодо розташування будівництва, експлуатації виробничих та інших господарських об’єктів, відповідальність за порушення екологічних вимог тощо.
Відзначені суспільні відносини підпадають під дію спеціальних правових норм, які, ураховуючи специфіку сфери їх застосування, мають назву еколого-правових.
За галузевою спрямованістю правового регулювання виділяються природоресурсові відносини: на земельні, гірничі, водні, фауністичні, а також відносини в галузі охорони атмосферного повітря та рослинного світу, включаючи ліси.
За спрямованістю на забезпечення екологічної безпеки виділяються еколого-правові норми, присвячені сферам, де виникають і мають вирішуватися екологічні проблеми – промисловість, сільське господарство, транспорт, енергетика, населенні пункти тощо. Ця група норм регулює відносини, що виникають у зв’язку із забезпеченням екологічної безпеки.
Залежно від об’єктів правового регулювання виділяються природоохоронні й антропоохоронні відношення, які, у свою чергу, поділяються на відповідні види залежно від характеру об’єктів, форм і джерел несприятливої екологічної дії.
Також залежно від характеру правових відносин виділяють матеріальні та процесуальні, а за колом суб’єктів цих відносин виділяються правовідносини, учасниками яких є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи й т.ін.
У спеціальній літературі виділяють й інші правовідносини – природоохоронні, природоресурсові, середо-охоронні тощо.
Підставою виникнення екологічних відносин є юридичні факти, що виступають як події (відбуваються поза волею людини), або дії (результат вольової поведінки людини). Дії виявляють себе як правомірні або як правопорушення. Прикладами подій є: аварії, катастрофи, стихійне лихо (повінь, землетрус тощо). Діями, наприклад, є отримання дозволів на викиди (скиди) забруднюючих речовин, організація проведення обов’язкової екологічної експертизи тощо, а також правопорушення: недотримання умов спеціального природокористування, що визначені у дозволах на його здійснення; ігнорування (невиконання) висновків обов’язкової екологічної експертизи; не дотримання умов надання органами державної влади іншим особам інформації про здійснення природоохоронних заходів, стан довкілля (утаювання такої інформації, її викривлення, перекручування тощо) та ін.
До підстав припинення екологічних правовідносин відносяться відповідні адміністративні акти, припинення існування чи діяльності юридичної особи, відмова від природокористування, закінчення строку договору, ліцензії, судове рішення і т.ін.
Методи екологічного права. Під ними розуміють сукупність способів, прийомів і засобів впливу на суспільні відносини в галузі природокористування, охорони навколишнього середовища, екологічної безпеки, а також реалізації екологічних прав і свобод громадян.
Екологічному праву притаманні ті ж методи регулювання, що й іншим галузям права, але є й властиві тільки цій галузі. Це, насамперед, метод екологізації. Його застосування обумовлено наступним. Будь-яке природокористування має враховувати закони природи, підпорядковуватися їм. Щоб це відбувалося не стихійно, а упорядковано, необхідно екологізовувати кожну дію, пов’язану із впливом на навколишнє природне середовище.
Метод екологізації застосовується шляхом визначення у законодавстві:
– об’єктів природного середовища, які слід захищати від впливу антропогенної діяльності, чи використання яких потребує спеціального правового регулювання;
органів, які здійснюють регулювання використання природних ресурсів, контролюють дотримання правил природокористування охорони довкілля;
– екологічних прав і обов’язків природокористувачів і власників природних ресурсів;
екологічних вимог щодо всіх видів виробничої та іншої господарської та рекреаційної діяльності, які впливають на стан довкілля;
юридичної відповідальності за порушення еколого-правових вимог і правил.
Метод екологізації реалізується через імперативний і диспозитивний підходи до регламентації діяльності суб’єктів екологічних правовідносин.
Імперативний підхід здійснюється шляхом встановлення обов’язкових для виконання приписів, заборон і обмежень щодо видів діяльності небезпечних для довкілля, пов’язаних із споживанням природних ресурсів. Наприклад, визначаючи межі екологічно обґрунтованої поведінки, екологічне законодавство забороняє впровадження винаходів, нових технологічних систем, устаткування, речовин і матеріалів, якщо вони не задовольняють вимогам охорони довкілля, нормативам санітарно-гігієнічної безпеки. Встановлено, що
при плануванні розвитку міст повинні враховуватися стан довкілля і прогноз його змін.
Диспозитивний підхід не передбачає жорсткої регламентації поведінки суб’єктів відповідних відносин. Він залишає свободу дій, але в рамках, визначених правовими нормами. Наприклад, кожний може вибрати будь-який варіант зменшення викидів (скидів) забруднюючих речовин (запровадити нову технологію, зменшити кількість джерел, що забруднюють довкілля, перейти на новий вид енергозабезпечення виробництва тощо), аби це призвело до дотримання встановлених для даного підприємства нормативів гранично допустимих викидів.
Важлива роль у регулюванні екологічних відносин належить принципам екологічного права, під якими розуміються основні системоутворюючі ідеї, закріплені в загально-правовій і екологічній доктринах держави, інших основних джерелах і нормах екологічного законодавства, які спрямовані на досягнення цілей екологічної політики держави’ і що знаходять свою реалізацію в екологічних відносинах.
У правовій літературі розрізняють загально-правові та спеціальні (галузеві) принципи екологічного права. До загально-правових принципів екологічного права відносяться: гласність і демократизм ухвалення екологічно значущих рішень; невідворотність відшкодування шкоди, заподіяної порушенням екологічного законодавства; поєднання заходів стимулювання та юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу; міжнародна співпраця у сфері використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища; попереджуючий характер і превенція екологічних заходів; соціальна орієнтованість на формування екологічного світогляду в суспільстві; узгодженість екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства; об’єднання міждисциплінарних знань для досягнення сприятливого екологічного ефекту, прогнозування, планування і нормування якості навколишнього природного середовища; обов’язковість екологічної експертизи для екологічно значущих вирішень і об’єктів; платня за погіршення якості навколишнього природного середовища.
Об’єкти екологічного права. Поняття об’єктів екологічного права необхідне для юридичного визначення того, на що спрямоване еколого-правове регулювання. У юридичній літературі існують різні класифікації об’єктів екологічного права. Зокрема, В.В. Петров указував на те, що слід виділяти три категорії зазначених об’єктів: інтегровані, тобто навколишнє середовище, диференційовані, тобто окремі її компоненти, і такі, що підлягають особливій охороні. При цьому правовій охороні підлягають екологічні системи: природні, що залежать від впливу людини (наприклад, у заповідниках); модифіковані, що змінилися під впливом людини.
Законодавство України про охорону навколишнього природного середовища наводить досить детальний перелік об’єктів екологічного права, включаючи до нього: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів; природні ресурси; території та об’єкти, що підлягають особливій охороні; здоров’я і життя людей.
Навколишнє природне середовище – сукупність природних і природно-антропогенних умов (земля, вода, ліси, надра, атмосферне повітря, рослинний і тваринний світ), що оточують людину та є необхідними для її життя і діяльності. Термін близький до понять
довкілля і навколишнє середовище в їх екологічному значенні. Навколишнє природне середовище є визначальною передумовою життя людини і функціонування екосистем, що обумовлює необхідність його збереження й охорони. Відносини з охорони цього середовища називають екологічними.
Природні ресурси – це частини всієї сукупності природних умов існування людства та найважливіші складові частини навколишнього природного середовища, які використовуються чи можуть бути використані у виробничих, оздоровчих, рекреаційних та інших цілях.
Природні ресурси поділяються на вичерпні та невичерпні. До перших відносять лісові, земельні, водні, мінеральні, фауністичні, які мають властивість зменшуватися та зникати в процесі їх споживання, до других – сонячні, кліматичні, геотермальні, які не зникають у процесі їх споживання.
Вичерпні природні ресурси поділяються на відновлювальні (ґрунтові, рослинні та фауністичні, які в процесі використання здатні відновлюватися) та не відновлювальні (мінеральні, використання яких веде до їх виснаження).
До основних природних ресурсів, що підлягають державній охороні та регулюванню використання на території України, відносяться земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ (стаття 5 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”).
Земля (у юридичному значенні) – це поверхня, що охоплює родючий шар ґрунту. Він дає життя рослинам, а через них усьому сущому на планеті, є місцем життя мікросвіту, універсальним біологічним нейтралізатором забруднень. Земля також є головним засобом виробництва в сільському та лісовому господарстві, просторовим базисом для розселення людей, влаштування промислових об’єктів, транспортних шляхів, місць відпочинку , оздоровчих установ тощо. В Україні, площа якої складає 603,5 тис. км2 (з них суші -579,4 тис. км2), сільськогосподарська освоєність земельного фонду становить 72,2%, землі населених пунктів займають 7,1 млн. га, землі природоохоронного призначення – 2,3 млн. га, землі водного фонду – 2.4 млн. га, землі промисловості, транспорту і зв’язку –
5.5 млн. га. Близько 2,3 млн. га земель (на кінець 2000 р.) знаходиться під забудовою. Суспільні відносини у галузі охорони та використання земель регулюються Земельним кодексом України, Законами України “Про плату за землю” (1992 р.), “Про оренду землі” (1998 р.) та деякими іншими актами законодавства України.
Надра – це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. У надрах України виявлено близько 20 тис. родовищ і проявів корисних копалин, з яких 7667 родовищ з 94 видів сировини мають промислове значення і враховані Державним балансом запасів. Україна здатна забезпечити себе й експортувати такі важливі види корисних копалин і продукти їх переробки, як залізо, марганець, титан, цирконій, уран, ртуть, графіт, каолін, сірка, кам’яна сіль, калійні солі, фосфорити, мідь та інші копалини. Регулювання суспільних відносин у сфері збереження і науково обґрунтованого, раціонального використання надр здійснюється Кодексом України про надра, Гірничим законом України (1999 р.), Законом України “Про державну геологічну службу” (1999 р.) та деякими іншими актами законодавства України.
Води – усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Води підземні – води, що знаходяться нижче рівня земної поверхні в товщах гірських порід верхньої частини земної кори в усіх фізичних станах. Води поверхневі – води різних водних об’єктів, що знаходяться на земній поверхні. Водний об’єкт – сформований природою або створений штучно об’єкт ландшафту чи геологічна структура, де зосереджуються води (річка, озеро, море, водосховище, канал, водоносний горизонт). В Україні водні ресурси річок без Дунаю становлять 87,1 млрд. куб. метрів на рік, прогнозні ресурси підземних вод питної якості становлять 22,5 млрд. куб. метрів на рік. Водні відносини регулюються Водним кодексом України (1995 р.) та деякими іншими актами законодавства України.
Атмосферне повітря – це зовнішня газоподібна оболонка Землі. Воно є основою життя на Землі, у тому числі життя людини. Атмосфера забезпечує надійний захист від шкідливих космічних випромінювань, має визначальний вплив на клімат, здоров’я людей, їх працездатність, життєдіяльність рослинного і тваринного світу. Атмосферне повітря виконує також; геологічні, екологічні, термореґулюючі, захисні, енергоресур-сові, господарські й інші функції. Прямо чи опосередковано воно є необхідною умовою виробництва, може бути сировиною основного виробничого призначення. Захист атмосферного повітря від забруднення та інших форм деґрадації забезпечується Законом України “Про охорону атмосферного повітря” (1992 р.) та деякими іншими актами законодавства України.
Рослинний світ (ліс та інша рослинність) – це сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угрупувань на певній території. В Україні загальний запас деревної маси в лісах оцінюється в 1,3 млрд. куб. метрів, хвойні насадження займають 45% вкритої лісом площі, твердолистяні – 41%, м’яколистяні та інші – 14%., флора нижчих і вищих видів рослин нараховує понад 25000, зокрема, судинних рослин налічується понад 5 тис. видів, з них близько 250 видів офіційно визнані лікарськими, а загалом майже 1100 видів флори України мають біологічно активні речовини, які мають лікувальні властивості. Суспільні відносини в галузі охорони, відновлення та раціонального використання рослинного світу регулюються Законом України “Про рослинний світ” (1999 р.), Лісовим кодексом України (1994 р.) та деякими іншими законодавчими актами України.
Тваринний світ включає до себе наступні об’єкти: хордові, у тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби й інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі й інші) тварини в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), що перебувають у стані природної волі; частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо); залишки викопних тварин; нори, хатки, лігва, мурашки, боброві загати й інше житло і споруди тварин. В Україні відомо близько 45 тис. видів тварин, серед яких – понад 700 видів хребетні, решта – безхребетні. Суспільні відносини у сфері охорони, відновлення та раціонального використання тваринного світу регулюються Законами України “Про тваринний світ”, “Про мисливське господарство та полювання” (2000 р.) та деякими іншими законодавчими актами України.
Особливій охороні підлягають природні території та об’єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси, для збереження сприятливої екологічної обстановки, попередження та стабілізації негативних природних процесів і явищ. Природні території та об’єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об’єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні й інші типи територій та об’єктів, що визначаються законодавством України.
Ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об’єкти, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну та народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково й оголошуються територією чи об’єктом природно-заповідного фонду України. До складу природно-заповідного фонду України входять державні заповідники, природні національні парки, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, заповідні урочища.
Курортними та лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні й інші умови, сприятливі для лікування й оздоровлення людей.
Рекреаційними зонами є ділянки суші та водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму.
Особливій охороні підлягають і заносяться до Червоної книги України рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, види тваринного і рослинного світу, які постійно або тимчасово перебувають (зростають) у природних умовах у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.
Важливим об’єктом охорони навколишнього природного середовища є життя та здоров’я людини. На цьому робиться спеціальний наголос у статті 50 Конституції України, яка встановила, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля.
Під безпечним для життя і здоров’я людини довкілля розуміється такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для життєдіяльності населення.
Критерії безпечного стану довкілля визначаються екологічними стандартами і нормативами та технічними, санітарно-гігієнічними, будівельними й іншими нормами та правилами, що містять вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до них здійснюються: розміщення проектування, будівництво, реконструкція, введення в дію та експлуатація підприємств, споруд та інших об’єктів, застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних речовин, експлуатація й обслуговування автомобільного транспорту, вирішення питань охорони довкілля від акустичного, електромагнітного, іонізуючого й іншого шкідливого впливу фізичних чинників, від забруднення радіоактивними, виробничими, побутовими, іншими відходами, а також при впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем.
Суб’єкти екологічного права. Терміном “суб’єкти права” в загальнотеоретичному та галузевому правознавстві прийнято визначати учасників суспільних відносин. До них у сфері екологічних відносин відносяться особи, котрим відповідно до закону належить право природокористування, і на які покладено обов’язок щодо охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання, відтворення природних ресурсів.
За змістом прав та обов’язків усі суб’єкти екологічного права поділяються на: органи державної влади (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, органи судової влади та прокуратури); органи місцевого самоврядування; юридичні особи; громадян. Зазначені суб’єкти реалізовують свої повноваження у межах, визначених Конституцією України, законами України та інших нормативно-правових актах.
Питання для самоконтролю
- Сформулюйте поняття екологічного права. Наведіть думку різних учених з приводу його визначення.
- Охарактеризуйте екологічне право.
- Назвіть методи й принципи екологічного права. Що таке екологічні правовідносини?
- Дайте визначення об’єктів і суб’єктів екологічного права.