5.2. Особливості правового статусу суб’єктів аграрного господарювання

Усі суб’єкти аграрного господарювання із статусом юридичної особи мають відокремлене майно, яке знаходиться на самостійному балансі, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентафікаційним кодом, відповідають за своїми зобов’язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майно­ві та особисті немайнові права, мати обов’язки, бути позивачами та відповідачами в суді. Засновники недержавних сільськогосподарських підприємств мають відповідні права та обов’язки щодо майна таких підприємств. На відміну від них, засновники державних і комуналь­них сільськогосподарських підприємств є власниками їх майна.

Суб’єкти аграрного господарювання мають загальну цивільну правосуб’єктність. Тобто вони можуть мати цивільні права та нес­ти цивільні обов’язки з метою здійснення будь-яких видів діяль­ності, не заборонених законом. Виняток становлять державні та комунальні унітарні сільськогосподарські підприємства, які, відпо­відно до гл. 8 ГК, мають не загальну, а спеціальну правосуб’єкт-ність, встановлену чинним законодавством. Правосуб’єктність сіль­ськогосподарських підприємств виникає з моменту їх державної ре­єстрації, а припиняється з моменту їх ліквідації.

Провідні вчені-юристи зазначають, що всі суб’єкти аграрного господарювання, незалежно від їх організаційно-правової форми, є носіями комплексної правосуб’єктності, яка полягає в тому, що во­ни є учасниками цивільних, земельних, трудових, організаційно-управлінських (адміністративних), фінансових та інших правовід­носин. Коло і характер таких відносин різноманітні, мають індиві­дуальну визначеність для кожної конкретної організації, яка зумов­люється не тільки її організаційно-правовою формою, але й спеці­алізацією, іншими особливостями окремих видів сільськогосподар­ських юридичних осіб. Водночас зазначеній сукупності правовідно­син (аграрних правовідносин) притаманні специфічні риси, які зу­мовлюються галузевим характером господарської діяльності сіль­ськогосподарських товаровиробників, пов’язаної з використанням землі як основного засобу виробництва, а також рослин і тварин, тобто природного й біологічного чинників виробництва, які зазна­ють постійного впливу погодно-кліматичних умов¹.

Діяльність суб’єктів аграрного господарювання спрямована на задоволення матеріальних, духовних та інших соціальних потреб їх­ніх членів або учасників (акціонерів). Головна мета такої діяльнос­ті, як правило, — отримання прибутку. Звідси випливають і особ­ливі завдання діяльності вищеназваних суб’єктів, якими є вироб­ництво, переробка й реалізація сільськогосподарської товарної про­дукції (продуктів харчування та сировини).

Слід зауважити, що продовольча, а отже й економічна безпека держави безпосередньо залежить від ефективності та якості госпо­дарської діяльності сільськогосподарських підприємств. Тому існує потреба в особливому державному регулюванні сільського госпо­дарства, яке в сучасних умовах здійснюється переважно економіч­ними методами. Серед них можна назвати ціноутворення, пільгове кредитування, оподаткування, страхування, державні закупівлі, державні заставні операції, економічні санкції, методи встановлен­ня гарантованих фіксованих цін, заставних ставок, державних за­купівельних цін та ін. Так, наприклад, державне регулювання ціно­утворення на сільськогосподарську товарну продукцію передбачає застосування таких спеціальних методів регулювання цін, як товар­ні інтервенції на вільних товарних ринках (джерелом таких інтер­венцій є державні продовольчі резерви), регулювання експортно-імпортних операцій з сільськогосподарською продукцією* та ін.

Особливості правового статусу суб’єктів аграрного господарю­вання виявляються також і в договірних правовідносинах. Так до­говірні відносини між сільськогосподарськими товаровиробниками й державою у сфері реалізації сільськогосподарської продукції для державних потреб регулюються спеціальними нормативними акта­ми¹ та особливим видом договору — договором контрактації сіль­ськогосподарської продукції. Відповідно до ст. 713 ЦК, цей договір має ознаки не властиві звичайним договорам купівлі-продажу або поставки. Крім того, чинний ЦК передбачає контрактацію лише сільськогосподарської продукції, що ставить суб’єктів аграрного господарювання в особливе становище порівняно з іншими това­ровиробниками.

Усі суб’єкти аграрного господарювання використовують землі сільськогосподарського призначення та інші природні ресурси. То­му їх статус формується також з урахуванням прав і обов’язків, притаманних виключно землевласникам та землекористувачам (ко­ристувачам природних ресурсів).

Правосуб’єктність сільськогосподарських підприємств має пев­ні особливості в сфері трудових відносин, а виробництво сільсько­господарської продукції — сезонний характер і безпосередньо зале­жить від природно-кліматичних умов, в яких здійснюється госпо­дарювання. Отже, з урахуванням цих об’єктивних виробничих умов, законодавство наділяє суб’єктів аграрного господарювання правами встановлювати на рівні локального регулювання режими праці й відпочинку, норми праці та оплати праці, преміальні та ін­ші види заохочень працівників, правила дисципліни праці та внут­рішнього трудового розпорядку, розподіл кінцевих результатів гос­подарської діяльності залежно від особистого трудового внеску кожного працівника (наприклад, встановлення умов нарахування пайових виплат) та ін.

За змістом Закону України від 17 жовтня 1990 р. “Про пріори­тетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”² (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), важливе місце у складі правосуб’єктності сільськогосподарських підприємств належать їх правам та обов’язкам щодо створення, роз­витку й функціонування соціальної інфраструктури села, будівниц­тва, оснащення та утримання різних об’єктів культурно-побутового та іншого соціального призначення. Зокрема, суб’єкти аграрного підприємництва залучаються до спорудження в сільській місцевос­ті житла, об’єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров’я, фіз­культури і спорту, освіти, зв’язку, шляхів, енергетичних, газових і водорозподільних систем, тваринницьких приміщень, інженерно-технічних комплексів, машинно-тракторного парку та інших об’єк­тів, які сприяють поліпшенню соціального становища села.