Відповідно до ГОСТ 12.1.004-85 пожежна безпека – це стан об’єкта, при якому виключається можливість пожежі, а у разі її виникнення запобігається вплив на людей шкідливих і небезпечних факторів пожежі та забезпечується захист матеріальних цінностей.
Небезпечними факторами пожежі є такі:
- відкритий вогонь та іскри;
- підвищена температура повітря, предметів і т. п.;
- токсичні продукти горіння;
- дим;
- знижена концентрація кисню;
- обвалення й пошкодження будинків, споруд, установок;
- вибухи.
Пожежна профілактика ґрунтується на виключенні умов, необхідних для виникнення горіння, і використанні принципів забезпечення безпеки людини.
При забезпеченні пожежної безпеки вирішують чотири такі задачі:
- запобігання пожеж і утворення джерел загоряння, забезпечення пожежного захисту;
- локалізація виниклих пожеж;
- захист людей і матеріальних цінностей;
- гасіння пожеж.
Запобігання пожежі досягається виключенням утворення горючого середовища і джерел запалювання, а також підтримкою параметрів середовища в межах, що виключають виникнення та підтримку процесу горіння.
Запобігання утворенню джерел загоряння досягається наступними заходами:
- відповідним виконанням, застосуванням і режимом експлуатації машин і механізмів;
- влаштуванням блискавкозахисту будинків і споруд;
- ліквідацією умов для самозаймання речовин;
- регламентацією допустимої температури й енергії іскрового розряду та ін.
Пожежний захист реалізується наступними заходами:
- застосуванням непальних і важкогорючих речовин і матеріалів;
- обмеженням кількості горючих речовин;
- обмеженням поширення пожежі;
- застосуванням засобів пожежогасіння;
- регламентацією меж вогнестійкості будинків і споруд;
- створенням умов для евакуації людей;
- застосуванням протидимного захисту, пожежної сигналізації та ін.
4.1.1. Вибухонебезпечні й пожежонебезпечні зони
Відповідно до ПУЕ вибір і установку електроустаткування виконують з урахуванням класифікації вибухонебезпечних і пожежонебезпечних зон. Згідно з цією класифікацією вибухонебезпечні зони позначаються буквою В, а пожежонебезпечні − буквою П.
Зона класу В-1. До неї відносяться приміщення, в яких можуть утворюватися вибухонебезпечні суміші пару і газів з повітрям при нормальних умовах роботи (наприклад приміщення, в яких виконується злив легкозаймистих рідин у відкриті посудини).
Зона класу В-Іа. У цю зону входять приміщення, в яких вибухонебезпечні суміші не утворюються при нормальних умовах експлуатації устаткування, але можуть виникати при аваріях або несправностях обладнання.
Зона класу В-Іб. До цього класу відносять:
- приміщення, в яких можуть утримуватися горючі пари й гази з високою нижньою межею загорання (15 % і більше), що мають різкий запах (наприклад, приміщення аміачних компресорів);
- приміщення, в яких можливе утворення тільки локальних вибухових сумішей в об’ємі менше 5 % від об’єму приміщення.
Зона класу В-Іг. У цю зону входять зовнішні установки, в яких знаходяться вибухонебезпечні гази, пари й легкозаймисті рідини (наприклад, газгольдери, зливно-наливні естакади і т. п.).
Зона класу В-II. До неї відносять приміщення, в яких виконується обробка горючих пилу чи волокон, здатних утворювати вибухонебезпечні суміші з повітрям при нормальних режимах роботи (наприклад, відкрите завантаження і вивантаження мілкодисперсних горючих матеріалів).
Зона класу В-IIа. У цю зону входять приміщення, в яких вибухонебезпечні пилеповітряні суміші можуть утворюватися тільки в результаті аварій і несправностей обладнання (наприклад, розгерметизація пневмотранспортного устаткування із застосуванням азоту, сепараційні установки з механічним завантаженням і т. п.)
Приміщення й установки, в яких зберігаються горючі рідини чи горючий пил, нижня концентраційна межа яких вище 65 г/м3, відносять до пожежонебезпечних і класифікують так.
Зона класу П-I. До неї відносять приміщення, в яких зберігаються горючі рідини (наприклад, мінеральне масло).
Зона класу П-II. У цю зону входять приміщення, в яких знаходиться горючий пил з нижньою концентраційною межею вище 65 г/м3.
Зона класу П-IIа. До неї відносять приміщення, в яких знаходяться тверді горючі речовини, не здатні переходити в суспендований стан.
Установки класу П-III. До них відносять зовнішні установки, в яких знаходяться горючі рідини з температурою спалаху вище 61 0С або тверді горючі речовини.
4.1.2. Організація пожежної охорони
Керівництво пожежною охороною і державний пожежний нагляд здійснює Міністерство з надзвичайних ситуацій України через Управління пожежної охорони і їхні місцеві органи, що знаходяться в його складі.
Основним завданням органів державного пожежного нагляду є охорона людей, суспільної власності й особистого майна громадян від вогню. У їх діяльності можна виділити три групи функцій: організаторські, контрольні й адміністративні.
Ці функції визначені «Положенням про державний пожежний нагляд» і зводяться до таких дій:
- розробка й узгодження протипожежних правил при проектуванні;
- нагляд за протипожежним станом діючих об’єктів;
- облік і аналіз пожеж;
- пропаганда протипожежної профілактики;
- адміністративна робота;
- розслідування причин виникнення пожеж.
В усіх містах, селищах, на великих підприємствах повинні бути сформовані загони пожежної охорони, які здійснюють контроль за виконанням профілактичних заходів і організують гасіння пожеж. Залежно від ступеня пожежної небезпеки, об’єкти народного господарства охороняють воєнізовані чи професійні пожежні частини, а також пожежно-сторожова охорона.
Відповідальність за дотримання протипожежного режиму і своєчасне виконання профілактичних заходів покладається на керівників підприємств й начальників відповідних об’єктів. Відповідальні за пожежну безпеку на окремих ділянках виробництва призначаються наказом керівника підприємства чи організації. Для кожного підприємства, об’єкта на основі типових Правил пожежної безпеки промислових підприємств розробляються загальноб’єктова й цехові протипожежні інструкції.
Керівник підприємства відповідним наказом затверджує пожежно-технічну комісію (ПТК), до складу якої входять головний інженер (голова), начальник пожежної охорони, енергетик, технолог, механік, інженер з охорони праці та інші фахівці.
Задачами ПТК є розробка заходів щодо усунення недоліків у пожежній профілактиці, сприяння органам пожежного нагляду й організація роз’яснювальної роботи серед персоналу підприємства.
Відповідно до діючого Положення на промислових підприємствах створюються добровільні пожежні дружини.
Усі працюючі при виході на роботу проходять вступний і первинний (на робочому місці) інструктаж з пожежної безпеки за затвердженою програмою, з відповідною реєстрацією у спеціальному журналі.
Вступний інструктаж проводить інструктор з пожежної профілактики або інженер з охорони праці.
Первинний інструктаж виконує відповідальний за протипожежний стан на виробництві – начальник цеху, дільниці, лабораторії або іншого об’єкта.
Повторні інструктажі повинні проводиться не рідше одного разу на рік.
На об’єктах, що мають підвищену пожежну небезпеку, необхідно проводити заняття з пожежно-технічного мінімуму.
4.1.3. Протипожежні заходи
До основних протипожежних заходів відносяться:
- зонування території підприємства;
- додержання протипожежних розривів;
- влаштування протипожежних перешкод;
- забезпечення шляхів евакуації.
Зонування території підприємства. При генеральному плануванні підприємств об’єкти групуються в окремі комплекси, споріднені за функціональним призначенням та ознакою пожежної небезпеки. При цьому враховуються рельєф місцевості й роза вітрів. Об’єкти з підвищеною пожежною небезпекою розташовують з підвітряної сторони відносно об’єктів з меншою пожежною небезпекою. Склади легкозаймистих і горючих рідин розміщують у більш низьких місцях, для того, щоб при пожежі рідина не розтікалася до інших будинків і споруд. Котлові та інші установки з відкритим вогнем розташовують з підвітряного боку по відношенню до відкритих складів легкозаймистих і горючих рідин.
Важливе значення має правильне планування доріг на території підприємства. Дороги повинні забезпечувати безперешкодний проїзд пожежних машин до будь-якого будинку чи споруди.
Протипожежні розриви. Для попередження поширення пожежі з одного будинку на інший між ними влаштовують протипожежні розриви. При визначенні розмірів протипожежних розривів виходять з того, що найбільшу пожежну небезпеку щодо можливого запалення сусідніх будинків і споруд представляє теплове випромінювання від вогнища пожежі. Кількість сприйманого тепла будинком, який розташований поряд з палаючим об’єктом, залежить від властивостей горючих матеріалів і температури полум’я, а також від величини випромінюючої поверхні, площі світлових прорізів, групи займистості обгороджувальних конструкцій, наявності протипожежних перешкод, взаємного розташування будинків, метеорологічних умов і т. п. Тому при визначенні протипожежних розривів враховують і ступінь вогнестійкості будинку.
За певних умов, що виключають можливість виникнення або поширення пожежі, розриви не нормуються. Наприклад, при розміщенні виробництв категорій Г і Д у будинках I й II ступенів вогнестійкості з негорючою покрівлею, а також при наявності зовнішніх протипожежних стін і т. д.
Протипожежні перешкоди. До протипожежних перешкод відносяться: брандмауери, перегородки, двері, ворота, люки, тамбури, шлюзи, протипожежні зони, водяні завіси та ін.
Брандмауер – це звичайна глуха стіна з негорючого матеріалу, з межею вогнестійкості не менше 2,5. Вона перетинає будинок уздовж або поперек. Брандмауер спирається на фундамент і піднімається над покрівлею, перешкоджаючи поширенню вогню при пожежі. Якщо за умовами експлуатації необхідні прорізи, то їх захищають негорючими або трудногорючими пристроями, а площу прорізів обмежують.
Протипожежні зони влаштовують у тих випадках, коли з якихось причин брандмауер збудувати неможливо. Протипожежна зона являє собою негорючу смугу покриття шириною 6 м, що перетинає будинок по всій довжині або ширині.
Шляхи евакуації. При проектуванні будинків та споруд вирішується завдання про забезпечення шляхів евакуації та евакуаційних виходів на випадок виникнення пожежі. Виходи вважаються евакуаційними, якщо вони ведуть:
- з приміщень першого поверху безпосередньо назовні або через коридор;
- з приміщень будь-якого поверху (крім першого) у коридор або прохід, що виходить до сходової клітки або безпосередньо на сходову клітку, що має самостійний вихід назовні або через вестибуль;
- з приміщення в сусідні приміщення на тому ж поверсі, які забезпечені виходами назовні і в яких немає виробництв категорій А чи Б.
Число евакуаційних виходів потрібно проектувати не менше двох.
При виникненні пожежі люди повинні вийти назовні найкоротшим шляхом. Максимальні відстані від найбільш віддаленого робочого місця до евакуаційного виходу регламентуються СНиП. Вони залежать від категорії виробництва, поверховості й ступені вогнестійкості будинків і лежать в межах від 40 до 100 м. Нормами регламентуються також найменша і найбільша ширина проходів, коридорів, дверей, маршів і сходових площадок.
4.1.4. Засоби пожежогасіння
Засоби пожежогасіння поділяються на стаціонарні, пересувні й первинні.
Стаціонарні пожежогасильні установки являють собою нерухомо змонтовані апарати, трубопроводи й устаткування, що призначені для подачі вогнегасильних засобів до місць загоряння. До них, наприклад, відносяться спринклерні й дренчерні установки.
Спринклерні установки призначені для автоматичної подачі води або повітряно-механічної піни при гасінні пожежі всередині будинку. Вони бувають водяними, застосовуваними в опалювальних приміщеннях, в яких гарантується температура повітря протягом року вище 40С, і повітряними, що влаштовуються в неопалюваних приміщеннях. Спринклерна установка являє собою систему трубопроводів, на яких установлені спринклерні голівки.
Отвір у діафрагмі спринклерної голівки закритий скляним клапаном. Він утримується легкоплавким замком, що складається з фігурних пластин, які спаяні між собою легкоплавким припоєм на основі вісмуту, свинцю, кадмію й олова. Припій розрахований на певну температуру плавлення. При досягненні температури повітря в приміщенні температури плавлення припою замок руйнується (розплавляється) і з отвору спринклерної голівки починає надходити вода або повітряно-механічна піна. Одночасно подається сигнал тривоги. У повітряних спринклерних системах при пожежі спочатку із системи виходить стиснуте повітря, а потім починає надходити вода.
Дренчерні установки відрізняються від спринклерних тим, що в дренчерних голівках відсутні клапан і легкоплавкий замок. Дренчерні установки бувають ручного й автоматичного включення з клапаном групової дії. При автоматичному включенні одночасно подається сигнал тривоги.
Площа полу, що захищається одним спринклером, не повинна перевищувати 12 м2, а дренчером – 9 м2.
Область застосування спринклерних і дренчерних установок визначена СНиП.
Пересувні пожежні машини поділяються на основні, що мають насоси для подачі води чи інших вогнегасильних речовин до місця пожежі, й спеціальні, що не мають насосів і призначені для різних робіт при гасінні пожежі.
До основних пожежних машин відносяться пожежні автомобілі, автоцистерни, автонасоси, мотопомпи, пожежні потяги, теплоходи, танки, літаки та ін.
До спеціальних машин відносяться автомобілі служби зв’язку й освітлення, автодрабини, самохідні лафетні стволи та ін. Як правило, всі пожежні автомобілі обладнуються на стандартних шасі вантажних автомобілів. Пожежні танки застосовують в умовах бездоріжжя і поганого водопостачання. Пожежні літаки використовують для гасіння лісових пожеж.
До первинних засобів пожежогасіння відносяться вогнегасники, гідропомпи (невеликі поршневі насоси), відра, бочки з водою, лопати, шухляди з піском, азбестові полотнини, повстяні мати, повстини, ломи, пилки, сокири.
Відповідно до використовуваної гасящої речовини вогнегасники поділяються на повітряно-пінні, хімічно-пінні, вуглекислотні, вуглекислотно-брометилові, порошкові.
Для різних об’єктів і приміщень існують норми первинних засобів пожежогасіння. На кожні 100 м2 полу виробничих приміщень звичайно потрібно 1-2 вогнегасники.
Пінні вогнегасники мають дві ізольовані ємності, заповнені такими речовинами, що при змішуванні утворюють вогнегасну піну. Час дії пінних вогнегасників 50…70 с, довжина струменя 6…8 м, кратність піни 5, стійкість 40 хв.
Вуглекислотні вогнегасники заповнені зрідженим вуглекислим газом, що знаходиться під тиском 6 МПа. Для приведення їх у дію досить відкрити вентиль. Вуглекислий газ виходить у вигляді штучного снігу й відразу перетворюється в газ.
Порошкові вогнегасники застосовують для гасіння горючих лужних металів. Викид порошкового заряду з балона вогнегасника виконується за допомогою стиснутого повітря, що автоматично подається із спеціально вбудованого балончика.
4.1.5. Протипожежне водопостачання
Висока теплоємність і низька вартість води обумовлюють її застосування як основну вогнегасну речовини. Правильна організація протипожежного водопостачання є важливою умовою успішної ліквідації загорянь.
Пожежне водопостачання населених місць і промислових підприємств може бути безводопровідним і водопровідним.
Безводопровідне водопостачання допускається для порівняно невеликих підприємств (територія не більше 20 га) з категорією виробництва Г, Д і з витратою води на зовнішнє пожежегасіння не більше 20 л/с. При безводопровідному постачанні використовують природні й штучні джерела води. Природні джерела обладнують водозабірними пристроями, які виконують у вигляді кам’яного або свайного зміцнення берега, пожежного під’їзду (пірса), прийомного колодязя. Довжина укріпленої ділянки берега чи ширина пірса повинні бути не менше 4,5…5 м.
Штучні джерела води для пожежогасіння бувають двох видів − відкриті (водойми) і закриті (резервуари).
Водойми являють собою заглиблення в землі на 2,5 – 3,5 м і місткістю 100 – 400 м3 квадратної, прямокутної або круглої форми. Для зменшення фільтрації води дно відкритих джерел покривають гідроізоляційним шаром, який повинен бути водонепроникним, довговічним і недорогим.
Резервуари є спорудами, більш надійними в експлуатації, ніж водойми. За конструктивними характеристиками вони бувають залізобетонними, цегельними, кам’яними та дерев’яними. Резервуари можуть бути підземними, напівпідземними і надземними. Глибина їх має бути не менше 2 м і не більше 6 м. Кожен резервуар обладнується люком розміром не менше 0,6 х 0,6 м з подвійними кришками і вентиляційною трубкою. У дні резервуара робиться приямок розміром 0,6 х 0,6 м і глибиною близько 0,5 м, з допомогою якого забезпечується повне зливання води з резервуару.
Водопровідне постачання є більш надійним. Водопровід складається з:
- водозабірних споруд;
- насосної станції першого підйому, що подає воду на очисні споруди;
- резервуарів чистої води, з яких вода насосної станції другого підйому подається по водопроводах у водогінну мережу й водонапірну башту, призначену для регулювання нерівномірності водоспоживання і збереження недоторканного протипожежного запасу води.
Водопровідні лінії поділяються на магістральні (діаметром 300 мм) й розподільні. Водогінні мережі прокладають уздовж доріг. Вони повинні бути переважно кільцевими. Тупикові лінії протипожежного призначення допускається прокладати довжиною не більше 200 м. Протипожежні водопроводи потрібно поєднувати з водопроводами іншого призначення (господарсько-питними, виробничими).
Для забору води на протипожежні потреби на водопровідних лініях установлюють пожежні гідранти підземного й надземного виконання. Для відшукання гідрантів на стінах будинків, заборах встановлюють відповідні покажчики. Пожежні гідранти розміщують на відстані не більше 150 м один від одного, не далі 2,5 м від краю дороги і не ближче 5 м від стін будинків.
Водопроводи існують низького й високого тиску. Водопроводом низького тиску називають такий, вода з якого на гасіння пожежі подається з гідранта за допомогою пожежного насоса. Водопроводом високого тиску називають водопровід, з якого вода подається по рукавних лініях, що приєднують безпосередньо до гідрантів. Для гасіння пожеж на початковій стадії всередині будинків передбачають внутрішні пожежні водопроводи.
Внутрішній водопровід складається з введень, водомірних вузлів, стояків, водопровідної мережі, водозабірної та регулюючої арматури. Внутрішні пожежні крани з приєднаними до них рукавами і стволами встановлюють у нішах або шафках біля введень на площадках опалювальних сходових кліток, у коридорах та інших доступних місцях на висоті 1,35 м від рівня полу.