10.3. Матеріальна відповідальність працівників сільськогосподарських підприємств

Матеріальна відповідальність працівника за шкоду, заподіяну ним підприємству, установі, організації при виконанні ним тру­дових обов’язків, є самостійним видом юридичної відповідаль­ності, що регулюється нормами трудового законодавства й інши­ми нормативними актами. Підставами її застосування є шкода, заподіяна винним суб’єктом, який зобов’язаний компенсувати її в розмірах, установлених законодавством. Суб’єктами матеріаль­ної відповідальності є особи, що перебувають в трудових або членських відносинах з потерпілою стороною, господарством, ро­ботодавцем.

Матеріальна відповідальність осіб, що працюють в аграрному секторі економіки, визначається різними законами й іншими нор­мативно-правовими актами. Так, за Законом України “Про фер­мерське господарство”, трудові відносини у фермерському госпо­дарстві визначаються і регулюються членами господарства. Поря­док відшкодування шкоди, заподіяної їхніми діями своєму госпо­дарству, Закон не містить.

Особи, що працюють у сільськогосподарських комерційних і некомерційних організаціях (підприємствах) і фермерських госпо­дарствах за трудовим договором, відповідають за заподіяну шкоду згідно з чинним законодавства про працю. У ст. 130 КЗпП заува­жується, що матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну пра­цівником підприємству, установі, організації при виконанні трудо­вих обов’язків, покладається на працівника за умови, якщо шкода заподіяна з його вини.

Матеріальна відповідальність, передбачена трудовим законо­давством, як правило, обмежена певною частиною заробітку пра­цівника, тоді як майнова відповідальність, регульована нормами цивільного права, звичайно покладається на відповідну особу в повному обсязі, включаючи упущену вигоду. Крім того, у ст. ст. 130, 131 КЗпП зазначається, що у визначенні шкоди, заподіяної праців­ником під час виконання ним своїх трудових обов’язків, врахову­ється тільки прямий дійсний збиток, а не неотримані доходи. Неп­рипустимим є покладання на працівника відповідальності за таку шкоду, яку можна віднести до категорії нормального виробничо-господарського ризику. При цьому на адміністрацію підприємства покладається обов’язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повної схоронності довіреного їм майна.

Працівник, котрий заподіяв шкоду підприємству, установі, ор­ганізації, може добровільно відшкодувати її цілком або частково. За згодою адміністрації він має право передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або виправити пошкодження. Зазначена матеріальна відповідальність є основною або обмеженою.

В аграрному праві існує також повна й підвищена матеріальна відповідальність, що застосовується у випадках, передбачених у законі. Випадки повного відшкодування шкоди передбачені ст. 134 КЗпП: коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної від­повідальності за незабезпечення цілості майна та інших ціннос­тей, переданих йому на зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою до­віреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кри­мінальному порядку; шкоду завдано працівником, який був у нет­верезому стані; шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (про­дукції), в тому числі під час їх виготовлення, а також інструмен­тів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших пред­метів, виданих працівникові підприємством, установою, організа­цією в користування; відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподія­ну підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов’язків; шкоди завдано не під час виконання трудових обов’яз­ків; службова особа винна в незаконному звільненні або переве­денні працівника на іншу роботу; керівник підприємства, устано­ви, організації всіх форм власності винний у несвоєчасній випла­ті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Дер­жавний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи дер­жавної форми власності не мають заборгованості перед цим під­приємством.

Повну матеріальну відповідальність працівників сільського гос­подарства встановлено затвердженим постановою Кабінету Мініс­трів України від 22 січня 1996 р. № 116 Порядком визначення роз­міру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) мате­ріальних цінностей¹. Згідно з п. 5 зазначеної постанови, в разі роз­крадання або загибелі тварин сума збитків визначається за закупі­вельними цінами, що склалися на момент відшкодування збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5, тобто в півторакратному розмірі заподіяної шкоди.

Визначаючи розмір шкоди, суд, відповідно до п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14 “Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками”, має ви­ходити з цін на матеріальні цінності, що діють у даній місцевості на час вирішення справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти, ін­декси, податок на додану вартість, акцизний збір тощо.

Органами управління в господарствах може бути дозволено осо­бам, винним у загибелі коней, великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, відшкодувати заподіяні збитки здачею підприємству рівноцінних тварин, а також списати з працівників заборгованість за поданими позовами, якщо вони повернули худобу або виплати­ли її вартість.