Впродовж усього життя людина має справу з багатьма явищами (речами, ознаками, процесами, значеннями) та аналізує відносини між ними. Вони проникають через її особистий простір в інші сфери суспільної дійсності. «Щоб оволодіти знаннями про явища суспільної реальності та зрозуміти їх, ці явища повинні мати назву. Гора, камінь, об’єкт чи дерево не несуть у собі ніякого означення, але вони названі людиною, з огляду на наявні знання про це явище, за допомогою певних мовних знаків» [1, с. 174]. Таке означення виражається певною зовнішньою формою і може використовуватися як в усному, так і письмовому вигляді. І це найменування явищ фіксується власними іменами.
Ономастика – наука, розділ мовознавства про сукупність власних назв або онімів. У колі її інтересів є історія та закономірності виникнення, розвитку та функціонування власних назв, їх зміни, поширення і особливості структури у мові і мовленні, в літературній та діалектній сферах. Ономастику також розглядають як сукупність власних імен різних типів – ономастичну лексику.
Предметом вивчення ономастики виступають такі групи власних назв: антропоніми (прізвища, прізвиська, псевдоніми/аноніми), топоніми (гідроніми, ороніми), зооніми, фітоніми, космоніми, астроніми, хрононіми, та ін.
Власні назви, або оніми – індивідуальні найменування окремих одиничних об’єктів. Вони з’являються тоді, коли індивідуальне розрізнення набуває суспільної значущості. Їх сукупність становить ономастичний простір мови. Оніми належать до лінгвістичних універсалій – тобто існують в усіх мовах світу. Але в кожній мовній системі власні назви мають свої специфічні ознаки.
Питання статусу оніма як частини фразеологічного звороту все ще залишається дискутивним, в тому числі й проблема, чи зберігає власна назва у стійких зворотах свою номінативну характеристику. В. Фляйшер вважає, що імена залишаються «онімічними» у фразеологізмах в тих випадках, коли переймають на себе порівняльну функцію, хоча найчастіше «відповідні фразеологізми деонімізуються, і лише генетично розглядаються як власні назви» [5, с. 100]. У процесі фразеологі- зації особові імена втрачають функцію індивідуальної характеристики особи та служать для класифікації та узагальнення, що притамано апелятивам.
Переосмислення значення імені під час його переходу до фразеологізмів, може розглядатися як результат частого застосування та поширення в різних соціальних прошарках. Найбільш вдало в історичному аспекті мови деонімізація відбулася з такими досить поширеними іменами як Hans, Peter, Liese, Heinrich.
Власні назви, тобто Nomen proprium, оточують людину з дитинства та дають змогу для виокремлення різноманітних істот, осіб, місцевостей. Слугують також для формування окремих класів. Разом із загальними назвами (Appelativa) і найменуваннями речей (Kontinuativa) вони утворюють номінації. Оніми з’являються на всіх без винятку лінгвістичних рівнях. Вони виступають інтегруючою складовою кожної мови у всіх її сферах, надзвичайно потужно розвиваючи свої ознаки у фразеології.
Фразеологізми, до складу яких входить власна назва, можуть мати різні джерела походження та поділяються на такі групи:
1) загальновживані фразеологізми з власним іменем: die dicke Berta; Hans Jedermann; Lieschen Müller; ein (deutscher) Michel sein; faule Liese;
2) літературні фразеологізми з власним іменем: das Kainszeichen haben (tragen); in Morpheus´ Armen ruhen (liegen); die Arche Noahs; alle Wege führen nach Rom; Rom hat gesprochen;
3) номінативно-нейтральні фразеологізми з власними іменами: Latein und Griechisch waren ihm, wie man zu sagen pflegt, böhmische Dörfer;
4) номінативно-експресивні фразеологізми з власними іменами: Er (Feck) veranstaltete einen Kriegsrat und berichtete, wir hätten bald wieder eine Bande zusammen, dann würden wir es «denen» schon zeigen, «wo Barthel den Most holt»;
5) експресивно-номінативні фразеологізми з власними іменами: Der Offizier orientierte sich mit einem schnellen Blick und schritt dann auf Rankel zu, der ihm offenen Mundes entgegenstarrte. «Servus, Fritz! Du hast ja nicht schlecht Fett angesetzt, alter Schwede» [3, с. 96].
Власне національні фразеологізми з онімами зберігають у собі специфічний спосіб мислення, притаманний певному суспільству, характер матеріальних та історично-культурних умов життя носіїв відповідної мови: «leben wie im Schlaraffenland» – «Хотів би, таХотій не дає».
Конструкції з власними назвами свідчать про об’єктивну орієнтацію людського мислення, визначену загальноприйнятими законами логіки та психології. Це виявляється в однаковому фразеологічному сприйнятті світу, роздумах та висновках. Таким чином, виникають ідентичні або подібні фразеологізми.
У мові (передусім у розмовній) постійно розвиваються онімічні комплекси, складовою частиною яких є імена, клички або прізвища. Саме у таких випадках антропоніми відіграють не лише ідентифікуючу, але й характеризуючу роль.
Здавна власні назви використовувалися для позначення нерозумної людини, дурня. Можна припустити, що традиція позначати недолугість за допомогою ан- тропоніму бере свої початки в середньовіччі, а за походження є явищем не лише мовним, але й соціально спрямованим.
Складені слова із компонентом -(r)ian чи -jan походять із давніх часів; вони утворилися з деонімізованого імені Jan і переорієнтувалися на апелятивне позначення: Dummrian, Dummerjan, Blödian. Сьогодні ці елементи вже не вважаються продуктивними суфіксами з пейоративною експресивністю [6, с. 174].
Онімічний компонент слугує у даному випадку базовим, тобто таким, що несе в собі певний зміст. Різноманіття онімічних засобів вираження абстрактних категорій дозволяє говорити про синонімію власних імен.
Дослідження у сфері власних назв допомагають виявити шляхи міграцій та місця давнього розселення різних народів, мовні та культурні контакти, стан мовних систем та співвідношення діалектів. Аналіз онімів відіграє велику роль завдяки специфічним закономірностям їх передачі та збереження. Цей прошарок лексики характеризується великою стійкістю, що зберігається навіть при революційних зрушеннях у мові. Таким чином, виникає можливість шляхом етимологічного дослідження тих чи інших власних назв встановити характер розвитку мови, де вперше виникло відповідне найменування.
Список використаних джерел
1.Мокиенко В. В глубь поговорки / В. Мокиенко. – К.: Радянська школа, 1989. – 221 с. 2.Демедюк М. Німецькі прислів ´я та приказки. / М. Демедюк. – Київ: Радянська школа, 1973. – 103 c.
З.Райхштейн А. Факторы устойчивости немецких фраз / А. Райхштейн // Наука. – 1977. – № 9. – С. 55-62. 4.Beyer H. Sprichwörterlexikon / H. Beyer. – Leipzig: Institutverlag, 1989. – 392 S.
5. Fleischer W. Die deutschen Personennamen. Geschichte, Bildung und Bedeutung. – Berlin: Volk und Wissen, 1968. – 228 S. 6.Germanistik in der Ukraine. – Jahresheft 7. – Kyiw: Verlagszentrum der KNLU, 2012. – S. 172-177.