Сучасні рідновірські/неоязичницькі деномінації у новітніх наукових історико- релігійних дослідженнях не мають спільного ідентифікатора. Тому є доцільним віднайдення спільного терміну, наприклад, використання поняття «реконструкція» щодо подібних релігійних об’єднань. Це зумовлено тим фактом, що переважна більшість цих громад не є автентичними, а лише спробою відновлення архаїчних вірувань за допомогою фольклорних, етнографічних та інших категорій джерел. Формування новітнього язичництва як окремого релігійного феномену, а також слушність використання терміну «реконструкція» стосовно усіх неоязичницьких/ рідновірських та інших подібних релігійних утворень, зумовлено протиставленням з монотеїстичними релігіями, зокрема із християнством.
Формування реконструйованих громад відображена у працях О. Гайдукова, І. Гіндера, О. Гуцуляка, Г. Ді Зеріґа, Л. Клейнса, А. Колодного, І. Міхеєвої, Є. Мороза, Н. Околітенко, І. Окорокової, В. Орлова, А. Панькова та В. Барладяну- Бирладника, Н. Пенніка і П. Джонса, О. Тупик, Б. Фаликова, В. Цибулькіна. Історію модерного українського рідновір’я досліджували Т. Беднарчик та Г. Лозко. Однією з перших історіографічних досліджень, яка присвячена реконструйованим релігіям в Україні, Білорусі та Росії другої половини ХХ століття, є дослідження білоруського історика А. Буглака [2]. В українській історіографії історії релігії не втрачають своєї актуальності дослідження О. Тупик, «Історіографія давньої української релігії» (2002), у якій проаналізовані язичницькі вірування у науковій літературі, починаючи з ХІХ століття. Однак, публікація не містить детального аналізу радянських та сучасних українських історичних досліджень [10, с. 87-88].
Наразі, весь масив вітчизняних язичницьких реконструйованих громад можна розподілити на три підгрупи: неоведичні, традиціоналістичні та модернізаційно- монотеїстичні громади.
Неоведичні об’ єднання становлять першу категорію, прихильники яких в Україні прагнуть поєднати ведичну та давньослов’янську релігійні традиції. Представлені релігійною громадою Слов’янсько-Ведичний рух «Хара-Хорс».
Другим складником реконструйованих релігійних груп є традиціоналістичні об’єднання (найчастіше рідновірського спрямування). Для яких характерним є політеїзм, орієнтація на відновлення традиційних вірувань без будь-яких новацій, тобто повернення до джерел та акцент на генетичній традиції багатобожжя. На українському конфесійному ґрунті громади представлені численною строкатою плеядою, зокрема Об’єднанням Рідновірів України, Собором Рідної української Віри, Незалежною громадою Рідної віри, Великим Вогнищем, Конфесією Рідновірів Українського Кола, Духовним центром «Родове вогнище» РПВ, Релігійною громадою українських язичників «Сіверяни», Руським Православним Колом, громадами «Єднання всіх слов’ян», «Союзом слов’янських общин», Давньоруською Інгліїстичною Церквою Православних старовірів-інґлінґів, послідовниками Селідора тощо.
Наступна категорія – модернізаційно-монотеїстичні – прихильники яких наголошують на вирішальній ролі одного верховного божества. Особливістю подібних утворень, на відміну від традиціоналістів, є їх намагання змінити трансформувати віровчальну практику під потреби сучасного життя, визначальна роль засновників- ідеологів громади та прийняття їх доктрини як складової частини релігійного догмату. Найбільш яскравим прикладом є Рідна Українська національна Віра (РУН- Віра) та групи афілійовані до організації, які визнають Дажбога єдиним верховним божеством.
У статті І. Богдановського прослідкована геопросторова трьохвимірність функціонування сучасних реконструйованих релігій описано історію, віровчальну практику, етнографічне коріння та звичаї релігійної громади Вікки, яка набула поширення у 1954 р. на теренах Великої Британії. Другий рівень присвячений російським громадам подібного штибу, історії формування інґліїзму та її ролі у сучасному реконструйованому русі. Третій – пов’язаний з українською релігійною мапою: з поширенням рідновір’я, РУНВіри та РПВ [1, с. 9-10, 12-14].
У авторефераті дисертаційного дослідження В. Кобця запропоновано три різновиди джерел щодо вітчизняного неоязичництва: конфесійні (негативне ставлення до неоязичництва), негативістські (ототожнення з тоталітарними культами та сектами) й об’ єктивно-наукові (розгляд та аналіз неоязичництва як певного етапу в історії релігії) [4]. Автореферат дисертації І. Окорокової обґрунтовано сутність неоязичництва у контексті соціальних факторів: освітнього рівня, вікового й статевого складу; особливостей діалогу з історичними для України релігіями. Авторкою запропоновано класифікацію неоязичництва за віровчальною традицією, яка складається з монотеїстичної та політеїстичної категорій [9].
Вітчизняна праця, присвячена модернізаційно-монотеїстичним громадам, «РУН- Віра (Рідна Українська Національна Віра)» за авторством А. Колодного, яка розкриває хронологію виникнення та активізації діяльності прихильників РУНВіри, особливості календарної системи й обрядовості, ролі постаті засновника віри Л. Силенка, антропоцентричний контекст віровчальної практики та особливості функціонування релігійних громад у сучасній Україні [5].
Українським істориком Ю. Мициком наголошено на первинній визначальній ролі фундатора РУНВіри, у критичному ракурсі проаналізовано роль та місце Л. Силенка [8, с. 132-136]. Протилежної позиції дотримується Л. Лук’яненко, який наголосив на автентичній первинності РУНВіри та привнесенні християнства на терени України [7, с. 95].
Публікація україно-канадської дослідниці, етнолога М. Лесів присвячена розкриттю сутності історії політеїстичних релігій, зокрема й рідновір’я. Авторкою зауважено, що першою громадою, яку варто ідентифікувати з реконструйованими НРТ, був Орден Лицарів Бога Сонця. Стаття містить біографічний опис засновника РУН- Віри Л. Силенка та роль конкретної особистості у формування та поширенні сучасних реконструйованих релігійних груп [6, с. 364].
Дев’ятий том «Історії релігії в Україні» (2013), присвячений ролі релігійного фактора в українській діаспорі. Дослідження містить інформацію щодо діяльності засновників й ідеологів рідновірського руху закордоння, зокрема М. Боровика, В. Шаяна, Л. Силенка, Ярослава Оріона (Р. Драґана) та М. Шкавритка [3].
Таким чином, можемо констатувати, що в Україні функціонують різноманітні рі- дновірські, неязичницькі релігійні громади, які не мають єдиного поняття- ідентифікатора. Однак, можемо констатувати наявну множину різнопланових наукових публікацій, які відображають історію та сьогодення цього конфесійного явища.
Список використаних джерел
Богдановський І. В. Відновлення національно-духовних традицій у сучасному язичництві /1. В. Бог- дановський // Наука і суспільство. – 2012. – № 9-10. – С. 9-14. 2.Буглак А. А. Восточнославянское язычество в белорусской, российской и украинской историографии второй половины ХХ века : ав- тореф. дисс. на соискание уч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.09 «Историография, источниковедение и методы исторического исследования» / А. А. Буглак. – Минск, 2003. – 17 с. 3.Історія релігії в Україні : у 10 т. / за ред. А. Колодного ; редкол.: Колодний А. (голова) [та ін.]. – К. : [б. в.], 2010. – Т. 8: Нові релігії України. – 2010. – 828 с. 4.Кобец В. В. Российское и украинское неоязычество как социально-религиозный феномен : автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. филос. наук : спец. 09.00.13 «Религиоведение, философская антропология, философия культуры» / В. В. Кобец. – М., 2003. – 22 с. 5.Колодний А. М. РУНВіра (Рідна Українська Національна Віра) / А. М. Колодний. – К. : Світ знань, 2002. – 64 с. 6.Лесів М. «Слава Дажбогу!»: український ріднові- рівський рух як альтернативна візія нації / М. Лесів // Народознавчі зошити: науковий журнал. Спецвипуск – Українська фольклористика в Канаді: Нові візії традиційного, традиційні візії нового. – Л. : Інститут народознавства НАН України, 2010. – № 3-4. – С. 363-370. 7.Лук’яненкоЛ. Г. Національна ідея і національна воля /Л. Г. Лук’яненко. – К. : [б. в.], 2006. – 288 с. 8.МицикЮ. А. За віру православну! [Електронний ресурс] / Ю. А. Мицик ; Благовіщенський храм Української Православної Церкви Київського Патріархату при Національному Університеті «Києво-Могилянська Академія», Інститут української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України. – К. : Слово, 2004. – 192 с.