8.1. Поняття виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств та її правове регулювання

Господарська діяльність сільськогосподарських підприємств — це діяльність суб’єктів аграрного господарювання у сфері суспіль­ного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію про­дукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Відповідно до ст. З ГК господарська діяльність може здійснюватись з метою одержання прибутку (під­приємництво) або без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Сферу аграрних господарських відносин становлять виробничо-господарські, організаційно-господарські та внутрішньогосподар­ські відносини. Ця глава присвячена аналізу саме виробничо-гос­подарських відносин сільськогосподарських підприємств.

Виробничо-господарськими є майнові та інші відносини, що ви­никають між суб’єктами аграрного господарювання під час безпо­середнього здійснення господарської діяльності.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських під­приємств ґрунтується на певних принципах та умовах. Загальними принципами господарювання в аграрному секторі економіки є: за­безпечення економічної багатоманітності та захисту державою всіх суб’єктів аграрного господарювання; свобода підприємницької ді­яльності в межах, визначених законом; вільний рух капіталів, това­рів і послуг на території України; обмеження державного регулю­вання економічних процесів у зв’язку з потребою забезпечення со­ціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; екологічний захист населення; захист прав спожи­вачів і безпеки суспільства й держави; захист національного това­ровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у гос­подарські відносини сільськогосподарських підприємств.

Головною умовою здійснення виробничо-господарської діяль­ності сільськогосподарськими підприємствами є державна реєстра­ція. Статтею 89 ЦК визначається, що юридична особа підлягає дер­жавній реєстрації у порядку, встановленому законом. Відповідно до ст. 58 ГК діяльність незареєстрованого суб’єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одер­жані таким суб’єктом, стягуються до Державного бюджету в уста­новленому законом порядку.

Ґрунтуючись на вищенаведених принципах та умовах здійснен­ня господарської діяльності, сільськогосподарське підприємство самостійно визначає напрями сільськогосподарського виробниц­тва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробле­ною продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України. Воно має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установами під час перероб­лення сільськогосподарської продукції, виготовлення промислових та інших товарів, розширення сфери соціально-культурного, кому­нально-побутового обслуговування сільського населення, підготов­ки й перепідготовки кадрів.

Сільськогосподарське підприємство бере участь у приватизації переробних, агросервісних та інших державних і комунальних під­приємств. Воно також може здійснювати представницьку діяльнос­ті з цінними паперами, для чого створює довірчі товариства, які ді­ють у межах повноважень, наданих загальними зборами або збора­ми уповноважених сільськогосподарського підприємства.

Аграрне підприємство має право вступати в договірні відноси­ни з будь-якими державними, комунальними, приватними комер­ційними й громадськими некомерційними підприємствами, уста­новами та організаціями, з окремими громадянами, самостійно ви­бирати партнерів, зокрема зарубіжних, для укладення договорів. Спори, що виникають під час виконання таких договорів, розгля­даються судами й господарськими судами.

Підприємство добровільно може брати на себе виконання дер­жавного замовлення на продаж сільськогосподарської продукції. У договорі на державне замовлення передбачається забезпечення під­приємства матеріально-технічними ресурсами в обсягах, номенкла­турі та асортименті, що гарантують паритетність відносин. У разі невиконання державою умов договору, сільськогосподарське під­приємство має право зменшити продаж їй сільськогосподарської продукції пропорційно обсягу недопоставлених йому матеріально-технічних ресурсів. Якщо впродовж дії договору на державне за­мовлення ціни на матеріально-технічні ресурси збільшуються, дер­жава повинна компенсувати це підприємствам.

Аграрне підприємство реалізує свою продукцію та надає пос­луги підприємствам, організаціям і громадянам за цінами й тари­фами, що встановлюються ним самостійно або на договірній ос­нові. При регулюванні цін державою гарантуються однакові пра­ва та обов’язки сільськогосподарських товаровиробників, неза­лежно від форми господарювання. На законодавчому рівні задек­ларовано принцип, згідно з яким закупівельні ціни на сільсько­господарську продукцію, оптові ціни на засоби виробництва, ма­теріальні ресурси й тарифи на послуги для села повинні забезпе-

 

/

 

чувати еквівалентний обмін між сільським господарством і про­мисловістю¹.

Отже, змістом господарської діяльності аграрних підприємств є свобода здійснення діяльності, яка не заборонена законом. Крім того, всім суб’єктам аграрного господарювання гарантуються одна­кові права доступу на ринок, до матеріальних, фінансових, трудо­вих, інформаційних і природних ресурсів.

Особливість аграрної господарської діяльності полягає в тому, що сільськогосподарське виробництво ґрунтується на використан­ні землі як основного засобу виробництва. Наслідком цього є на­явність спеціальних форм організації і ведення виробництва в аг­рарному секторі економіки (наприклад, фермерських господарств), а також особливого правового регулювання господарської діяль­ності. У цій сфері з урахуванням: біологічного циклу в сільськогос­подарській діяльності; особливостей контролю за власністю на зем­лю та інші природні об’єкти; державного регулювання умов, в яких функціонує аграрний сектор економіки; особливостей економічної конкурентоспроможності сільського господарства; особливостей функціонування ринку товарної сільськогосподарської продукції; вагомого соціально-політичного й культурного значення розвитку селянства².

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських під­приємств має чітко виражений зональний характер і розвинуту га­лузеву спеціалізацією. Котра в сільському господарстві полягає в диференціації напрямів виробничо-господарської діяльності суб’єктів аграрного господарювання залежно від їх територіально­го розташування та поділу галузі на окремі види виробництва. Тоб­то, спеціалізоване сільськогосподарське підприємство — це суб’єкт аграрного господарювання, діяльність якого пов’язана з виробниц­твом однорідної продукції.

Спеціалізація виробничо-господарської діяльності — найважли­віший засіб підвищення ефективності сільського господарства. Во­на дає змогу інтенсивно впроваджувати досягнення науково-тех­нічного прогресу, раціонально використовувати агрокліматичні умови, матеріально-технічні й трудові ресурси.

Основними галузями в сільському господарстві, які впливають на спеціалізацію суб’єктів аграрного господарювання, є рослин­ництво і тваринництво. В аграрному секторі економіки розрізня­ють також зональну (внутрішньозональну), галузеву (внутрішню й міжгалузеву), міжгосподарську, господарську (внутрішньогосподар­ську), технологічну, функціональну та інші форми спеціалізації ви­робництва³.

Поряд із розвитком основних напрямів своєї діяльності сіль­ськогосподарські підприємства мають право здійснювати промис­лову переробку своєї продукції — як самостійно, так і у співпраці з іншими підприємствами. Для більш ефективного й раціонально­го використання трудових ресурсів та місцевих джерел сировини, підвищення своєї прибутковості вони можуть створювати й розви­вати підсобні господарства, а також різні промисли; вступати в до­говірні відносини з будь-якими суб’єктами підприємництва (фізич­ними та юридичними особами, в тому числі іноземними). Така ді­яльність є допоміжною, оскільки основною, статутною діяльністю є виробництво продуктів харчування рослинного й тваринного по-. ходження.

Правове регулювання виробничо-господарської діяльності сіль­ськогосподарських підприємств здійснюється за допомогою право­вих норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів.

Так, за ст. 28 Закону України від 17 липня 1997 р. “Про сіль­ськогосподарську кооперацію”¹, кооператив (об’єднання), відпо­відно до свого статуту, самостійно визначає основні напрями гос­подарської діяльності, здійснює її планування й реалізацію. Вироб­ничі кооперативи (об’єднання) реалізують свою продукцію за ціна­ми, що встановлюються ними самостійно або на договірних заса­дах. Обслуговуючі кооперативи (об’єднання) надають послуги за цінами й тарифами, що встановлюються на договірних засадах ок­ремо для членів кооперативу та інших осіб. Відносини кооперати­ву (об’єднання) з іншими підприємствами, установами та організа­ціями, а також з громадянами в усіх сферах господарської діяль­ності встановлюються на основі договорів (угод).

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 39. — Ст. 261.

² Там само. – 1992. – № 30. – Ст. 414.

Згідно зі ст. 11 Закону України від 10 квітня 1992 р.”Про спо­живчу кооперацію”², споживчі товариства та їх спілки самостійно розробляють програми економічного й соціального розвитку, роз­глядають і затверджують їх на загальних зборах (зборах уповнова­жених), конференціях, з’їздах, радах. Вони мають цілковиту госпо­дарську самостійність, покривають свої витрати за рахунок доходів від своєї господарської діяльності та забезпечують схоронність власності споживчої кооперації. Споживчі товариства та їх спілки відповідно до статутних вимог мають право: створювати (реоргані­зовувати, ліквідовувати) для здійснення своїх статутних завдань будь-які підприємства, установи, організації, біржі, комерційні банки, фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та інші об’єкти, діяльність яких не суперечить законам України; вступати як засновники або учасники до господарських товариств, спільних підприємств, асоціацій та інших об’єднань для розв’язання госпо­дарських і соціальних завдань; придбавати майно державних під­приємств та підприємств, створених на інших формах власності, а також інше майно і майнові права; одержувати в установленому порядку земельні ділянки в користування.

¹ Відомості Верховної Ради України. —

Організації та підприємства споживчої кооперації формують то­варні та матеріально-технічні ресурси за рахунок закупівель на до­говірних засадах у підприємств (виробників), в оптовій торгівлі, на біржах, аукціонах, шляхом заготівель сільськогосподарської про­дукції і сировини у громадян, селянських (фермерських) госпо­дарств, колективних сільськогосподарських підприємств, радгос­пів, виробництва товарів на власних підприємствах та з інших дже­рел, не заборонених чинним законодавством. Забезпечення спо­живчої кооперації централізовано розподіленими ресурсами здій­снюється в тому ж порядку, що й забезпечення підприємств агроп­ромислового комплексу України.

Виробничо-господарська правосуб’єктність колективних сіль­ськогосподарських підприємств регулюється нормами Закону Ук­раїни від 14 лютого 1992 р. “Про колективне сільськогосподарське підприємство”¹, а акціонерних сільськогосподарських товариств та товариств з обмеженою відповідальністю — нормами ГК та Закону України від 19 вересня 1991 р. “Про господарські товариства”².

Відповідно до ст. 24 Закону України від 19 червня 2003 р. “Про фермерське господарство”³, останнє діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Фермерське госпо­дарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціаліза­цію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її пе­реробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партне­рів з економічних зв’язків у всіх сферах діяльності, в тому числі іноземних.

Сільськогосподарські підприємства зобов’язані дотримуватися встановлених відповідно до законодавства екологічних, ветеринар­но-санітарних правил і норм щодо якості виробленої продукції та інших вимог.