СТОРОНИ
Правове становище учасників процесу має важливе практичне значення. Від того, в якій якості виступають особи у судовій справі, залежить обсяг їх процесуальних прав, а також юридичні наслідки вирішення спору. Усяка заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутись до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.
На етапі відбору учасників процесу нерідко допускаються помилки. Один із найпростіших випадків, коли спір іде про певне майно, яке знаходиться на зберіганні в іншої особи. В таких випадках слід вирішувати питання про притягнення до участі у справі як власника майна, так і особу, на зберіганні якої майно знаходиться.
Підприємець Ф. звернувся з проханням до адвоката скласти позовну заяву і повідомив, що звернувся в підприємство по ремонту квартир та офісів. Але ремонт проведено неякісно. Не з’ясовуючи подробиць, адвокат підготував заяву, де притягнув у якості відповідача підприємство «М». Тільки у судовому засіданні з’ясувалося, що гр-н Ф. договору на ремонт з підприємством не уклав, а домовився з працівниками цього підприємства про ремонт у приватному порядку. За таких обставин підприємство не несе відповідальності за проведений ремонт, і справа підлягає вирішенню у цивільному порядку, а не у господарському суді. Іронічний коментар судді про неякісну підготовку справи адвокатом не забарився.
Отже, в господарському (як і в цивільному) процесі адвокат починає свій аналіз із змісту спірного правовідношення, визначає предмет спору, з’ясовує обставини, через які виник спір, і встановлює конкретних носіїв прав і обов’язків та виявляє їх правовий інтерес. Учасники правовідносин і будуть тими сторонами, між якими вирішується цивільно-правовий спір.
Судовий процес відбувається за участю позивача і відповідача. Вони в повному обсязі користуються процесуальними правами. Саме на них поширюється законна сила судового рішення. «Вони є головними учасниками позовного провадження. Позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожний із позивачів або відповідачів виступає у процесі самостійно. «Процесуальну співучасть розуміють як синхронність вимог кількох позивачів: вони не повинні бути такими, що взаємно виключають один одного. Те саме стосується співвідповідачів. І ті, й інші, діючи самостійно, повинні допомагати один одному, їхні інтереси не повинні взаємно суперечити один одному. Можливо, було б доцільним розуміти процесуальну співучасть більш широко, без урахування того, що інтереси відповідачів або позивачів не суперечать один одному». ГПК не використовує таке поняття, як «співпозивач» або «співвідповідач», а відтак і проблем, кого вважати співпозивачем або співвідповідачем, немає. «Приєднання співучасника до справи після прийняття позову та порушення провадження у справі ГПК не передбачає.
Важливо пам’ятати, що кожен із позивачів або відповідачів по відношенню до другої сторони виступає у процесі самостійно, що на практиці дає можливість адвокату продовжувати захист інтересів клієнта, незалежно від позиції інших учасників процесу. «Видавництво пред’явило позов до і´р-н А. і Б. про стягнення авансу за авторським договором на укладення підручника. На думку видавництва, рукопис було здано з пропуском строків на його виправлення, якість рукопису – незадовільна. Автор А. у стадії підготовки справи до слухання при опитуванні на прийомі в судді позов визнавав і погодився повернути аванс. Автор Б. обидві підстави відхиляв. Адвокат, який представляв його інтереси, продовжував ведення справи. В результаті судового слідства було встановлено, що строки здачі рукопису після виправлення точно не були встановлені, а недоброякісність рукопису за відсутності недобросовісності автора не давала підстав для стягнення авансу. Суд відмовив у позові, а визнання позову автором А. не було прийнято судом».
В.І. Тертишніков визначає співучасть як «обумовлену матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов’язку». Закон не встановлює підстав співучасті, тобто вимога наявності загального права або загального обов’язку не вимагається законом. На практиці це веде до певної плутанини, і адвокати не завжди враховують різницю між відповідачами і співучасниками. Слід виходити з таких правил: для обов’язкової співучасті потрібна наявність спільного права або спільного обов’язку суб’єктів спірного правовідношення, а для факультативної співучасті – однорідність вимог, або заперечень.
«Обов’язкова співучасть можлива в тому разі, якщо характер спірного право відношення такий, що питання про права і обов’язки одного із суб’єктів неможливо вирішити без притягнення до справи інших суб’єктів цього відношення». Вдалим прикладом такої співучасті є пред’явлення вимог про виселення з державної квартири, яке неможливо вирішити без притягнення до справи всіх повнолітніх членів сім’ї.
В.І. Тертишніков наголошує, що слід відрізняти участь у справі другого відповідача і додаткового відповідача. Це буває тоді, коли суд при незгоді позивача на заміну неналежного відповідача (див. ст. 105 ЦПК 1964 р.) притягає належного відповідача. У цьому разі відповідачі не пов’язані загальним матеріально-правовим обов’язком. Особливим випадком є і зв’язок відповідача з додатковим відповідачем – коли в неповнолітнього віком від 15 до 18 років немає майна чи заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної шкоди. В цих випадків суд притягає батьків як додаткових відповідачів.
Є й інші ситуації. Наприклад, у випадках, коли без судового засідання важко або неможливо встановити, хто з відповідачів – перевізник або відправник – винен у нестачі або пошкодженні вантажу. В результаті аналізу обставин справи і представлених доказів винну сторону визначає суд. Отже, шкода може бути спричинена спільними діями відповідачів, і тоді суд може встановити солідарну відповідальність або ж вина однієї особи виключає відповідальність другої особи, як у випадку з відправником і перевізником´1.
Подружжя Н. спільно володіли автомобілем. Дружина С., керуючи авто, зіткнулася з іншим автомобілем, яким керував 3. За висновком спеціалістів винним виявився 3. Того ж дня, через годину після аварії, за кермо пересів чоловік Н., в якого саме в цей час врізалось авто гр- на ПІ., який також був визнаний винним у ДТП. Страхова компанія В. виплатила подружжю Н. страхову винагороду й у порядку регресу звернулася до гр-на 3. та гр-на ПІ. У даному випадку кожен із відповідачів ніс самостійну відповідальність, але суд погодився, що вимоги слід об’єднати, оскільки було доцільним розглядати справу в такий спосіб, щоб чітко відділити ступінь пошкоджень, допущений кожним із заподіювачів шкоди. Позов було задоволено. Аналогічні ситуації можуть виникнути й у господарському процесі та вирішуватись господарським судом у такому ж порядку. Наведений приклад має й інше підґрунтя, яке вказує на певну непослідовність судової практики стосовно підвідомчості спорів. І Н., і його дружина С. – фізичні особи – підприємці, що використовували автомобіль для підприємницької діяльності. Враховуючи, що заподіювані шкоди були юридичними особами, виникає питання: чи не повинен був цей спір вирішуватися господарським судом? Адже спори між суб’єктами підприємницької діяльності та юридичними особами мають вирішуватись у господарських судах. Проблема існує, оскільки підприємці не поділяють майно на те, що використовується для особистого споживання, і те, що використовується для підприємницької діяльності. І законодавство цього не вимагає.
Отже, реально виникає проблема співучасті. Непритягнення особи, інтересів якої може стосуватися рішення, може бути підставою для скасування рішення. Стаття 23 ГПК, передбачаючи можливість подання позову кількома позивачами чи до кількох відповідачів, по суті містить норми щодо процесуальної співучасті. В.Е. Беляневич наголошує, що процесуальна співучасть на стороні боржника може виникнути з підстав ст. 96 ЦК (можлива солідарна відповідальність), ст. 107 ЦК, якщо правонаступниками юридичної особи є кілька осіб), ст. 124 ЦК (у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів), ст. 151 ЦК, коли учасники товариства з додатковою відповідальністю несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями, ст. 140 ЦК, де учасники товариства з обмеженою відповідальністю, які не повністю внесли вклади, несуть відповідальність у межах невнесеної частини вкладу, ст. 153 ЦК, де особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, які виникли до державної реєстрації товариства, ст. 198 ЦК щодо особи, яка видала цінний папір, та осіб, що індосували його (відповідальність солідарна). Цей перелік не є вичерпним. Процесуальна співучасть може мати місце з підстав статей 232, 554, 808, 1119,1123,1138,1141, 1190 Цивільного кодексу України. Аналогічно можуть виникнути такі самі ситуації у випадках, передбачених статтями 80, 196, 227, 373 Господарського кодексу України, та у деяких інших випадках.
Процесуальна співучасть на стороні позивача зустрічається у випадках застосування ст. 365 ЦК про припинення права особи на частку в спільному майні, ст. 1135 ЦК у випадку вчинення правочину від імені всіх учасників, щодо якого право на ведення спільних прав було обмежене.
ЗАМІНА НЕНАЛЕЖНОГО ВІДПОВІДАЧА ТА ПИТАННЯ ПРАВОНАСТУПНИЦТВА
Господарський суд, відповідно до ст. 24 ГПК, може залучити до участі у справі як за своєю ініціативою, так і за клопотанням сторони, іншого відповідача. За згодою позивача господарський суд може допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.
Стаття 24 ГПК передбачає можливість заміни відповідача, але не позивача або третьої особи, яка вступає у процес із самостійними вимогами. Якщо суд встановить, що позов подано неналежним позивачем, то суд такому позивачу відмовляє у задоволенні позову. Так само із особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Отже, якщо суд під час підготовки справи до розгляду установить, що подано позов до неналежного відповідача, провадження у справі не припиняється.
Право суду замінити відповідача може призвести до небажаних наслідків для позивача, якщо суд допустить помилку. Такі випадки мали місце. Тобто вирішення питання про суб’єктний склад учасників справи має важливе значення для подальшого розвитку справи. Здійснюючи виключення чи заміну відповідача, суд, по суті, встановлює, що відповідач, визначений позивачем у позовній заяві, не є боржником. Але ж це робиться і без участі сторони на стадії підготовки справи до слухання. Відповідно до частини першої статті 24 ГПК господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача.
Згода позивача чи інших учасників процесу на таке залучення, здійснене за ініціативою господарського суду, не потрібна, а тому й за відсутності такої згоди господарський суд вправі продовжити розгляд справи по суті. Згода позивача є необхідною лише для заміни первісного відповідача належним відповідачем (частина друга статті 24 ГП (Інформаційний лист 14.08.2007 №01-8/675 «Господарські суди України. Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року»)).
У постанові Верховного суду України від 15.01.2008 № 2-13/12828.1-2006 викладено правову позицію, згідно з якою відповідно до частини восьмої статті 114 ГПК у разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами справа розглядається господарським судом за правилами, встановленими цим Кодексом; отже, в такому випадку немає ніяких процесуальних перешкод для вирішення судом питання про залучення до участі у справі третіх осіб, якщо рішення може вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї з сторін.
У Коментарі до ГГІК В.Е. Беляневич наголошує на тому, що при заміні відповідача слід мати на увазі, що інший відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої в принципі можливо було б задовольнити позовні вимоги. Зокрема, слід мати на увазі п. 11 Листа Вищого арбітражного суду України від 29.12.2000 р. № 01-8/795 «Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної державною організацією у разі відсутності або недостатності у державної організації коштів, необхідних для відшкодування заподіяною нею шкоди», арбітражному суду слід у кожному конкретному випадку, зокрема Декрету Кабінету міністрів України від 15.12.1992 р. № 8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», встановлювати державний орган, уповноважений управляти державним майном, і залучати його до участі у справі. У разі якщо відсутність чи недостатність таких коштів виявлено на стадії виконання рішення, стягувач не позбавлений права звернутися у загальному порядку з позовом до державного органу, уповноваженого управляти державним майном.
У п. 17 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов’язані із здійсненням права власності або недостатності у казенного підприємства коштів для виконання ним своїх зобов’язань », арбітражному суду слід у кожному конкретному випадку встановлювати державний орган, уповноважений управляти відповідним державним майном, та залучати його до участі у справі. Якщо відсутність чи недостатність таких коштів виявлено на стадії виконання рішення, стягувач не позбавлений права звернутися до державного органу, уповноваженого управляти державним майном у загальному порядку.
У Листі Вищого арбітражного суду України від 06.06.1994 р. № 01-8/368 (пункт 4) «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів», якщо позивач вважає, що акт, виданий органом, підприємством чи організацією, які у подальшому було ліквідовано, не відповідає законодавству, арбітражний суд не може відмовити позивачеві у захисті його прав та інтересів. У цьому випадку необхідно встановити правонаступника ліквідованого органу або орган, до якого передано повноваження з видання таких актів, і залучити його до участі у справі. У разі невідповідності оспорюваного акта законодавству його слід визнати недійсним. Більш коротко і влучно цю позицію викладено у п. 6 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.1994 р. № 02-5/612 «Про деякі питання практики застосування статей 80 та 81 Господарського процесуального кодексу України»: у справах про визнання недійсним акта, раніше виданого ліквідованим органом, господарський суд вправі замінити його іншим органом, на який покладено видання таких актів.
Залучити у справу іншого відповідача суд має право за клопотанням позивача або з власної ініціативи. Згода позивача чи інших учасників процесу на таку дію не потрібна.
У п. 8 Інформаційного листа від 14.08.2007 р. № 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року» наголошується на тому, що й у випадку відсутності згоди на залучення іншого відповідача, здійснене за ініціативою господарського суду, розгляд справи продовжується по суті. Вважаю, що Вищий господарський суд у цьому випадку допустив неточність. За ч. 4 ст. 24 ГПК України у випадку залучення іншого відповідача чи заміни неналежного відповідача розгляд справи починається заново, а не продовжується. Про залучення відповідача чи заміну відповідача суд постановляє ухвалу. В ухвалі крім зазначення про заміну або залучення відповідача покладається обов’язок направити залученим особам копію позовної заяви та доданих до неї матеріалів. Тема заміни відповідача залишається актуальною. В Інформаційному листі від 13.08.2008 р. № 01-8/482 «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року» знову роз’яснюється позиція з цього питання: чи може господарський суд здійснити заміну неналежного відповідача у справі належним без згоди позивача?
За змістом частини третьої статті 24 ГПК заміна господарським судом первісного відповідача належним відповідачем обумовлюється наявністю згоди на це позивача.
У разі відсутності згоди позивача на відповідну заміну господарський суд може розглянути справу згідно з поданим позовом і відмовити в задоволенні останнього, оскільки судом вже встановлено, що визначений у позові відповідач не є боржником у тих матеріально-правових відносинах, в яких виник спір. Разом з тим така відмова не позбавляє позивача права на подання нового позову до належного відповідача, оскільки первісно поданий і новий позови не співпадають, зокрема, за складом сторін.
На практиці зустрічалися випадки, коли суди виводили з-під удару позовних вимог відповідачів, проводячи їх заміну. Тому представникам позивачів слід бути уважними при вирішенні питання про надання згоди на заміну відповідача.
У процесі розгляду справи процесуальні права та обов’язки можуть перейти до іншої особи у спірному правовідношенні (наприклад, унаслідок реорганізації підприємства чи організації). Усі дії, вчинені у процесі до вступу правонаступника, є обов’язковими для особи, яка вступила у процес, тією самою мірою, якою вони були б обов’язковими для особи, що була замінена. Процесуальне правонаступництво можливе і щодо третьої особи, яка заявила самостійні вимоги.
Розрізняють універсальне та сингулярне правонаступництво. У випадку універсального правонаступництва до нової особи переходить вся сукупність прав та обов’язків особи. Моментом переходу прав до правонаступника юридичної особи слід вважати дату внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців у порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».
У випадку якщо правонаступників є кілька і визначити точно, до кого перейшли конкретні зобов’язання особи, неможливо, то всі правонаступники будуть процесуальними правонаступниками і, як вказує В.Е. Беляневич, процесуальними співучасниками.
Сингулярне правонаступництво не охоплює всієї сукупності прав та обов’язків до правонаступника, а тому його ще називають частковим правонаступництвом, яке передбачає заміну осіб в окремих зобов’язаннях через волевиявлення осіб або вказівку закону.
Вищий господарський суд України стоїть на позиції, що процесуальне правонаступництво допускається тільки у випадку реорганізації юридичної особи. Отже, у випадку уступки вимоги суд повинен відмовити у позові. Позиція Вищого господарського суду викликає сумніви. Звісно, якщо позивач пред’явив позов, а у період розгляду справи уступив своє право вимоги, то у позові йому слід відмовити. У судовій практиці зустрічаються випадки задоволення такого позову, не скасовані вищими судами. Це вказує на нестійкість такої позиції Вищого господарського суду. Дійсно, ст. 25 ГПК (через недоліки законодавчої техніки) вказує на випадок, коли вибуття сторони із спірного правовідношення відбулося внаслідок реорганізації підприємства. Про інші випадки вибуття із спірного правовідношення не згадується. Втім норми матеріального права передбачають випадки вибуття із спірного правовідношення не лише у випадку реорганізації підприємства, а й у випадку уступки права вимоги. Випадки вибуття із спірного правовідношення передбачені прямо статтями 758, 770, 814, 995,1027, 1205 ЦК України. Чи є правильним, коли позиція суду, яка формально ґрунтується на статті ГГІК, чинить перепони у реалізації права на захист? Чи можна стверджувати, що ГПК настільки досконалий, що не має прогалин? Чи можна вважати, що аналогія закону або аналогія права не може застосовуватись до норм Господарського процесуального кодексу? Навіть судова практика у кримінальних справах допускає застосування аналогії в такому обережному й консервативному процесі, як кримінальний процес. Тим більше це повинно стосуватись господарського процесу.
Один із авторів проекту Цивільного кодексу професор Зорислава Ромовська у підручнику цивільного права наголошує: «Наявність у Цивільному кодексі України спеціальної статті 8 «Аналогія» є додатковим доказом того, що аналогія є засобом регулювання відносин сторін і до звернення до суду». Торкаючись питань процесу, вона зазначає: «Вважається, що аналогія може використовуватися лише у разі прогалин у матеріальному законі. Таку точку зору слід вважати застарілою: аналогія може застосовуватись і в разі прогалин у процесуальному законодавстві». Отже, є достатні підстави для корекції судової практики у питанні правонаступництва у господарському суді шляхом заповнення прогалин у ГПК. Адже норми матеріального права первинні, а норми процесуального закону є вторинними, обслуговуючими. І для розуміння цього немає потреби звертатись до класиків. У практиці господарських судів зустрічались справи, де позиція Вищого господарського суду з цього питання ігнорувалась, а Верховний суд не знаходив підстав для передачі справи на розгляд судової палати. Отже, питання про корекцію судової практики назріло.