Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями, існуванням або походженням свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Отже, речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Ці предмети своїм зовнішнім виглядом, властивостями, місцем знаходження можуть бути засобом для встановлення обставин справи і здатні підтвердити чи спростувати факти, що мають значення для справи.
Речові докази можуть бути власне доказами (наприклад, пломби на вагоні). Речові докази можуть одночасно бути і об’єктом спору (так, у справі про визнання права власності об’єктом спору і водночас речовим доказом є будинок). Розмір, властивості речових доказів визначають характер їх дослідження. Окремі речові докази можуть бути доставлені в суд, де може проводитись їх дослідження, інші (земельні ділянки, будівлі тощо) оглядаються і досліджуються (якщо це необхідно) на місці.
Речові докази є індивідуальними та незамінними. Один і той самий предмет може бути речовим або письмовим доказом. Якщо суд цікавить зміст залізничної накладної або боргової розписки, то вони є письмовими доказами. Якщо ж суд цікавить факт існування цих документів, підчищення в них, сліди якоїсь речовини, то вони є речовими доказами. Витребування речових доказів і відповідальність за їх неподання така сама, як і щодо письмових доказів.
Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні й інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.
Речові докази після огляду та дослідження їх судом повертаються особам, від яких були одержані, якщо останні заявили про це клопотання і якщо його задоволення можливе без шкоди для розгляду справи. Речові докази, які вилучені з цивільного обороту, передаються відповідним підприємствам, установам чи організаціям. Вони також можуть передаватись для наукової роботи. Слід мати на увазі, що є предмети, які підлягають обов’язковому знищенню. Це стосується окремих видів контрафактної продукції. Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби» конфісковані тютюнові вироби підлягають знищенню.
В адміністративній справі були вилучені як речовий доказ 998 пачок цигарок «Суперкінгс», які були без акцизних марок. Проводячи експертизу цього речового доказу, експерт вказала на відсутність аналогів таких цигарок, а також на те, що їх виробник невідомий. У висновку експерта зазначалося, що після додаткової перевірки на якість цигарки можуть бути використані для їх реалізації. В результаті суд так і не вирішив питання про знищення конфіскованих цигарок через помилку експерта.
Очевидно, що в даному випадку при вирішенні питання про конфіскацію цигарок необхідно було вирішити і питання про їх знищення. Речові докази повертаються особам, від яких були одержані, або передаються особам, за якими суд визнав право на ці речі після набрання рішенням суду законної сили.
Речові докази, як правило, є первинними, але в деяких випадках вони можуть бути похідними. Наприклад, коли не можна вилучити певний слід і виготовляють його зліпок. Такі ситуації більш характерні для кримінальних справ, але вони можуть виникати також і в господарських справах.
Дослідження речових доказів відбувається шляхом їх особистого огляду судом (inspection ocularis). У необхідних випадках суд може залучити експерта, або спеціаліста. Спеціаліст, або експерт, може звертати увагу суду на ті чи інші особливості певного речового доказу, а також на інші обставини, пов’язані з оглядом. Законодавством (наприклад, Законом України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах») встановлюються певні обмеження в доступі до інформації. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. 8) допускає негласне проникнення до житла, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням тощо тільки за рішенням суду.
Речові докази, які знаходяться у господарському суді, після вирішення спору повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або передаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі (ч. 2 ст. 40 ГПК).