У процесі підготовки справи адвокат визначає:
– характер спірного правовідношення та законодавства, яке підлягає застосуванню;
– вирішує питання про склад осіб, які беруть участь у справі;
– визначає, які докази необхідні для вирішення спору, і вирішує питання про їх одержання;
– визначає варіанти можливого примирення сторін.
У правовій літературі визначення характеру спору називають конкретизацією спірного матеріального правовідношення. За допомогою конкретизації визначається суб’єктний склад правовідношення, обсяг суб’єктивних прав та обов’язків кожного з учасників та визначається юридична кваліфікація самого правовідношення.
Правова кваліфікація правовідносин дозволяє визначити коло обставин, які підлягають доказуванню, і склад осіб, які повинні брати участь у справі.
Адвокат (юрист) повинен визначити для себе предмет доказування, тобто фактичні обставини (або їх відсутність), які в сукупності призвели до виникнення правового конфлікту. Іншими словами, «предмет доказування – обставини, встановлення яких необхідне для правильного вирішення справи». Визначення фактичних обставин (юридичних фактів) – одне з ключових завдань підготовки позовної заяви. Неповне з’ясування таких обставин, як правило, тягне за собою скасування рішення. Тому адвокат заінтересований у тому, щоб всі обставини справи були з’ясовані. При цьому адвокат враховує, що у другої сторони є інформація про невідомі для позивача обставини, за допомогою яких відповідач заперечуватиме проти позову. Таким чином, тільки в суді визначається повний обсяг обставин, які підлягають з’ясуванню. Проте ці заперечення відповідача повинні бути ним доведені.
Аналітична робота по виявленню та оцінці обставин продовжується і після подання позовної заяви та одержання заперечень (відзиву) від другої сторони. Щоб встановити правовідношення і дати правову кваліфікацію його, необхідно передусім виявити, що насправді відбулося.
Приклад. Позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення боргу – попередньої оплати, проведеної згідно з договором поставки щебеню, яким необхідно було засинати дно водойми. Підставою позову була непоставка щебеню відповідачем. Складність цього, на перший погляд, простого спору полягала в тому, що щебінь був одержаний, але при цьому ні у позивача, ні у відповідача не збереглися транспортні документи (щебінь був доставлений водіями субпостачальника і висипаний прямо в озеро). Факт наявності відповідної кількості щебеня був підтверджений об’єктивними доказами: актом приймання в експлуатацію штучної водойми та її відповідності документації. Оскільки відповідач не зміг довести факт виконання звичайними засобами доказування (накладними, актами приймання), суд першої інстанції позов задовольнив. У процесі розгляду справи в апеляційній інстанції першим питанням до позивача було: від кого був одержаний щебінь і чи був він оплачений? Відповіді на це запитання позивач не мав. Було з’ясовано, що інших договорів на поставку щебеню у позивача не було і за щебінь нікому іншому, крім відповідача, оплата не проводилася. Не з’ясувавши цих обставин, суд прийняв формальне (у чомусь казуїстичне) рішення про стягнення з позивача одержаної ним попередньої оплати.