Забезпечення позову полягає у вжитті заходів, за допомогою яких гарантується виконання судових рішень і яке ґрунтується на судовому акті. Слід мати на увазі, що перелік осіб, які вправі порушувати питання про забезпечення позову, наведений у ст. 66 ГПК, є вичерпним. Забезпечення позову як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи може застосовуватись як за основним, так і за зустрічним позовом на будь-якій стадії процесу, включаючи перегляд рішення, ухвали, постанови (в подальшому – рішення) в апеляційному або в касаційному порядку. Клопотання про забезпечення позову, яке раніше було відхилено повністю або частково, може бути подано вдруге, якщо змінилися певні обставини. Тобто на заяви про забезпечення позову, в задоволенні яких було відмовлено, не поширюється заборона повторно звертатися до господарського суду. До ст. 67 ГПК внесено зміни. Тепер: «Не допускається забезпечення позову шляхом заборони: проводити загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства та приймати ними рішення; надавати емітентом, реєстратором, зберігачем, депозитарієм реєстр власників іменних цінних паперів, інформацію про акціонерів або учасників господарського товариства для проведення загальних зборів товариства; участі акціонерів або учасників у загальних зборах товариства, визначення правомочності загальних зборів акціонерів або учасників господарського товариства».
Про забезпечення позову господарський суд виносить ухвалу, яка надсилається або видається сторонам у справі, іншим учасникам судового процесу. Наказ про вжиття заходів до забезпечення позову не видається.
Зазначена ухвала з урахуванням пункту 2 частини другої статті З Закону України «Про виконавче провадження» має статус виконавчого документа, а тому має відповідати вимогам статті 19 названого Закону.
У позовному провадженні при накладанні арешту на грошові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову та можливих судових витрат. Накладення господарським судом арешту на рахунки боржника чинним законодавством не передбачене.
За позовами про визнання права власності або витребування майна арешт може бути накладений лише на індивідуально визначене майно.
У провадженні зі справ про банкрутство арешт може бути накладено на все належне боржникові (закріплене за ним) майно, незалежно від поділу його на основні чи оборотні засоби.
Арешт на майно громадянина-підприємця може бути накладено на загальних підставах за винятком майна, на яке, згідно з цивільним процесуальним законодавством України, не може бути звернено стягнення.
Приймаючи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії забороняється вчиняти. Помилковими слід визнати ухвали, якими боржникам забороняється користуватись їх майном, якщо через особливості цього майна користування ним не тягне знищення або зменшення його цінності. За наявності підстав для застосування такого заходу забезпечення позову господарський суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, відчуження його у будь-який спосіб, у тому числі здійснення тих чи інших платежів або перерахування авансом певних сум тощо. Таке правило має застосовуватись і до інших осіб, яким на підставі ст. 67 ГПК забороняється вчинення дій щодо предмета спору.
Форма процесуального документа, який приймається за наслідками розгляду питання про забезпечення позову, не ставиться у залежність від вирішення такого питання по суті, а тому як прийняття вимог заявника щодо вжиття заходів до забезпечення позову, так і відхилення таких вимог має оформлюватися ухвалою господарського суду.
Суд не повинен застосовувати заходи забезпечення позову, які безпосередньо не пов’язані із заявленими позивачем вимогами. Забезпечення позову може застосовуватись як за основним, так і за зустрічним позовом на будь-якій стадії процесу, включаючи апеляційний і касаційний порядок. Заява може бути подана також і третьою особою з самостійними вимогами на предмет спору.
У разі вжиття заходів до забезпечення позову з ініціативи господарського суду відповідні дії мають бути мотивовані з урахуванням, зокрема, припису пункту 3 частини другої статті 86 ГПК України. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Згідно з частиною першою статті 53 ГПК за заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк.
Отже, наведена норма пов’язує можливість відновлення процесуального строку з обов’язковою наявністю поважної причини (чи причин) пропуску відповідного строку. Це стосується й тих випадків, коли таке відновлення здійснюється з ініціативи господарського суду, що має зазначити відповідну причину (причини) в судовому рішенні, в якому йдеться про відновлення строку.
Якщо відновлення процесуального строку здійснюється за заявою сторони чи прокурора, заявник має обґрунтувати поважність причини (причин) пропуску строку, в разі необхідності – з поданням доказів цього за загальними правилами розділу V ГПК. Витрати, пов’язані з проведенням судової експертизи, під час судового розгляду має нести заінтересована сторона. Це правило стосується й тих випадків, коли судову експертизу призначено за ініціативою господарського суду. Після закінчення розгляду справи такі витрати підлягають розподілу господарським судом на загальних підставах, визначених частиною п’ятою статті 49 ГПК.
У разі відмови чи ухилення заінтересованої сторони від оплати витрат, пов’язаних з проведенням судової експертизи, господарський суд розглядає справу на підставі наявних доказів (див. пункт 12 Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 11.11.1998 № 02-5/424 «Про деякі питання практики призначення судової експертизи» та пункт 6 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 27.11.2006 № 01-8/2651 «Про деякі питання призначення судових експертиз». Відповідно до частини четвертої статті 43-4 ГПК господарський суд може зобов’язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Згідно з частиною п’ятою цієї ж статті розмір застави, якщо така призначена, зазначається в тій самій ухвалі господарського суду, яка виноситься про вжиття запобіжних заходів.
У вирішенні відповідних питань слід урахувати також викладене в:
– пункті 15 Рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 № 04-5/1107 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності»;
– листі Вищого господарського суду України від 20.01.2005 №05- 3/128, надісланому господарським судам України.
Якщо клопотання про вжиття заходів до забезпечення позову подано разом з позовною заявою або викладено в цій заяві, його може бути розглянуто під час підготовки справи до розгляду в порядку статті 65 ГПК.
Втім, за змістом статті 66 названого Кодексу, не виключається можливість розгляду відповідного клопотання й у процесі розгляду судом господарської справи, в тому числі за результатами судового засідання, в якому спір не вирішується по суті.
У вирішенні питання про забезпечення позову необхідно враховувати викладене в роз’ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 23.08.1994 № 02-5/611 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» та Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 12.12.2006 № 01-8/2776 «Про деякі питання практики забезпечення позову». Згідно з приписами ст. 67 ГПК арешт може накладатися на майно або грошові суми, що належать тільки відповідачеві, а заборона на вчинення дій може стосуватися лише предмета спору. При встановленні заборон у судів немає підстав для вжиття такого заходу до забезпечення позову, як заборона господарському товариству проводити загальні збори, оскільки цей захід не пов’язаний з предметом спору. Господарські суди не можуть забороняти голові правління товариства виконувати його посадові обов’язки і вчиняти дії від імені товариства. Слід також мати на увазі, що заходами забезпечення позову не повинна блокуватись господарська діяльність 160 товариства, порушуватись права осіб, що не є учасниками судового процесу.
Зразок заяви
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА Позивач:
Адвокатське об’єднання «Юстина» м. 04071, Київ, вул. Гагаріна, 117, тел. 143-33-33.
Код ЄДРПОУ 31364379 Відповідач:
Товариство з обмеженою відповідальністю «Шипіт»
м. 04071, Київ, вул. Морозова, 117, тел. 143-33-33.
Код ЄДРПОУ 04307089 ціна позову 47 740 грн. 98 коп.
ЗАЯВА ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ
Адвокатському об’єднанню «Юстина» належать авторські права (право інтелектуальної власності) на книгу «Адвокатська діяльність». У зв’язку з наміром Товариства з обмеженою відповідальністю «Шипіт» друкувати тираж цієї книги без дозволу адвокатського об’єднання «Юстина» до господарського суду подається позов про визнання права інтелектуальної власності на учбово-практичний посібник «Адвокатська діяльність» з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності.
Наведене підтверджується книгою «Адвокатська діяльність», виданою для службового користування, та письмовими матеріалами, які засвідчують намір видати книгу, і довідкою типографії про наявність такого замовлення.
У разі невжиття забезпечення позову у вигляді накладення арешту на твір «Адвокатська діяльність» та тираж цього посібника, а також заборону на реалізацію тиражу, який є авторською працею юристів адвокатського об’єднання, неможливо буде встановити кількість осіб, серед яких буде розповсюджено вказане видання. В цьому випадку буде утруднене або і взагалі неможливе виконання рішення суду.
Відповідно до ст. 67 ГПК України запобіжні заходи можуть бути застосовані шляхом накладення арешту на тираж книги та забороною передавати вже надрукований тираж у реалізацію.
На підставі викладеного та керуючись ст. 67 ГІІК України
ПРОШУ:
Задовольнити заяву адвокатського об’єднання про забезпечення позову. Накласти арешт на тираж учбово-навчального посібника «Адвокатська діяльність» та встановити заборону на вчинення певних дій, а саме: передавати вже надрукований тираж у реалізацію.
Додаток: Книга «Адвокатська діяльність», видана для службового користування, – 2 примірники.
Довідка типографії Товариства з обмеженою відповідальністю «Оріон» про наявність замовлення на видачу книги «Адвокатська діяльність» та готового тиражу у 2 тис. – 2 примірники.
Рекламний листок про видачу книги, поміщений відповідачем, – 2 примірники.
Копія заяви – 2 примірники.
Керівник адвокатського об’єднання
«Юстина» Кравчук В.Т.
Так, чинним законодавством встановлено перелік документів-доказів, які є підставою для покладення на перевізника відповідальності за втрату, псування, пошкодження або недостачу вантажу. Отже, жодні інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підставою для покладення на перевізника відповідальності за незбереження вантажу (п. 2.2 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. № 02-5/289).
При судовому розгляді предметом доказування є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи (причини пропуску строку позовної давності та ін.) (п. 14 постанови Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 1990 р. № 9). Доказами ж є не факти і не обставини, а фактичні дані, тобто відомості про факти, які є предметом доказування. Для суду жодні докази не мають заздалегідь встановленої сили, вони мають бути одержані в процесуальній формі, тобто з зазначених у законі джерел і передбаченими у законі способами. У правовій літературі наводяться різні класифікації доказів. Для питань практичного характеру найбільш прийнятною є класифікація за способом повідомлення відомостей про факти: усні, письмові та речові. До останніх слід віднести звуко- і відеозаписи.
На жаль, доводиться констатувати, що є непоодинокими випадки, коли сторони (адвокати) намагаються передати суду різні документи, які не мають прямого зв’язку зі справою, клопотання різних осіб з метою вплинути на рішення суду в ту чи іншу сторону». Це давня хвороба, на яку ще в 70-х роках минулого століття вказували Д.П .Ватман і В.А. Єлізаров, але донині ця проблема не втратила актуальності.
Становить інтерес питання про допустимість даних, одержаних за допомогою нотаріуса, іншої посадової особи. Стосовно цих питань є низка публікацій у літературі2. Висловлю свою думку. В даний час до офіційного врегулювання цього питання у законі можливості здобуття і використання доказів за допомогою нотаріуса або іншої посадової особи є обмеженими. Як правило, це можуть бути письмові заяви осіб, підпис яких засвідчено нотаріусом, та інші письмові документи. Такі заяви судом визнаються як письмовий доказ. Хоча у правових системах інших країн, і особливо в США, така форма є поширеною. Вважаю, що для України можна б запозичити з певними обмеженнями американську практику використання афідевітів. Афідевіт у США розуміють як вчинену під присягою заяву перед уповноваженою посадовою особою. До речі, дещо схоже використовують в українській практиці прокурори, коли відбирають у громадян письмові пояснення, попереджуючи їх про кримінальну відповідальність, а потім ці пояснення використовують при пред’явленні позову .
У сучасній судовій практиці у справах, пов’язаних із захистом інтелектуальної власності, справах про захист честі та гідності сторони іноді посилаються на інформацію, одержану із Інтернету. Судова практика стосовно такої інформації суперечлива. В одних випадках суди вважають неможливим дослідження такої інформації, а в інших ~ вважають можливим її використання як засіб доказування. Відомий російський процесуаліст А.Т. Боннер вважає останнє більш прийнятним2. Обґрунтовуючи свою позицію, А. Боннер посилається також на практику арбітражних судів РФ, які значно частіше використовують інформацію, одержану з Інтернету. Судова практика в Україні також однозначно не визначилася з цих питань. Схиляючись до позиції А. Боннера, вважаю, що адвокати повинні використовувати всі можливості для підкріплення доказами своєї позиції, в тому числі й за допомогою матеріалів, одержаних з Інтернету.
Що стосується судової практики у господарських спорах в Україні, то ВГСУ у своєму роз’ясненні № 02-5/289 від 18.09.97 р. у п. 2.2 зауважив, що будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності та допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що, відповідно до законодавства, повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Так, чинним законодавством, що регулює відносини за договором перевозки вантажу, встановлений перелік документів-доказів, які є підставою для покладення на перевізника відповідальності за втрату, псування, пошкодження або недостачу вантажу. Отже, жодні інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підставою для покладення на перевізника відповідальності за незбереження вантажу.
Що ж до належності доказів, то є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи (підпункт 2.2 пункту 2 доповнено абзацом згідно з Рекомендаціями президії Вищого господарського суду № 04-5/5 від 16.01.2008). Подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом. Відповідно до ч. 1 ст. 34 ГПК господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. У випадку якщо суд прийняв докази, які в подальшому виявились такими, що не стосуються справи, то в рішенні необхідно зазначити, що ці документи не стосуються справи.
У практиці загальних судів мали місце заяви про встановлення факту неправдивості інформації та її спростування, розповсюдженої в Інтернеті. Такі заяви подавались на підставі ч. 4 ст. 277 ЦК України, яка передбачає, що у випадку, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома, то фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування. У подальшому таке рішення може бути використано в якості обґрунтування спорів і в господарських судах.