За статтею 124 Конституції України, до юрисдикції судів віднесено всі правовідносини, що виникають у державі. Після того як особа або її адвокат визнали, що у конкретній ситуації є суб’єктивне цивільне право на предмет спору, подальший аналіз будується на з’ясуванні наявності права на пред’явлення позову. На цьому етапі вирішується і питання підсудності спору. Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Стаття 124 Конституції України визначила, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. «Закріпивши необмежену юрисдикцію судів, Основний Закон поставив під сумнів конструкцію підвідомчості, засновану на засадах поділу юрисдикції, коли цивільні справи розглядалися не лише судами, а й іншими юрисдикційними (не судовими) органами, і це призводило до такого явища, як дифузія судової влади». Це також дало можливість для висновку, що актуальність інституту підвідомчості відсувається на другий план. Визначальною стає проблема розподілу компетенції між самими судами й ланками судової системи.
Проблеми господарської юрисдикції пов’язані насамперед із неоднозначним вирішенням у законодавстві питань про належність того чи іншого правового питання до відання конкретного суду. «Оскільки здійснення правосуддя і розв’язання юридичних спорів є прерогативою судової влади, то юрисдикція пов’язується лише з правосуддям та судовою владою. Тому обґрунтовано розглядати судову юрисдикцію як компетенцію органів судової влади по здійсненню правосуддя». Під юрисдикцією розуміють повноваження давати правову оцінку фактам, розв’язувати правові питання. «У сучасному розумінні справедливого судочинства інститут судової юрисдикції безпосередньо пов’язаний з визначенням «належного суду», тобто суду, уповноваженого розглядати конкретну справу».
Слід також ураховувати, що «судовий захист є основною, а не єдиною формою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Так, деякі спори сторони мають право передати на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК України); трудові спори, крім суду, розглядають комісії по трудових спорах (ч. 1 ст. 221 КЗпП України), земельні – органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ст. 158 ЗК). Захист прав та інтересів здійснюють також Президент України, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК України), нотаріуси», громадяни мають право на самозахист та ін.
Серед загальних критеріїв визначення судової юрисдикції визначають предметний (характер спірних матеріальних правовідносин) і суб’єктний (суб’єктний склад учасників цих правовідносин) критерії. Виділення в якості критерію публічно-правових спорів і визначення такого спору через суб’єктну ознаку створило серйозні труднощі У розмежуванні спорів між різними судами. У юридичній літературі наголошується на неможливості чіткого визначення критеріїв приватних і публічних інтересів15. «Публічне» і «приватне» у правовому регулюванні інколи мають інтегрований характер й утворюють певну єдність правового регулювання, тому визначення юрисдикції адміністративних судів шляхом віднесення до неї публічно-правових спорів, з одного боку, призводить до конкуренції юрисдикцій, а з іншого – до розділу юрисдикції чи подвійної юрисдикції одних і тих же спорів.
Такий підхід при визначенні компетенції суддів адміністративних судів створив проблеми розмежування спорів і для судів цивільної юрисдикції та для господарських судів.
Це означає, що провадження в порядку господарського судочинства «здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом інших видів судочинства, а також що недодержання існуючого порядку попереднього судового розгляду деяких спорів саме по собі не може бути підставою для позбавлення особи права на судовий захист».
Важливою є позиція Верховного суду України (п. 2 постанови Пленуму Верховного суду від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя») про те, що суд безпосередньо застосовує норми Конституції України при вирішенні цивільних справ, коли з її змісту не випливає необхідність додаткової регламентації цих норм законом або коли закон, який був чинним до введення в дію Конституцію чи прийнятий після цього, суперечить їй, або коли правовідносини, що розглядаються судом не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою чи іншим органом, суперечить Конституції України, або коли їй суперечать укази Президента України, які мають нормативно-правовий характер і регламентують спірні правовідносини.
Поширення Конституцією України юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, не означає, що суд має вирішувати питання, віднесені до компетенції інших органів, до яких заявник з даного приводу не звертався. З таких питань спір або скаргу на рішення, дії чи бездіяльність відповідного органу або посадової особи суд вирішує в установленому законодавством порядку.
Отже, в таких випадках заявник або його адвокат повинен чітко для себе з’ясувати, що питання, з яким він бажає звернутися до суду, віднесено до компетенції іншого органу, до якого потрібно звертатись. Якщо ж звернутися з цим питанням безпосередньо до суду, то заява може бути визнана судом такою, що заявлена передчасно. Про подібне розмежування повноважень ідеться, наприклад, у випадках, коли громадяни замість того, щоб звернутися до органів, які, відповідно до ст. 22 ЗК, встановлюють межі земельної ділянки в натурі (на місцевості), пред’являють до суду позови про встановлення таких меж (а не про недодержання встановлених).
З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України окремі адвокати штучно використовували можливості адміністративної юрисдикції для вирішення спору про право власності.
Адвокат у господарському процесі повинен бути добре обізнаний і з особливостями розгляду справ цивільної та адміністративної юрисдикції, оскільки в Україні створилася нова ситуація, за якої частина спорів, які раніше вирішувались у цивільному порядку, тепер вирішуються за правилами адміністративної або господарської юрисдикції, і о випадки та намагання вирішувати окремі спори, які повинні розглядатися за правилами господарської юрисдикції, в порядку інших видів провадження. Адміністративне провадження має свої зручності. Так, наприклад, адміністративні спори з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача. Якщо скаржник проживає в м. Турку Львівської області, то скарга на бездіяльність Київської держадміністрації вирішуватиметься у м. Турку, а не у Києві.
На жаль, законодавцю не вдалося однозначно вирішити питання розмежування юрисдикції між різними системами судів, що на практиці створює серйозні труднощі.
ГПК розкриває поняття «підвідомчість» через перелік категорій справ, які підпадають під юрисдикцію господарських судів. За висновком Конституційного Суду України, юрисдикція судів – це повноваження судів вирішувати спори про право й інші питання (справа від 7 травня 2002 р. № 8-рп/2002). Вживається і поняття «компетенція господарських судів», яку визначають як повноваження щодо розв’язання спорів і розгляду справ, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності.
Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Автори коментарю до Кодексу адміністративного судочинства наголошують: «Спори, що виникають з житлових і земельних правовідносин, згідно з частиною першою статті 15 ЦПКУ, розглядаються за правилами цивільного судочинства… Якщо такі спори є публічно-правовими і хоча б однією зі сторін у них є суб’єкт владних повноважень, їх належить розглядати за правилами адміністративного судочинства».
Отже, є вирішальним з’ясування питання про публічно-правові відносини (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства), основними ознаками яких називають такі: 1) обов’язкова участь у цих відносинах суб’єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями;
2) підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому — суб’єкту владних повноважень. При цьому застерігається, що підпорядкування не обов’язково є характеристикою усіх публічно-правових відносин; 3) імперативність публічно-правових відносин, яку розуміють як можливість виникнення та реалізації прав, обов’язків осіб, виконання владних повноважень лише у випадках та у спосіб, що визначені законом. У теорії права такий метод виражається формулою «дозволено тільки те, що прямо передбачено у законі». Однак такий принцип не виключає можливості застосування суб’єктами владних повноважень дискреції (розсуду) при вирішенні тих чи інших питань;
1) домінування публічно-правового інтересу в цих відносинах. Складність розуміння такого домінування полягає в необхідності його поєднання зі ст. З Конституції України, де визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Однак на практиці публічно-правові відносини переплітаються з приватноправовими так, що їх важко відділити одні від одних.
Виділення в якості критерію публічно-правових спорів та визначення такого спору через суб’єктну ознаку створило серйозні труднощі у розмежуванні спорів між різними судами. У юридичній літературі наголошується на неможливості чіткого визначення критеріїв приватних і публічних інтересів. «Публічне» і «приватне» у правовому регулюванні інколи мають інтегрований характер й утворюють певну єдність правового регулювання, саме тому визначення юрисдикції адміністративних судів шляхом віднесення до неї публічно-правових спорів, з одного боку, призводить до конкуренції юрисдикцій, а з іншого – до розділу юрисдикції чи подвійної юрисдикції одних і тих же спорів. Такий підхід при визначенні компетенції судів адміністративних судів створив проблеми розмежування спорів і для судів цивільної юрисдикції, і для господарських судів.
1. Стаття 15 ЦПК визначає справи, що розглядаються судами цивільної юрисдикції. Встановлено загальне правило, що суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У такий спосіб знаходить підтвердження концепція про універсальний характер цивільної процесуальної форми, яка може бути використана для захисту будь-яких суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів. З цього напрошується висновок, що автори конституційної моделі організації судової влади проігнорували давно відомі теоретичні положення, які наголошують на перевагах єдиного суду й універсального характеру цивільної процесуальної форми, і без достатніх потреб створили складну, малозрозумілу громадянам України систему.
Можна у зв’язку з цим висловити сумнів у доцільності самої концепції такого реформування правосуддя, за яким в Україні діють три незалежних органи судової влади, а судовою реформою планується ще й четвертий. З цього приводу доречно згадати відомого процесуаліста І.Т.Боннера: «Немає необхідності створювати спеціальні адміністративні суди для вирішення спорів між громадянами й органами державного управління. Створення таких судів недоцільно з процесуальної (виникнення спорів про підвідомчість тощо), організаційної, фінансової та інших точок зору. І громадянам значно зручніше захищати свої права в умовах існування єдиного суду».
2. Стаття 15 ЦПК спрямована на відмежування цивільної юрисдикції від інших видів судової юрисдикції та на запобігання спорам щодо юрисдикції. Щоб відмежувати компетенцію суду з розгляду і вирішення справ від юрисдикції інших судів, використано загальну відсилку: «крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства». У науці цивільного процесуального права прийнято перелічувати підвідомчі суду категорії цивільних справ і встановлювати загальні критерії судової підвідомчості. Наприклад, наявність спору про право цивільне, визначення підвідомчості за суб’єктним складом (судам були підвідомчі спори, в яких хоча б однією стороною у спорі є громадянин) тощо.
Але при підготовці проекту ЦПК визначитися з юрисдикцією судів за вказаними критеріями не вдалося, оскільки частина спорів, які вирішувались у порядку цивільного процесу, підлягала передачі до юрисдикції адміністративних судів. Уже після прийняття ЦПК дискусії щодо адміністративних судів продовжувались. На практиці визначати компетенцію суду доводиться методом «чищення капусти», коли здорові листки залишаються, а непридатні для використання відкидаються. Тобто з’ясовується, чи певний спір не відноситься до юрисдикції господарського або адміністративного суду, а також чи конкретний спір окремими законами не віднесений до компетенції суду за правилом частини 2 ст. 15 Кодексу. Звичайно, що це не найкращий спосіб розмежування спорів між судами різної юрисдикції.
Таким чином, окремі спеціальні процесуальні норми можуть регулювати процесуальні відносини, не будучи включеними до процесуального кодексу. При визначенні цивільної юрисдикції слід ураховувати, що незалежно від суб’єктного складу учасників і характеру спірних правовідносин у порядку цивільного судочинства вирішуються спори за позовами релігійних організацій – юридичних осіб з приводу оскарження рішень державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном (ч. 10 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). У даному випадку цивільна юрисдикція визначається прямою вказівкою закону.
Приклад. Ухвалою господарського суду Рівненської області від 27.01.2006 р. відмовлено у прийнятті позовної заяви релігійної громади (м. Острог) до Рівненської ОДА про визнання незаконним та скасування розпорядження голови ОДА № 415 від 09.09.2005 р. у порядку КАС. Ухвала була оскаржена до апеляційного суду. Колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відхилила з огляду на таке. Підвідомчість спорів господарським судам встановлена ст. 12 ГПК. Зокрема, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК не підвідомчі господарським судам інші спори, вирішення яких відповідно до законів України віднесено до відання інших органів. Згідно зі ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Отже, такий спір не підлягає розгляду господарськими судами, в тому числі й за правилами КАС.
3. На жаль, прийняття Кодексу адміністративного судочинства не внесло ясності у питання компетенції судів щодо розгляду справ. Загальна вказівка, яка була дана судам на нарадах і зводилась до того, що потрібно вирішувати справи відповідно до суб’єктного складу, проблеми не вирішувала. Однак критерієм розмежування є не тільки суб’єктний склад, а й характер спорів. Тому слід ураховувати обидва критерії, але за певних умов і цього недостатньо. Статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства передбачено, що спори за зверненням суб’єкта владних повноважень розглядаються в порядку адміністративного судочинства у випадках, передбачених законом. Отже, обґрунтовуючи звернення, суб’єкт владних повноважень повинен вказати норму закону, яка передбачає розгляд справи за правилами адміністративного судочинства. Таким чином, розмежування юрисдикції залишається слабким місцем нашого правосуддя.
4. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15.12.2006 p., що набрав чинності з 29.12.2006 p., фактично введений інститут «спеціальної компетенції (підвідомчості)», він також закріплений у ст. 26 проекту ГПК. Це кардинальним чином змінило критерії розмежування судових юрисдикцій і визначення справ цивільної юрисдикції». Тепер передано господарським судам і справи, які виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником, у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності товариства, крім трудових спорів.
До господарських судів відійшли спори, пов’язані з формуванням статутного капіталу і розміщенням його акцій, спори, пов’язані з забезпеченням прав акціонерів на придбання додаткових акцій, спори, пов’язані з виплатою дивідендів, визнання недійсними рішень органів управління товариства, з вимогами про викуп акцій, незважаючи на те, що однією зі сторін є фізична особа. Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» господарським судам передано спори про банкрутство, незалежно від суб’єктного складу учасників.
У цих умовах реалізація доступу до правосуддя значно ускладнюється, бо плутаються у питаннях юрисдикції навіть вищі суди. Що ж говорити про пересічного громадянина, який не має можливості найняти для себе кваліфікованого адвоката і намагається звернутися до суду сам? «За цими проектами Верховний суд України перетворюється на чиновницьку установу як додаток до кількох судових систем, що діють незалежно одна від однієї. Досі трапляються випадки, коли Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України мають різні точки зору на питання, кому підсудний той чи інший спір, через заплутаність процесуальних норм».
Науковці зауважують: «Суди загальної юрисдикції не мають чітко визначеної предметної компетенції і розглядають всі справи про захист прав, свобод чи інтересів, крім тих, коли розгляд таких справ виключно проводиться за правилами іншого судочинства». Дійсно. Нерідко плутанина з питаннями, за якою процедурою має вирішуватись спір, зустрічається навіть у простих випадках у справах, які випливають з трудових відносин.
Приклад У справі Ф., який звернувся з цивільним позовом про поновлення на роботі 10 серпня 2005 p., Печерський районний суд Києва 7 березня 2006 р. розглянув вимоги у порядку адміністративного судочинства. Апеляційний суд Києва постановив нове рішення, залишене в силі Вищим адміністративним судом України. І тільки Судова палата в адміністративних справах Верховного суду України своєю постановою від 20.03.2007 р. скасувала всі ухвалені судові рішення, провадження у справі закрила, пославшись на порушення положень ст. 17 КАС і ст. 15 ЦПК, які визначають компетенцію адміністративних і цивільних судів щодо здійснення правосуддя у справах, які виникають із відповідних правовідносин. Колегією суддів Судової палати встановлено, що в усіх зазначених справах спір виник із трудових відносин, оскільки предметом судового спору є питання законності звільнення особи із займаної посади. Ф. судився з 10.08.2005 р. по 20.03.2007 р. і врешті-решт залишився біля розбитого корита, оскільки всі судові інстанції, окрім Верховного суду України, так і не визначились, за якою процедурою мав вирішуватися спір. Своєю чергою Верховний суд України обмежився скасуванням рішень і закрив провадження у справі. Механізму для ухвалення остаточного рішення по суті у цій ситуації у Верховного суду України немає. А він мав би бути, хоча б з огляду на ст. З Конституції України. Яке має значення у цій ситуації порушення процедури для інтересів Ф., адже для нього важлива не процедура, а можливість захистити своє право.
5. Дійсно, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 17 КАС, на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби поширюється компетенція адміністративних судів. Публічна служба – це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, дипломатична служба, служба в органах місцевого самоврядування тощо. Оскільки Ф. за контрактом мав здійснювати керівництво державним лісомисливським господарством і водночас мав повноваження розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення, суди розцінювали його роботу як публічну службу. Верховний суд України дійшов протилежного висновку і закрив провадження у справі. «Отже, не може вважатися публічною службою робота керівників державних підприємств, установ і організацій, навіть якщо такі особи наділені повноваженнями здійснювати владні функції».
Приклад. В іншій справі Верховний суд України дійшов висновку, що спори відносно публічних торгів не належать до публічно-правових відносин, оскільки вони стосувалися купівлі-продажу майна на умовах прилюдних торгів. Отже, ці правовідносини виникли з права власності на спірне майно, а тому не підлягають вирішенню у порядку адміністративного судочинства. Позивач – Єнакіївське АТВТ «Металургремонт» – звернувся до суду у серпні 2003 р. Справа вирішувалася господарськими судами. Ухвалою Вищого господарського суду від 2.02.2006 р. касаційні скарги передані до Вищого адміністративного суду, ухвалою якого від 14.12.2006 р. позовні вимоги задоволено. Судова палата в адміністративних справах Верховного суду в своїй постанові від
22.05.2007 р. дійшла висновку, що спір повинен вирішуватися саме господарськими, а не адміністративними судами. Відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Так, розпочатий 2003 року спір закінчився у 2007 році закриттям провадження у справі, тобто по суті нічим.
Якщо було б передбачено процесуальними кодексами, що на рівні Верховного суду України, у необхідних випадках на спільному засіданні двох палат приймалось би остаточне рішення, то принаймні хай і через 4 роки, але була б досягнута правова визначеність у цій справі. Натомість справа вирішувалася кілька років, а реального результату, тобто відповіді, чи підлягає вимога захисту, чи ні, так і не одержано. Прийняття Кодексу адміністративного судочинства внесло дисгармонію у питання юрисдикції, як у вирішенні цивільних, так і господарських справ. Дотриманню формальної процедури надано перевагу перед реальним захистом права і досягненням правової визначеності.
6. М.І. Балюк і Д.Д. Лусиеник наводять приклад помилки у виборі виду юрисдикції при оскарженні дій слідчого. Позов був пред’явлений у зв’язку з відмовою допустити до участі у справі певного адвоката. Орджонікідзевський районний суд м. Харкова відмовив у прийнятті такого позову, а суд другої інстанції ухвалу скасував із посиланням на ст. 55, 124 Конституції України. Автори книги зробили висновок про помилковість позиції апеляційного суду.
На їхню думку, такий спір мав вирішуватися за правилами КПК. Але «законодавець не передбачив право на оскарження відмови у допуску захисника до участі у справі, а ст. 347 КПК закріпила норму про те, що апеляція може бути подана лише у випадках, передбачених у КПК. Ось так конституційне право (ст. 59 Конституції України) про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, може бути обмежено відмовою суду, органу дізнання, слідчим у допуску обраного адвоката». Цю ситуацію коментував і голова Верховного суду України В.Т. Маляренко: «Суд же всупереч нормам закону і здоровому глузду вправі відмовити в допуску такої особи як захисника. Неможливість оскарження такого рішення суду потягне грубе порушення права засудженого на захист». На практиці у таких ситуаціях шукають вихід у скаргах на дії слідчого прокурору і суду та порушення проти останнього кримінальної справи.
Приклад. Слідчий К. відмовив у допуску обраного підозрюваним М. адвоката у якості захисника. Скаргу на ім’я прокурора про порушення кримінальної справи щодо слідчого було відхилено. Зіславшись на ст. 374 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за недопущення чи ненадання своєчасно захисника, адвокат подав до суду скаргу на відмову в порушенні кримінальної справи проти слідчого. Після цього начальник слідчого відділу прокуратури області зателефонував адвокату і повідомив, що він допущений до участі у справі.
Для виходу з такої ситуації можна рекомендувати можливість оскарження тих чи інших дій слідчого на підставі ст. 8, 55, 124 Конституції України у випадках, якщо кримінальним процесом така можливість не передбачена. За таких обставин можна було б оскаржити і відмову в допуску певного адвоката у якості захисника. Однак це б призвело до розмивання процесуальної визначеності при оскарженні дій слідчого та створило б перепони нормальному розслідуванню кримінальної справи.
Оскарження дій чи рішень адміністрацій слідчих ізоляторів, установ, що виконують покарання, або справи з інших вимог до них про захист їхніх прав, свобод або інтересів (наприклад, з приводу неналежних умов утримання під вартою, відшкодування шкоди) можуть розглядатись у порядку цивільного судочинства. Так, у порядку цивільного судочинства підлягають розгляду скарги на постанови чи ухвали в кримінальній справі щодо відшкодування шкоди згідно з положенням ст. 12 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду».
Приклад. Начальник слідчого ізолятора відмовив у посвідченні довіреності від імені Ф., який утримувався під вартою. Відмова була оскаржена до Шевченківського районного суду м. Києва. Після тривалих вагань суддя ухвалив рішення про задоволення вимог до начальника слідчого ізолятора. Як відомо, довіреності, посвідчені начальником місць утримання під вартою, прирівнюються до нотаріальних довіреностей. Справа вирішувалася за нормами ЦІІК 1963 р. Однак такий спір може бути поданий і за нормами нового ЦПК. Відповідно до ст. 50 Закону України «Про нотаріат» відмова у посвідченні довіреності може бути оскаржена до суду.
Пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови в їх вчиненні, подані до набрання чинності нового ЦПК, розглядаються у позовному провадженні. Очевидно, що після вступу в дію ЦПК 2004 року відмова приватного нотаріуса у посвідченні довіреності повинна вирішуватись у позовному провадженні. Автори одного з коментарів ЦПК висловили думку, що коли відмовив у вчиненні дії приватний нотаріус, то тут є цивільні відносини. Водночас є певні особливості при відмові вчинити нотаріальну дію державним нотаріусом, і тому виникає питання, чи не належить такий спір до адміністративної юрисдикції. Чіткої однозначної відповіді не надано.
Точніше висловлюються автори коментарю до Кодексу адміністративного судочинства, які дійшли висновку, що роль нотаріуса зведено до публічного (від імені держави) вчинення дій, що мають юридичне значення і спрямовані на реалізацію особами їхніх прав. Така роль має публічно-правовий характер. Нотаріус має владно-публічні повноваження щодо особи, яка звернулася до нього. З іншого боку, об’єктом нотаріальних дій є приватноправові відносини. Виходячи з того, що інститут нотаріату обслуговує насамперед сферу приватноправових відносин, законодавець вирішив залишити вирішення таких спорів у цивільній юрисдикції. Отже, маємо чергову непослідовність у визначенні юрисдикції суду, коли публічно-правовий спір вирішується у порядку цивільного судочинства. Зауважимо також, що на момент прийняття ЦПК Кодекс адміністративного судочинства України ще не був прийнятий, а тому в прикінцевих і перехідних положеннях не могли зазначити, що такі спори відносяться до адміністративної юрисдикції. В усякому разі, сьогодні позови щодо нотаріальних дій вирішуються за правилами цивільної юрисдикції, якщо стороною у спорі є фізична особа.
Однією з визначальних рис цивільної юрисдикції є спір про право, що виникає з цивільних, житлових, сімейних, трудових, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. «При цьому під спором про право слід розуміти розбіжності юридично заінтересованих осіб з приводу суб’єктивних прав, свобод чи інтересів, що виникли за відсутності можливості їх реалізації без рішення суду та заявлені заінтересованою особою в певному порядку, встановленому законом.
Приклад. Гр-н К. звернувся з позовом до будівельно-монтажного управління про зобов’язання виконати договір. Позивачка зазначила, що рішенням виконкому було дозволено відповідачу провести реконструкцію будинку з надбудовою двох-трьох поверхів. У зв’язку з цим уклала з будівельно-монтажним управлінням договір, відповідно до якого сплатила гроші з тим, щоб після здійснення реконструкції їй було надано двокімнатну квартиру. У зв’язку з невиконанням умов договору та поселенням у квартиру інших мешканців позивачка просила суд зобов’язати відповідачів виконати договір. Суд відмовив у прийнятті позовної заяви з посиланням на те, що К. пред’явила позов з питання про надання житлової площі, яке до повноважень суду не входить. Погодитись із таким висновком не можна. Позивачка свої вимоги обґрунтовувала укладеним договором, обов’язки за яким відповідачі не виконали. Отже, йшлося не про розподіл житлової площі, що не підлягає судовому розгляду (за ЦПК 1963 p.), а про вирішення спору про право цивільне, який підвідомчий суду.
Остаточно ще не склалася і судова практика про тлумачення змісту правочину. В ч. 2 ст. 214 ЦК України однозначно не вказано, в яких випадках сторони можуть вимагати від суду постановити рішення про тлумачення правочину: в перебігу розгляду справи, коли тлумачення відбувається разом з розглядом інших вимог, чи шляхом подання окремої вимоги до суду з метою отримання превентивного рішення. В.В. Комаров вважає, що такі вимоги можна розглядати як окремо від інших, так і в сукупності з іншими вимогами. На практиці такі спори вирішуються в порядку позовного провадження залежно від суб’єкта. Якщо стороною є фізична особа, така справа вирішується за правилами цивільної юрисдикції. У випадку якщо сторонами є юридичні особи, такий спір належить до компетенції господарського суду. У певний період адвокати активно використовували такі позови з метою превентивного забезпечення інтересів їхніх клієнтів.
Не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства позови про спростування відомостей, які містяться у постановах слідчих, вироках та інших судових рішеннях, для оскарження яких встановлено інший порядок (п. 4 постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 28.09.1990 p.). Спором про право цивільне є спір про звільнення майна від арешту як такий, що прямо пов’язаний із дослідженням і вирішенням питання про право власності позивача на майно. У такому спорі слідчий не є стороною у справі або третьою особою, оскільки не перебуває у матеріально-правових відносинах зі сторонами і рішення суду не може вплинути на його права чи обов’язки щодо однієї зі сторін у спорі.
Якщо особа є суб’єктом підприємницької діяльності, позов вирішується господарським судом. Якщо ж позивач – фізична особа, справу вирішує відповідний районний суд.
Приклад. У складських приміщеннях суб’єкт підприємницької діяльності Ш. зберігав товарно-матеріальні цінності на підставі договорів про відповідальне зберігання. На майно було накладено арешт. У подальшому співробітники податкової служби вилучили це майно на суму 1 173 139,89 грн. Виявити ці цінності не вдалося. До суду було подано позов про звільнення майна з-під арешту та стягнення його вартості. Господарський суд за позовом ПІ. задовольнив позов у повному обсязі.
Таким чином, розмежування цивільної та господарської юрисдикції в цілому відбувається за двома критеріями: суб’єктний склад і характер цих правовідносин. У деяких випадках, як виняток, законом прямо встановлюється той чи інший вид судової юрисдикції, що виключає необхідність її встановлення за суб’єктним і предметним критеріями.
Щодо критеріїв розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції, то можливості сформулювати загальне правило такого розмежування за чинної редакції КАС поки що немає. Отже, процесуальні проблеми зі зверненням до суду мають місце як у цивільному, так і в іншому судочинстві (господарському, адміністративному, кримінальному). На сьогодні це одна з найгостріших проблем українського правосуддя. Основна причина полягає в тому, що наше процесуальне законодавство не знайшло прозорих і точних формул розмежування справ між різними юрисдикціями.