Відповідно до ч. 1 ст. 82 ГПК України при вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення. В інших випадках – відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо (ч. 1 ст. 86 ГПК України) – господарський суд виносить ухвалу. Рішення викладається в письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти в письмовій формі свою окрему думку, яка додається до справи. Проте рішення (ухвала, постанова) суду даних про наявність окремої думки судді містити не повинна. Відповідний документ, який складається в довільній письмовій формі, під час оформлення матеріалів справи господарського суду вміщується працівником канцелярії в окремий конверт, що прикріплюється до внутрішнього боку обкладинки відповідної справи. Конверт опечатується, і на ньому робиться позначка «Окрема думка судді (прізвище, ініціали)». До опису матеріалів справи вносяться відповідні дані. Цей конверт може бути відкритий лише суддями, які переглядають рішення (ухвалу, постанову) в апеляційному чи в касаційному порядку. Після закінчення такого перегляду документ, що містить окрему думку судді, знову законвертовується в такому самому порядку.
На підставі ст. 124 Конституції України та ч. 1 ст. 84 ГПК України судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими на всій її території.
Рішення господарського суду має прийматися відповідно до норм матеріального і процесуального права та фактичних обставин справи, із достовірністю встановлених господарським судом. Зокрема, рішення господарського суду має ґрунтуватися на повному з’ясуванні:
– чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;
– чи не виявлено в процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного ви-рішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;
– яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, з’ясованих у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Законодавець наділив господарський суд досить широкими пра-вами, якими він може скористатися, приймаючи рішення. Відповідно до ст. 83 ГПК України господарський суд має право:
1) визнати недійсним повністю чи в певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Якщо, вирішуючи господарський спір, господарський суд встановить, що зміст договору суперечить чинному законодавству, він, керуючись ч. 1 ст. 83 ГПК України, повинен з власної ініціативи визнати цей договір недійсним повністю або в певній частині;
2) виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб, із самостійними вимогами на предмет спору, і про це є клопотання заінтересованої сторони. Приймаючи рішення зі спору, пов’язаного з відшкодуванням шкоди, господарський суд вправі вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи, і стягувати збитки в розмірі, обчисленому на день вирішення спору;
3) зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов’язання. Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов’язання, господарський суд повинен об’єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, а також виходити з інтересів сторін, що заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов’язання, причин неналежного виконання чи невиконання зобов’язання, наслідків порушення договору тощо. При вирішенні питання щодо зменшення розміру слід ураховувати, що ст. 205 ЦК України не містить посилання на майновий стан сторін як на підставу зменшення розміру неустойки, що підлягає стягненню зі сторони, винної в порушенні зобов’язань;
4) стягувати в дохід Державного бюджету України зі сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому ст. 9 ГПК України, або відповідно до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах. Цей штраф підлягає стягненню незалежно від обґрунтованості претензійних вимог. Стягуючи штраф, господарський суд не вправі застосовувати п. 3 ч. 2 ст. 83 ГПК України, у якому йдеться про неустойку (штраф, пеню) лише за порушення матеріально- правового зобов’язання;
5) стягувати в дохід Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону;
6) відстрочити або розстрочити виконання рішення.
Рішення господарського суду складається з чотирьох частин:
– вступна частина, де зазначаються найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову, прізвище судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб. Якщо справа розглядається на підприємстві чи організації, про це також вказується у вступній частині;
– описова частина; має містити стислий виклад вимог позивача, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників, інших учасників судового процесу, опис дій, виконаних господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження);
– мотивувальна частина; вказуються обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання й докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення; обґрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення;
– результативна частина; має містити висновок про задоволення позову або відмову в позові повністю або частково за кожною із заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання якихось обставин (умовне рішення).
При задоволенні позову в результативній частині рішення вказується:
– найменування сторони, на користь якої вирішено спір, і сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов’язана виконати відповідні дії, строк виконання цих дій, а також строк сплати грошових сум при відстрочці або розстрочці виконання рішення;
– розмір сум, що підлягають стягненню (основна заборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, надані послуги, неустойки, штрафи, пені та збитки, а також штрафи, передбачені п.п. 4 і 5 ст. 83 ГПК України);
– найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (у спорі про передачу майна);
– найменування, номер і дата виконавчого або іншого документа про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню), а також сума, що не підлягає списанню.
При розгляді, що виник при укладенні або зміні договору, у результативній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір – умови, на яких сторони зобов’язані укласти договір, із посиланням на поданий позивачем проект договору.
У результативній частині рішення вказується про визнання до-говору недійсним у випадках, передбачених п. 1 ст. 83 ГПК України. При задоволенні заяви про визнання акта недійсним у результативній частині вказуються найменування акта і органу, що його видав, номер акта, дата його видання, чи визнається акт недійсним повністю або частково (у якій саме частині).
У результативній частині вказується про розподіл господарських витрат між сторонами, про повернення державного мита з бюджету.
Якщо в справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, у рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них. При розгляді первісного й зустрічного позовів у рішенні вказуються результати розгляду кожного з позовів.
Приймаючи рішення зі спору, господарський суд згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК України не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Актами, що не відповідають законодавству України, можуть бути акти центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або інших органів, які за своїм статусом не є державними. За змістом цієї статті до актів, які підлягають застосуванню господарськими судами, не належать судові рішення судів загальної юрисдикції. У процесі здійснення господарського судочинства з конкретної справи господарські суди керуються судовими рішеннями судів загальної юрисдикції виключно на підставі, у межах та порядку, передбачених ст. 35 ГПК, тобто у встановленні преюдиціальних фактів.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 у справі № 1-2/2002 (про досудове врегулювання спорів) положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно- правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, з дати оприлюднення зазначеного рішення Конституційного Суду України місцеві господарські суди мають у порядку, передбаченому ГПК України, приймати до свого провадження як позови з вимогами, що ґрунтуються на визнаних претензіях позивача, так і позови, щодо вимог яких не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору. З огляду на викладене суди з цієї дати не мають права застосовувати п. 7 ч. 1 ст. 63, п. 3 ч. 1 ст. 80, п. 3 ч. 1 ст. 81 та п. 4 ст. 83 ГПК України.
Виходячи в разі необхідності за межі позовних вимог (п. 2 ст. 83 ГПК України), господарський суд одночасно повинен вирішувати питання про стягнення недоплаченого позивачем державного мита .
Згідно зі ст. 85 ГПК України господарський суд, розглянувши справу по суті, у тому самому судовому засіданні оголошує рішення з додержанням вимог ст. 84 цього Кодексу. Суддя може оголосити в судовому засіданні тільки вступну та резолютивну частини рішення за наявності згоди на це представників як позивача, так і відповідача, присутніх у засіданні, а в разі присутності представника лише однієї зі сторін – за згодою цього представника. За відсутності відповідної згоди суд згідно з ч. 3 ст. 77 ГПК України може оголосити перерву в засіданні з метою виготовлення повного тексту рішення.
Мотивоване рішення і раніше оголошені вступна та резолютивна його частини підписуються всіма суддями, які беруть участь у його прийнятті. Вступна і резолютивна частини мотивованого рішення мають дослівно відповідати вступній і резолютивній частинам рішення, оголошеним після закінчення розгляду справи. До справи долучаються як оголошені вступна і резолютивна частини рішення, так і рішення, складене в остаточній формі.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а в разі, коли в судовому засіданні було оголошено лише вступну і резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України.
У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.
Частиною першою ст. 20 ГПК України передбачено, що суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи в разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. У застосуванні цієї норми процесуального права господарським судам необхідно враховувати таке. У разі скасування апеляційною або касаційною інстанцією ухвал, які не стосуються суті спору, як-от: про передачу справи за підсудністю, забезпечення позову, зупинення провадження у справі, залишення позову без розгляду окремої ухвали – справу може бути передано у встановленому порядку на розгляд суддів, якими винесено відповідні ухвали.