В історії музичного мистецтва кожна країна залишила світові свої суто національні явища, які є її своєрідними візитними картками. Наприклад, джаз став результатом взаємодії двох музичних напрямків культур – культури нащадків африканських рабів та білого населення США; два види японського театру — Но і Кабукі — унікальне явище театрального та музичного мистецтва Далекого Сходу. У музичному мистецтві Франції — це шансон.
Як музичний жанр він зародився з балад ще у Середньовіччі і був досить простим за своєю структурою. Першим композитором, який працював у цьому напрямку, був Гільйом де Машо (XV ст.). Наступне покоління авторів було з Бургундії. У середині XV ст. утворилася так звана паризька школа шансонів, що стала згодом класичною.
Особливої популярності цей жанр набув на межі XVIII—XIX ст. разом з революційним підйомом народу — мандрівні співаки тоді швидко відгукувалися у своїх піснях на злободенні події. Пісні революційного періоду (1789 р.) склали цілу епоху в історії французької музики. Найчастіше автори цього жанру брали вже існуючі мелодії і пристосовували до них нові слова.
Після Першої світової війни увійшли в моду ритми американського фокстроту і південноамериканського танго. Співаки того часу — Містенгет, Моріс Шевальє, Жозефіна Бекер — працювали в стилі ревю. У 1930—1940-х роках пісенне мистецтво вирізнялося різноманітністю. Наприклад, співачка Едіт Піаф, яка була дуже шанована французами як засновниця сучасного пісенного мистецтва, продовжувала традицію реалістичної пісні.
У 1950-х pp. оформилися два головні напрями оригінальної франкомовної пісні, що існують до цього часу: класичний шансон й естрадна пісня.
У шансоні першорядне значення надавалося поетичній компоненті пісні. Автори тексту, як правило, самі були й виконавцями. Одними з перших виконавців цього музично-поетичного напряму були Моріс Шевальє, Шарль Трені та Едіт Піаф. Багато зробили для популяризації шансону французи Лео Ферре, Жорж Брассанс і бельгієць Жак Брель і всесвітньо відомі Шарль Азнавур і Сальваторе Адамо, у творчості яких поєдналися кращі традиції французької авторської пісні: лірична камерність і музичність. їхні пісні набули популярності в усіх країнах світу. Наприклад, пісня Ж. Бреля «Ne me quitte pas» за опитуванням радіослухачів Франції, Бельгії, Швейцарії та Канади була названа найкращою франкомовною піснею XX ст.
Шансон не забутий і в наш час. Шансоньє, які прийшли на сцену в кінці XX — на початку XXI ст., використовують нові підходи до сучасної легкої музики. Вони включають елементи року, латиноамериканські та інші етнічні ритми, електронну музику тощо. Але, як і раніше, всі виконавці дуже вимогливо ставляться до змісту текстів своїх пісень. Представники «нового шансону» — Домінік А, Бенжамен Бйолі, його сестра Коралі Клеман, Керен Анн, Олівія Руїз і багато інших.
Виконавці французьких естрадних пісень Ів Монтан, Анрі Сальвадор, Мірей Мат’є, Енріко Масіас, Джо Дассен, Даліда, Патрісія Каас, JIapa Фабіан, Мілен Фармер не є шансоньє в класичному розумінні цього слова, хоча межа між шансоном і естрадною піснею досить умовна. За межами франкомовних країн всіх виконавців, які співають французькою мовою, часто називають шансоньє.
Таким чином, шансон є популярною композицією, дуже ліричною, завжди сповненою почуттів і змісту. Насамперед увага приділяється мелодії. Вірші зазвичай присвячені красивим історіям життя і кохання. Головне завдання музики шансону в її класичному розумінні — передати відтінки настрою виконавця, щоб слухач теж захотів наспівувати мелодію шансоньє.