Маріус Петіпа народився 1818 р. в Марселі у Франції. Виступав як танцівник і балетмейстер у театрах Бордо, Нанта, Нью-Йорка і Мадрида. У 1847 році був запрошений дирекцією російських імператорських театрів на амплуа «танцюриста-міма». Пізніше він працює викладачем у Санкт-Петербурзькому театральному училищі, балетмейстером балетної трупи Марийського театру, а з 1869 по 1903 рік — його головним балетмейстером. Саме у Росії М. Петіпа зумів виробити окремий напрям (свою балетну школу), в якому рухався весь російський балет другої половини XIX ст. Його приваблювала у російському
балеті саме довершеність його класичних Маріус Петіпа. Листівка 1905 р. традицій, що збереглися тут на відміну від
західного балету. Головними пріоритетами в балеті для нього були пластика, грація і краса, а не акробатичність трюків. Глядачі відзначали його надзвичайний артистизм та особистий шарм, прекрасні мімічні здібності. Неперевершений балетмейстер, М. Петіпа розробляв багато варіантів балетної композиції, переробляючи танець безліч разів. У балеті «Дочка фараона» М. Петіпа продемонстрував блискучий талант координації роботи кордебалету і солістів (поєднання та роз’єднання танцівників на сцені), створивши справжню багатоголосну симфонію танцю. Найвідоміші вистави під його керівництвом — «Цар Кандавл», «Метелик», «Талісман», «Синя борода», «Дон Кіхот», «Лускунчик», «Баядерка» тощо.
Особливою сторінкою у житті видатного балетмейстера була співпраця з П. Чайковським, що стала вершиною і підсумком творчості М. Петіпа. Це була спільна робота над балетом «Спляча красуня», докладний сценарій якого, за бажанням композитора, був розроблений М. Петіпа. У період постановки цього балету П. Чайковський уточнював окремі місця в різних сценах, вносив необхідні зміни і доповнення. Постановки балетів П. Чайковського, здійснені М. Петіпа, стали неперевершеними шедеврами. Музично-хореографічні кульмінації у балеті «Спляча красуня» — приклади поетично узагальненої образності танцю. Шедевром російської хореографії є і па-де-де Оділлії та принца Зігфріда в балеті «Лебедине озеро» в постановці М. Петіпа, здійсненої вже після смерті П. Чайковського. Творчий шлях М. Петіпа в Росії тривав понад півстоліття.
Ганну Павлову називали ліричною балериною. Вона народилась у 1881 р. у Петербурзі в сім’ї солдата і пралі. З восьми років мріяла танцювати у балеті. Її мрія здійснилася. Випускниця Вагановського училища була прийнята в трупу Санкт- Петербурзького Маріїнського театру. Танцювала в класичних балетах «Лускунчик», «Коник-Горбоконик», «Раймонда», «Баядерка», «Жизель» та інших. Незабаром Г. Павлова стала солісткою театру. Молода танцівниця привертала увагу публіки надзвичайно тендітною статурою, яскравою індивідуальністю, поетичністю свого танцю. За чотирнадцять років служби на сцені Маріїнського театру вона виконала партії більше ніж у сорока балетах. Із тріумфом проходило її гастрольне турне країнами Європи й Америки.
На творчість Г. Павлової сильно вплинула спільна робота з майстрами російського балету О. Горським і М. Фокіним. Як балетмейстер-реформатор М. Фокін відчув у Г. Павловій гарячу прихильницю своєї волелюбні ідеї — танець може не тільки милувати око, а повинен ще зворушити людську душу. Він поставив для балерини танець «Вмираючий лебідь» на музику К. Сен-Санса, що заворожував мільйони глядачів: згинається стан, ноги ледь торкаються сцени, руки та В. Ніжинський в трепетних помахах… Все це зробило ім’я актриси легендою. Невелика хореографічна композиція — танець вмираючого лебедя — принесла їй всесвітню славу. На сцену був спрямований промінь прожектора, який вихоплював фігуру балерини і слідував за нею. Вона ж, у пуантах та лебединому пуху, здавалося, літає по сцені, виражаючи муки передсмертної агонії, і тільки в самому кінці балерина спускалася з носків пуантів, згиналася, символізуючи собою приреченість долі.
Фантастична працьовитість цієї маленької й тендітної жінки просто вражає. У 1910 р. вона створила власну трупу і гастролювала з нею Європою, Азією, Америкою, Далеким Сходом. За 22 роки більше дев’яти тисяч вистав! Кожен виступ Г. Павлової, кожен її танець пробуджував у душах глядачів цілий світ думок, почуттів радісних, сумних, але завжди поетичних. У всіх країнах, де проходили її гастролі, Г. Павлова цікавилася народними і ритуальними танцями. Вона брала уроки в місцевих учителів, вводила вивчені елементи до свого репертуару, знайомила з ними глядачів інших країн. Ім’я Г. Павлової стало для всіх людей на землі символом прекрасного й натхненного мистецтва танцю.
Вацлав Ніжинський подолав усі кордони — державні й національні. Народився у 1889 р. в Києві, навчався в Петербурзі, у складі Маріїнського театру танцював у Парижі, гастролював по всьому світу, жив у Швейцарії, Угорщині, Австрії, помер у Лондоні.
В. Ніжинський — один із тих, хто приніс всесвітню славу російському балету у першій чверті XX ст. Його танець був містично яскравим і надзвичайно легким.
У Санкт-Петербурзькому Маріїнському театрі В. Ніжинський став солістом, для нього навіть спеціально виписували деякі сольні партії у постановках. Технічні можливості танцівника були надзвичайними. Легендарним став його «повітряний стрибок», який він виконував із положення сидячи і ніби зависав у повітрі. Манера танцю В. Ніжинського була нестримною, про нього казали, що він продовжував танцювати навіть тоді, коли завіса опускалася. Рідкісне акторське обдарування перевтілення та пантоміми поєднувалося у ньому з майже жіночною гнучкістю — все це давало підстави називати В. Ніжинського «богом танцю». Французький сюрреаліст Ж. Кокто писав про нього: «Ніжинський спростував усі закони рівноваги й перевернув їх з ніг на голову, він нагадує намальовану на стелі людську постать, він легко почуває себе в повітряному просторі…»
В. Ніжинський брав участь у найзнаменитіших постановках дягілевської трупи під керівництвом М. Фокіна — «Карнавал», «Дафніс і Хлоя», «Видіння троянди», «Шехерезада». Мистецтво його танцю викликало страх, заціпеніння перед небаченою досі красою. Самими лише очима В. Ніжинський міг зобразити весь спектр душевних переживань людини. Пізніше він спробував себе і як балетмейстер, викликавши своїми виставами багато суперечливих відгуків, тому що балети під його керівництвом відступали від традиційного академізму, руйнували пластичні традиції постановки. Надзвичайний динамізм, еротичність своїх вистав В. Ніжинський брав, вірогідно, з язичницьких, первісних танців. Він був першим, хто вбрав виконавців балету в сучасний одяг. Справжній фурор викликали його постановки «Післяполудневий відпочинок фавна», «Ігри». Останній задум В. Ніжинського полягав у тому, щоб нерухомі фігури скульптур оживали і починали грати з живими людьми у теніс. У його балетах з’явилося багато статичних сцен, що було новаторством для того часу, але навіть вони являли собою надзвичайно вражаюче видовище.
У 27 років В. Ніжинський почав страждати на психічне захворювання. 1919 року він востаннє виступив перед публікою. Митець прожив ще три десятиліття. Нині його ім’я, його дух сприяють розвитку сучасного танцю в Україні.
Галину Уланову називали богинею, людиною з іншого виміру, душею російського балету, яка принесла на сцену особливу духовну атмосферу, зумівши досягти дивовижної гармонії зовнішньої і внутрішньої пластичності. Вона — ціла епоха в історії російського балету. Її порівнювали з Венерою Боттічеллі і Мадонною Рафаеля. Композитор С. Прокоф’єв назвав її «генієм російського балету».
Г. Уланова народилася 1910 р. в Санкт-Петербурзі у творчій родині, де хореографічні традиції були родинними. Батько був актором і режисером балетної трупи Марийського театру, мати — солісткою балету того ж театру, пізніше — видатним педагогом класичного танцю. Дядько теж був талановитим актором балетної трупи Маріїнського театру.
Краса танцю Г. Уланової здавалася недосяжною, неземною, заглибленою у себе, потаємною. Балерина духовно збагачувала своїх глядачів, які бачили на сцені буремну душу, повну драматизму і переживань.
Г. Уланова і Ю. Жданов («Ромео і Джульетта») з тим вона ж — сповнена величезної духовної сили Жизель, Марія з балету «Бахчи-сарайський фонтан», яка передає найтон- шими пластичними штрихами всю свою долю — полон, тугу неволі і раптову смерть. Балерина змушувала багатьох повірити в те, що можна танцювати О. де Бальзака, О. Пушкіна і В. Шекспіра.
Г. Уланова була піонером радянського балету для європейського глядача. Протягом перших гастролей Большого театру в 1956 р. в Лондоні, де видатна балерина танцювала Жизель і Джульетту, вона мала тріумфальний успіх, рівного якому, за свідченням зарубіжних критиків, вони не бачили з часів Г. Павлової.
29 грудня 1960 р. на сцені Большого театру Г. Уланова попрощалася з глядачами, виступивши в балеті «Шопеніана», з якого вона починала творчу кар’єру.
У ролі балетмейстера-репетитора Г. Уланова виховала цілу плеяду зірок російського балету — К. Максимову, В. Васильєва, Н. Тимофееву, Л. Семеняку, М. Цискарідзе та багатьох інших. Видатна балерина працювала також із солістами Паризької «Гранд Опери», Гамбурзького балету, Шведського Королівського балету, Австралійського балету, артистами балетних труп Японії.
Народна артистка СРСР, двічі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, Г. Уланова здобула на своему шляху всі можливі почесті, стала живою легендою.
Володимир Васильєв народився у 1940 р. в Москві. Закінчив Московське хореографічне училище. Свою кар’єру танцівника почав у 18-річному віці в балетній трупі Большого театру. Завдяки акторському таланту і технічній майстерності він уже через рік танцював у центральній партії в балеті «Кам’яна квітка» в постановці Ю. Григоровича. Декілька десятиліть В. Васильєв залишався провідним солістом одного з найкращих театрів світу.
Балетмейстери робили постановки під В. Васильєва. Видатні хореографи світу — Р. Петі, М. Бежар, JI. Мясін — запрошували його у свої вистави, тому що майстер завжди створював яскраві, незабутні образи, переосмислюючи їх, знаходячи нове прочитання для вже знайомих публіці персонажів. Чудовий творчий дует В. Васильєв створив зі своєю дружиною, всесвітньо відомою талановитою балериною К. Максимовою.
Про В. Васильєва говорили, що він танцює не тільки всім своїм тілом, але і кожною його клітинкою, пульсуючим ритмом, вражаючи рідкісним поєднанням експресії, віртуозної техніки з безсумнівним акторським талантом, умінням перевтілюватися.
Виступи В. Васильєва завжди викликали особливе ставлення публіки — французи назвали його «богом танцю», італійці носили на руках, в Аргентині після прем’єри його постановки на музику аргентинських композиторів «Фрагменти однієї біографії» він просто став національним героєм.
У кожній новій роботі В. Васильєв спростовував усталену думку про можливості артиста і танцівника, доводячи, що він дійсно «виняток із правил», особистість, здатна втілити на сцені будь-який образ — і класичного балетного Принца, і гарячого іспанця Базиля, і російського Іванушку, і шалено закоханого східного юнака, і могутнього народного вождя, і кривавого царя-деспота. В. Васильєв створив новий тип сучасного артиста балету, для якого не існує ні технічних труднощів, ні обмежень амплуа чи сюжету. Еталони виконавської майстерності, заявлені талановитим майстром, багато в чому залишаються недосяжними і в наш час, наприклад, Гран-прі Міжнародного конкурсу артистів балету, якого він удостоєний 1964 p., більше нікому не присуджувався на наступних конкурсах.
В. Васильєв-балетмейстер поставив безліч чудових постановок, що увійшли до історії мистецтва як шедеври хореографічної творчості. Сьогодні він продовжує активно працювати з кращими театрами світу, є членом журі міжнародних конкурсів артистів балету, проводить майстер-класи, ставить нові вистави. В. Васильєв — Народний артист СРСР, лауреат численних премій, кавалер орденів і медалей.
Російський балет через усі складні етапи своєї історії зумів пронести і зберегти національні особливості, що спиралися на демократичні традиції російської культури, створеної народом. Ці традиції він зберігає та розвиває і в наш час.