Як наголошувалося, у більшості правових систем країн існують різні доктрини обґрунтування обов’язкової сили прецедентного права. Англосаксонська доктрина обов’язковості заснована на доктрині stare decisis, згідно з якою судді зв’язані при вирішенні справ раніше прийнятими прецедентами, тоді як у країнах романо-германського права застосовуються доктрини, що є аналогічними французькій jurisprudence constante (усталена судова практика), за якою «низка раніше прийнятих та узгоджених судових рішень розглядається як переконливий доказ правильного тлумачення правової норми». У рішенні по справі Kruslin v. France (1990) Європейський Суд визнав важливу роль прецедентного права, яке розвиває та розширяє зміст правових норм, оскільки «прецедентне право відіграє важливу роль у континентальних країнах».
Як правило, у країнах романо-германського права судове рішення не визнається офіційно джерелом права. Це пов’язано з причинами, про які йшлося, насамперед, що основним джерелом права має бути кодекс як акт державної політичної влади, а судове рішення є тільки актом право- застосування. Але при цьому в цих країнах існують дві основні тенденції. По-перше, суди розглядають кодекси не тільки як норми, але й як сукупність правових принципів, що можуть розвиватися судами. Наприклад, все деліктне право Франції походить від кількох положень Цивільного кодексу загального змісту («кожен несе відповідальнсть за шкоду, яку він спричинив не тільки навмисно, але й з необережності» — стаття 1383), які були розвинуті судами. Але при цьому раніше прийняті судові рішення розглядаються як додатковий засіб тлумачення положень законодавства і суди не зобов’язані погоджуватись з тлумаченням, що надається у попередній судовій практиці, хоча фактично їм слідують. Цю тенденцію значно підсилює необхідність тлумачення конституційних положень, що мають найвищу юридичну силу та містять у собі норми про права людини та основні свободи. При тлумаченні цих норм конституційні суди, по суті, займаються правотворчістю.
По-друге, суди мають широкі повноваження щодо застосування аналогії права та закону, а це й є судовою правотворчістю. Так, наприклад, Конституційний суд ФРН на підставі тлумачення положень закону, що передбачали захист права одного з членів подружжя, продовжувати наймати квартиру після смерті іншого, виніс рішення за аналогією щодо визнання права чоловіка-квартиронаймача, який проживав у квартирі разом з іншим наймачем, який помер, на найм квартири.
Водночас, у багатьох країнах романо-германського права поширення та загальне визнання доктрини jurisprudence constante (giurisprudenza constante) вимагає від судів визнавати важливість усталеної судової практики і дотримуватись її. Так, наприклад, у правовій системі американського штата Луїзіана, яка має генетичне споріднення з правовими системами країн романо-германського права, ця доктрина має такий зміст: «… якщо в силу постійного застосування в довготривалій практиці вирішення спорів норма права була визнана і використовувалась судами, така практика отримує визнання як jurisprudence constante і норма права, на якій вона ґрунтується, отримує велике значення при вирішенні наступних справ.
Оприлюднення і поширення судових рішень, а також ієрархічна побудова судових систем у країнах романо-германського права призводять до того, що навіть окреме рішення вищого суду набуває значної ваги і навіть може фактично мати прецедентне значення. Про це свідчить практика судів Франції, Італії, Іспанії та інших країн. Так, у Греції прецедентне право діє фактично. Це виявляється, з одного боку, у тому, що Верховний суд приймає важливі рішення, які фактично прирівнюються до прецеденту. З іншого боку, нижчі суди Греції, як правило, прилаштовуються до рішень вищих судів, хоча технічно вони не зв’язані цими рішеннями. Це нагадує ситуацію, яка існує у сучасній Україні.
У правовій системі Нідерландів принцип stare decisis також офіційно не визнається, й тому нижчі суди не зобов’язані дотримуватися рішень вищих судів, проте на практиці вони керуються ними. Крім того, не можна недооцінювати творчу функцію судової влади, яка і в цій країні є навіть більш суттєвою, ніж у інших країнах романо-германського права.
Загальнообов’язкове значення мають рішення Верховних судів Аргентини та Колумбії з конституційних питань. У Швейцарії суди кантонів зв’язані рішеннями Федерального суду, в яких визнаються неконституційними закони кантонів. У Португалії прецедентний характер мають рішення пленуму Верховного суду. В Іспанії закон дозволяє оскаржити судове рішення до Верховного суду, якщо воно суперечить його судовій практиці. Аналогична процедура існує у Мексиці стосовно питань, що торкаються судового захисту конституційних прав та свобод. У ФРН вважається, якщо певне правило підтверджене постійною судовою практикою, воно розглядається як звичаєва норма й має застосовуватися судами.
Прецеденти, що встановлені судами у процесі застосування законодавства, є обов’язковими й для адвокатів та інших осіб, що надають юридичну допомогу. Так, у німецькому законодавстві встановлена цивільно- правова відповідальність адвокатів за завдання збитків клієнту, зокрема, якщо адвокат виявив некомпетентність у знанні судових прецедентів вищих судів. Іншим аргументом на підтримку наявності практичного значення судових прецедентів є необхідність судового захисту єдності правової системи та вдосконалення чинного права (див., наприклад, частину третю статті 95 Основного Закону ФРН 1949 року).
У Конституції Мексики — країні, яка належить до романо-германської правової сім’ї — закріплений принцип, згідно з яким практика або прецеденти федеральних судів, що створені на підставі задоволення конституційних скарг громадян, вважаються обов’язковими для нижчих судів.