Дослідники з історії права погоджуються, що доктрина stare decisis є відносно недавнім явищем. Принаймні ще на початку XVIII ст. М. Гейл у своїй «Історії загального права Англії» писав: «Рішення судів, хоча й є обов’язковими в силу законів королівства для сторін справи до моменту її скасування в силу помилки чи згідно з парламентською постановою, між іншим не створюють право у прямому сенсі (оскільки тільки король та парламент можуть його створювати)». Хоча в Англії існували випадки слідування суддями своїм раніше прийнятим рішенням ще у ХІІ ст., сучасна доктрина stare decisis у вигляді обов’язковості прецедентів вищих судів для нижчих та обов’язковості для суддів своїх раніше прийнятих рішень, що мають силу прецеденту, починає розроблятися лише у XVIII ст.
До початку цього періоду судді не визнавали за собою обов’язок слідувати раніше прийнятим рішенням, історичні причини такого ставлення до прецеденту можна прослідити з XV по ХІХ ст.. Однак вже у другій половині XVII та у XVIII ст. і навіть раніше (ще у ХІІ ст.) можна знайти рішення, що слідували усталеній судовій практиці, але теоретично навіть
у відповідних галузях права зберігалася тенденція не вважати таке слідування обов’язковим.
Але вже у той час раніше прийняті судові рішення розглядалися як доказ існування певного правового стану, а доктрина stare decisis генетично походить з декларативної теорії загального права: воно розглядалося таким, що вже існує до відповідного прийнятого рішення суду, й будь- яке судове проголошення права, яке вважалося несумісним з відповідним ідеалом загального права, не потребувало скасування і могло бути просто замінено у новому рішенні відповідно до права, що є правом з самого початку. Користуючись метафорою лорда Коука, декларативна теорія виходила з того, що «функцією судді є власне не створення, а проголошення права відповідно до золотого мірила права, а не кривого ціпку дискреції». Таким чином, класична декларативна теорія залишала за судами достатньо простору для маневру з метою відхилення від попередньої практики на підставі фікції, що раніше прийняті рішення не становили самі по собі право, а слугували лише доказом існування такого права.
Український дослідник Б. Малишев, виходячи з умов розвитку правової системи Англії, вважає, що суди з самого початку своєї діяльності мали правотворчу функцію, на що впливали такі чинники: 1) роль, яку виконували королівські суди у процесі послаблення позицій феодалів; 2) історичні особливості функціонування судів (централізованість, швидке здобуття певної незалежності від втручання влади, висока довіра з боку населення); 3) формування корпусу суддів лише з досвідчених адвокатів;
4) умови розвитку та традиції англійського права стимулювали поширення практики звернення до прецедентів. До цього слід також додати й відсутність впливу римського права у контексті надання праву виключно кодифікованої спрямованості паралельно із забороною судової право- творчості, процесуальний характер англійського права як права процесуалістів та практиків, а також те, що з самого початку в основу загального права закладався такий принцип природного права, як розумність, що сам по собі слугував підставою для судової правотворчості.
Щодо останнього, то, як зазначив Лорд Браун-Вілкінсон у справі R. v. Lord President of the Privy Counci l, принцип розумності має вплив і сьогодні: Фундаментальним принципом [судового контролю] є те, що суди діють для того, аби гарантувати правомірне застосування повноважень органами публічної влади. У всіх випадках… ця діяльність… ґрунтується на припущенні про те, що такі повноваження були надані органам публічної влади з наміром, аби вони використовувались лише в межах наданої компетенції, з дотриманням справедливих процедур та, в розумінні [стандарту справи] Wednesbury, розумно. Якщо орган [який приймає рішення] здійснює свої повноваження за межами наданої юрисдикції, порушуючи процесуальні вимоги або нерозумно в сенсі [стан-дарту справи] Wednesbury, він діє ultra vires щодо своїх повноважень і, таким чином, незаконно.
У XVIII — початку ХІХ ст. англійські суди почали розробляти концепцію «визнаного обов’язку слідувати раніше прийнятим рішенням». За умов панування декларативної теорії судді вважали себе зобов’язаними наводити певні підстави для відхилення доказів існуючого права, викладених у раніше прийнятих рішеннях. На початку XVIII ст. В. Блексто- ун вже вказував, що «відповідно до визнаного правила слід дотримуватись попередніх прецедентів, якщо подібні питання знову виникають у провадженні». До речі, суддя Блекстоун на підтримку цієї тези наводив чимало аргументів, що висуваються і зараз на підтримку доктрини stare decisis. На його думку, у сторін у справі є необхідність покладатися на прецедент, існування системи прецедентів сприятиме авторитетності судової системи, а сам прецедент як джерело права сприятиме стабільності, адже відмінити в швидкому порядку певний прецедент дуже складно. Відповідно, прецедент, на його думку, спрямований на «утримання терезів правосуддя рівно та твердо, щоб вони не хиталися з кожною думкою, висловленою суддею». Зараз основою англійської доктрини судового прецеденту є переконання, що «кожен суд зобов’язаний слідувати рішенню більш вищого за положенням суду, а апеляційні суди (крім Палати лордів), зв’язані своїми раніше прийнятими рішеннями».
Наприкінці XVIII ст. доктрина stare decisis отримала всебічне визнання серед англійських суддів та інших практичних працівників. Водночас, було сформульовано три виключення з цієї доктрини: 1) нормі, сформульованій судовим рішенням, не слід слідувати, якщо вона є «явно нерозумною»;
2) суд рівної інстанції прийняв протилежне рішення; 3) обов’язкова сила рішення полягала у фактичному «принципі чи принципах, необхідних для рішення», а не в словах чи обґрунтуванні, використаних для винесення такого рішення.
Всі ці обґрунтування також були визнані в тій чи іншій мірі і в США після війни за незалежність. Як писав один з «батьків-засновників» молодої американської держави А. Гамільтон, «щоб запобігти свавільній дис- креції суддів, необхідно зобов’язати їх строгими правилами та прецедентами, що слугують для визначення та окреслення їхніх обов’язків у кожній конкретній справі, що подається на їх розгляд.».
Інші дослідники періоду заснування США визнавали, як і В. Блексто- ун, що доктрина stare decisis має певні винятки. Так, В. Кранч, один із перших видавців рішень Верховного суду США, вказував у своїй передмові до першого тому рішень Верховного суду, що видання судових рішень обмежуватиме дискрецію суддів і слугуватиме інструментом їх стримання. При цьому він зауважував, що судді зберігають можливість «вирішувати аналогічні справи по-різному», принаймні якщо вони оприлюднять переконливі причини для цього.
Також Д. Медісон вважав, що доктрина stare decisis обмежена більш важливими міркуваннями політики та винятками. Так, у своєму листі, в якому обґрунтовувалася його згода як президента на утворення Банку Сполучених Штатів, незважаючи на його заперечення конституційності такого кроку, він посилався на судові прецеденти, в яких були підтверджені повноваження Конгресу в цій сфері. На його думку, такі «прецеденти, сформовані в межах належної дискусії та при належному розгляді, і свідомо підтверджені у подальших розглядах та повторюванні, вважаються такими, що мають обов’язкову силу або, скоріш, силу авторитету при визначенні змісту закону». На думку Д. Медісона, існує принаймні два політичних обґрунтування обов’язкової сили чи сили авторитету прецеденту: 1) Оскільки це є розумна та визнана аксіома, що благо суспільства вимагає, щоб правила поведінки його членів були визначені та відомі, чого б не могло бути, якби суддя, незважаючи на рішення своїх попередників, змінював би вимоги закону відповідно до його власного тлумачення. 2) Позаяк оприлюднення закону, прийнятого публічно, передбачає, як справедливий наслідок, уповноваження тих, хто прийняв закон в особі свого законодавчого органу, визначати його зміст через їхній судовий орган. Останнє обгрунтування Д. Медісона засновувалось на його розумінні установчої влади народу, від якої походить законодавча та судова влада, й тому судді можуть проясняти зміст закону, оскільки така діяльність є однією з форм реалізації установчої влади.
Таке розуміння доктрини stare decisis за умов дедалі більшого розвитку законодавства та існування писаної Конституції відразу ж визначило доволі важливу точку напруги між загальновизнаною необхідністю забезпечити стабільність та визначеність у праві, що включало правило слідування раніше прийнятим рішенням, з одного боку, та залишками декларативної теорії загального права, що були підставами для певного роду перегляду таких попередніх рішень з іншого боку. Власне віднайдення відповідного компромісу між такими двома тенденціями і характеризує перші десятиліття функціонування Верховного суду США.
Однак найважливіші події, що визначили, так би мовити, автономізацію американської доктрини stare decisis, відбулися після завершення Громадянської війни 1861-1865 років, яка завдала нищівних ударів по американському суспільству і наслідки якої були подолані лише протягом наступних десятиліть.
Так, в одній з перших повоєнних справ, що були розглянуті Верховним судом США, стала справа про право федерального уряду на емісію державних цінних паперів. У цій справі — Hepburn v. Griswold — суд визнав неконституційним закон, що уповноважував федеральний уряд випустити боргові зобов’язання, які мали покрити витрати уряду на подолання наслідків громадянської війни. Невдовзі президент призначив до складу Верховного суду двох нових суддів — Сторі та Бредлі — і вже у серії наступних справ, що також стосувалися повноважень федерального уряду випускати цінні папери, скасував прецедент справи Hepburn. Більшість суду в цій справі притримувалася доволі суперечливої з точки зору класичної доктрини stare decisis позиції, згідно з якою рішення у конституційних справах мають менше прецедентне значення, ніж в інших справах. На відміну від поточної доктрини скасування прецедентів Верховного суду США, суд у цих справах вважав, що оскільки суд у справі Hepburn помилявся, це є достатньою підставою скасувати цей прецедент.
Однак навіть зараз у англо-саксонській правовій доктрині питання прецеденту не є однозначним. Так, поточний дискурс у цій доктрині акцентується на відсутності узгодженої судової політики у питанні скасування прецедентів. Критики цієї доктрини стверджують, що stare decisis стала «зручною доктриною як для консерваторів, так і для лібералів». Відповідно, дедалі частіше лунають заклики науковців відмовитися від доктрини stare decisis принаймні у сфері конституційного права США, за можливим винятком дотримання її в цілях принципу судової економії.