Як вже зазначалося, у судовому рішенні розрізняються дві його основні частини: ratio decidendi та оЬНєг dicta. Якщо перша частина є обов’язковою як прецедент, то dicta — міркування суду, якими обґрунтовується ratio decidendi. Відмінність між цими двома частинами має непересічне значення для розуміння методології судової правотворчості, а особливо для stare decisis.
Obiter dicta у перекладі означає «сказане між іншим» та походить з латинського слова «dicere» — сказати. Цей термін використовується для розрізнення між тим, що важливе, авторитетне, обов’язкове у судовому рішенні і тим, що не має такого значення. Dictum також визначається як суддівський коментар, здійснений у процесі формування суддівської думки, але такий, що не обов’язково призводить до вирішення справи й тому не має прецедентного значення (хоча за ним може визнаватися переконливий вплив). Як зазначив американський суд у справі 1913 року Grigsby v. Reib, ««Dictum» визначений як думка, що висловлена судом, але яка не обов’язково була залучена до вирішення справи й не має на нього прямого впливу; думка, висловлена суддею з питання, яке не обов’язково виникло у справі; обгрунтування судді, яке, однак, не стосується рішення чи ухвали суду й викладене без аргументації чи повного розгляду питання; щось, що не є свідомим, обдуманим рішенням самого судді».
Тобто відповідно до цього визначення поняття dictum може означати, по-перше, все викладене у рішенні, що не стосується вирішення справи. По-друге, це може бути сформульовано без достатньої аргументації, щоб становити частину мотивації рішення. По-третє, це можуть бути будь-які зауваження судді, що не стосуються предмета розгляду спору. По-четверте, dictum може бути все, наведене суддею без достатнього обґрунтування в тексті рішення. По-п’яте, цей термін може включати все, що зазначено суддею, але чого сторони справи не торкалися у своїх аргументах. І, по-шосте, він може включати все, що не охоплюється поняттям «обґрунтування рішення, викладене суддею у судовому рішенні».
Всі ці визначення дають підстави для двох головних висновків. По- перше, всі думки, погляди та зауваження суду з питань права або навіть викладення правових положень, що безпосередньо не стосуються вирішення спору, становлять dicta. А по-друге, що такі dicta, на відміну від ratio decidendi, не мають прецедентного значення. Однак якщо з першим висновком можна погодитися, то другий, на жаль, не відображає всю природу й складний характер dicta (у цьому аспекті слід вказати на важливий виняток: у рішенні Федерального Конституційного суду ФРН всі без винятку викладені правові аргументи мають обов’язкову силу ).
Існує два види dicta: obiter dicta та юридичне dicta, які мають різну вагу та значення. Перше з них, яке зазвичай називається простим dicta, включає «прості зауваження, зроблені мимохідь,… які є непотрібними для розгляду питання», на підставі яких виноситься рішення. У цьому сенсі dicta, як правило, не має прецедентного характеру та якогось впливу на подальшу судову практику. Вони включатимуться до судового рішення на підставі підсилення аргументів, протиставлення, викладення загальних міркувань судді щодо відповідного інституту чи галузі права тощо.
Відповідно, obiter dicta розглядається як та частина судового рішення, на яку можна не зважати.
На відміну від obiter dicta, юридичне dicta — викладення права, спеціально включене до рішення з метою надання настанов нижчим судам, і є переконливим для таких нижчих судів. Таке юридичне dicta має бути дотримане судами, якщо воно не є помилковим, або якщо не виникнуть важливі підстави для цього. Іншими словами, юридичнне dicta — частина рішення суду, що не становить ratio decidendi, але, тим не менше, спеціально включено до рішення й не тільки просто досліджує певне правове питання, але й містить вказівки судам та практикам щодо підходів до такого питання. Як вказав каліфорнійський суд у справі People v. Lozano, «висловлювання, яке не має сили власне ratio decidendi, може вважатися таким, що є переконливим, особливо коли зроблене поважним судом після детального розгляду або в ході детального дослідження джерел або якщо його дотримання є тривалим».
Аналогічно в іншій справі суд вказав: «Не слід ігнорувати dicta. Dicta може бути переконливим, особливо якщо воно винесене Верховним судом після того як він розглянув питання і спеціально висловився з цього приводу, для того щоб нижчі суди керувалися цим при подальших розглядах справ».
Таким чином, юридичне dicta відбиває логіку та загальний результат глибокого аналізу певного питання, який, однак, може не бути вирішальним для прийняття рішення у справі. Проте, з іншого боку, як вказав англійський суд, «якби факти справи були іншими, [підхід суду, висловлений в юридичному dicta] становив би частину ratio decidendi». Таким чином, правова природа юридичного dicta полягає у тому, що якщо таке dicta висловлене Верховним судом країни, воно має розглядатися нижчими судами як свідчення права. Як влучно зазначив з цього приводу суд штату Вісконсин, «коли суд останньої інстанції навмисно звертається, розглядає та вирішує питання, пов’язане з цією справою, але яке не є обов’язково вирішальним для справи, таке рішення є не dictum, а становить юридичний акт суду, який він визнаватиме потім як обов’язкове».
Якщо узагальнити, то юридичне dicta за своєю сутністю становить викладення правових підходів суду з конкретного питання, яке, однак, не є визначальним для вирішення справи, у тексті рішення з якої міститься це dicta. Тобто юридичне dicta зобов’язує нижчі суди дотримуватись проголошеного ставлення вищих судів до певних правових питань (судова політика), і тому має переконливий характер у справах, де відповідне питання є визначальним для вирішення справи. Водночас, такий переконливий характер юридичного dicta не означає, що його можна прирівняти до прецеденту. Якщо суди слідують настановам, викладеним у юридичному dicta, вони роблять це з огляду на обґрунтованість та переконливість відповідної правової політики.