Злочинність, як соціальне явище, здавна цікавила спеціалістів різних напрямів – правників, криміналістів, соціологів, педагогів, психологів, психіатрів, філософів.
Злочин (від. англ. crime; нем. verbrechen; фр. crime; ческ. zlocin/ trestny сіп) – суспільно небезпечна дія, яка скоюється умисно або ненавмисно, за якою законом встановлена кримінальна відповідальність. Поза суспільством злочину не існує. Злочинна поведінка може проявлятися лише в суспільстві і є наслідком активної девіації окремого індивіда або групи, яка поступово переходить у поведінку деліквентну, тобто таку, за дії якої настає кримінальна відповідальність. Розрізняють наступні форми злочинності за:
1) ознаками суспільної небезпеки і кримінально-правової заборони – загальнодержавна і загально-кримінальна; насильна, корисливо-насильна (грабежі, розбій); корислива;
2) формами провини – умисні та неумисні злочини;
3) суб’єктами злочинності – неповнолітніх і дорослих, чоловіків і жінок, первинна і рецидивна.
На формування злочинної поведінки впливають ряд чинників: економічний стан індивіда, рівень його освіти, світогляду, вихованості, соціальне оточення, рід занять, психологічний стан на час скоєння злочину, сімейні стосунки тощо. На думку ряду вчених, злочинність – суспільний порок, який викорінити поки що не вдалося жодній країні світу незалежно від її економічного та політичного розвитку.
Злочином треба вважати діяння, описане у кримінальному законі. На відміну від інших держав, в Україні поняття злочину має не лише теоретичне обгрунтування, а й набуло законодавчого закріплення і містить в собі необхідну і достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки. Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину».
Наведене поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі ознаки:
1) це діяння, вчинене суб’єктом злочину;
2) воно є винним;
3) вказане діяння є суспільно небезпечним;
4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов’язковою ознакою поняття злочину є також кримінальна відповідальність.
Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину.
Що стосується діяння, то у кримінально-правовому розумінні, застосованому в ст. 11 КК, – це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи [11, с. 41]. Злочин є об’єктивно суспільно небезпечним явищем.
В основі девіації – різні правопорушення як види суспільно небезпечної поведінки. Під правопорушеннями розуміється антисоціальне протиправне і, як правило, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яка тягне юридичну відповідальність.
Критеріями відмежування злочинів від правопорушень є:
1) суспільна небезпека;
2) суб’єкт правопорушення;
3) винність;
4) кримінальна відповідальність.
Суспільна небезпека, як один з критеріїв, є характерною не тільки для злочинів, а й для різного роду правопорушень. Розрізняють характер і ступінь небезпеки. Характер – якісна ознака суспільної небезпеки – залежить від важливості об’єкта кримінально-правової охорони. Так, життя та здоров’я особи, її воля, статева свобода і статева недоторканість, мир, безпека людства, міжнародний правопорядок, як найбільш важливі цінності, захищаються кримінальним законом.
Злочин завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке правопорушення. На ступінь небезпеки впливають: тяжкість заподіяної шкоди, спосіб вчинення діяння, форма вини, мотив і мета, повторність та інші ознаки. Основною ознакою, яка впливає на ступінь суспільної небезпеки, є властивість діяння заподіювати істотну шкоду об’єктам кримінально- правової охорони [11, с. 52].
Суб’єктом злочину може бути фізична особа, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Але важливо відрізняти від злочину аморальні вчинки, які мають місце у суспільстві. Так, можна визнати аморальними, у деяких випадках небезпечними вчинками самогубство і замах на самогубство, клонування людини, проведення самоабортів, свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження на венеричну хворобу тощо, але усі ці діяння не розглядаються як злочини, оскільки відповідальність за них чинний КК не встановлює. Санкціями за невиконання вимог моральності можуть бути лише певні форми морального впливу, наприклад, громадський осуд. Аморальними також можуть бути спосіб життя, думки, переконання. Наприклад, виготовлення порнографічних предметів виявляється злочином лише при наявності мети їх збуту [11, с. 54].
Мотивом злочину є усвідомлене спонукання особи, які викликали в неї рішучість вчинити злочин. Мотив – це не просто спонукання до дій, а спонукання усвідомлене, обумовлене бажанням досягнути певної мети.
Мета – це уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа. Під час скоєння злочину людина відчуває стан афекту – сильне душевне хвилювання, під час якого вчиняється злочин.
Злочини класифікуються за певними групами (категоріями). Стаття 12 КК (класифікація злочинів) таким критерієм катетеризації злочинів називає ступінь їх тяжкості й поділяє на чотири категорії:
– злочини невеликої тяжкості;
– злочини середньої тяжкості;
– тяжкі злочини;
– особливо тяжкі злочини [11, с. 55].
За характером суспільно небезпечних наслідків можна виділити злочини з наслідками: матеріального характеру (злочини, наслідком яких є майнова чи фізична шкода); нематеріального характеру (злочини, наслідки яких полягають у психологічній шкоді, що заподіюються особі, або створюють дисфункції у певних суспільних відносинах – політичних, економічних, соціальних, правових тощо – і мають, таким чином, дезорганізаційний характер). За формою вини злочини поділяються на: умисні злочини; необережні злочини; злочини, які можу ть бути вчинені як умисно, так і через необережність; злочини з так званою складною (складеною, змішаною) формою вини. Крім того, серед умисних злочинів можна виділити злочини, які вчинюються виключно з прямим умислом (шпигунство, фіктивне підприємництво, бандитизм, сутенерство тощо) [11, с. 57].
Останнім часом отримала розвиток професійна злочинність – сукупність злочинів, які скоюються з метою отримання основного чи додаткового прибутку особами, для яких є характерним кримінальний професіоналізм. Кримінальна професія – це свого роду діяльність, яка передбачає наявність певної підготовки, необхідної виключно для скоєння і приховування злочинів.
Кримінальний професіоналізм має чотири ознаки:
1) вибрана і виконувана кримінальна діяльність;
2) спеціальні кримінальні знання;
3) злочинний промисел – основне джерело існування;
4) зв’язок злочинця з кримінальним світом.
Треба погодитись з доводами Н.В. Яницької у тому, що значна кількість злочинів скоюється організованими групами злочинців. З 1986 до 1996 року їх питома вага зросла з 2,6 % до 7,1 %. Дослідницею встановлено, що групова корисливо-насильницька злочинність молоді характеризу ється:
– високим рівнем корпоративності, при якому кримінальні групи організуються у вигляді злочинних зграй, де міжособові стосунки підкорюються цілям злочинної діяльності;
– наявністю лідерів, які планують діяльність групи, як правило, мають кримінальний досвід;
– жорсткою внутрішньою ієрархією, чітким розподілом ролей та функцій між учасниками групи;
– суворими санкціями за недотримання «законів», прийнятих у групі;
– конспірацією злочинної діяльності.
Поряд з індивідуальною злочинністю все частіше злочини скоюються в організованій групі. В Україні склалися типи кримінальних груп, які скоюють корисливо-насильницькі злочини. До них відносяться:
– групи, що стоять на межі законослухняної поведінки. Для них характерне спільне проведення дозвілля. Злочини скоюються цими групами з легковажності, імпульсивності, надмірної емоційності їх членів;
– групи спеціально створені для злочинів. Для них характерні конспіративність, велика згуртованість, чітка організація, розподіл ролей. Різновидом таких груп є зграя [28].
Організована злочинність – це групова діяльність трьох або більше осіб, яка характеризується ієрархічними зв’язками або особистими відносинами, які дають змогу їх ватажкам витягувати прибуток або контролювати території і ринки, внутрішні та зовнішні, за допомогою насильства, залякування або корупції як для продовження злочинної діяльності, так і для проникнення у легальну економіку. Організована злочинність як суспільне явище, а також її визначення як терміна виникло приблизно у 1920-х роках.
Основними напрямками кримінальної активності сучасної організованої злочинності є:
1) торгівля наркотиками;
2) контрабанда (тютюнових виробів, сировини, радіоактивних матеріалів тощо);
3) викрадення та перепродаж автомобілів, антикваріату і культурних цінностей тощо;
4) незаконний обіг зброї;
5) вимагання;
6) торгівля людьми, незаконна імміграція;
7) експлуатація проституції;
8) екологічні злочини, наприклад, незаконна утилізація токсичних відходів (зокрема у міжнародних водах);
9) фінансові шахрайства (наприклад, псевдобанкрутства);
10) проникнення у сферу легального підприємництва (інвестиції у будівництво, ігровий бізнес і сферу розваг, нерухомість, сільськогосподарські підприємства) та міжнародну фінансову систему, відмивання грошей;
11) таємна конкуренція у державних конкурсах за різними прибутковими проектами, отримання шляхом підкупу державних контрактів на будівництво, імпорт сировини або товарів, що мають важливе значення для економіки, застосовуючи при цьому спеціальні схеми, які дають злочинцям змогу отримати великий прибуток, наприклад, за рахунок низької якості послуг;
12) тероризм, піратство.
Отже, злочин – це умисна чи неумисна дія (через необережність), яка шкодить суспільству та його членам. За скоєння злочину передбачається кримінальна відповідальність. Злочин має мету та мотив. Людина, яка має намір скоїти злочин, як правило, розуміє, що за нього треба буде нести відповідальність у кримінальному порядку. Переважна кількість злочинів скоюється умисно і організованою групою злочинців. На жаль, половина всіх протиправних діянь скоюється молодими людьми.