Грецька антична філософія виникла у VII-VI ст. до н. е. В її розвитку можна виокремити чотири основних етапи. Перший етап охоплює період з VII до V ст. і називається він досократівським, а філософи – досократики (мілетська школа, Геракліт Ефеський, елейська школа, Піфагор і піфагорійці, Емпедокл і Анаксагор, стародавні атомісти Левкіпп і Демокрит).
Другий етап охоплює період приблизно з V ст. і до IV ст. до н. е. і характеризується як класичний. У цей період часу діяли видатні старогрецькі філософи Сократ, Платон, Аристотель.
Третій етап у розвитку античної філософії (кінець IV ст. – П ст. до н. е.) зветься елліністичним. У цей період з’являється ціла низка філософських шкіл: перипатетики, академічна філософія (платонівська Академія), стоїцизм і скептицизм, епікурейська школа. Визнаними філософами цього періоду були Теофраст, Карнеад і особливо Епікур.
Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н. е. – V- VI ст. н. е.) припадає на той період, коли вирішальну роль у античному світі відігравав Рим, під вплив якого попадає і Греція. Римська філософія формується під впливом грецької філософії, особливо елліністичного періоду. Свої наукові погляди на життя, суспільство, поведінку людей відстоюють Сенека, Епілет, Марк Аврелій, Тит Лукрецій Кар, Секст Емпірік [1, с. 44, 45].
Платон (біля 427-347 рр. до н. е.) – давньогрецький філософ, родоначальник одного з головних напрямків у античній філософії – платонізму. Основу етики Платона складає вчення про ідеї та вчення про душу. І якщо перше положення Платонівської етики, як і у Сократа говорить: «Джерело моральності знаходиться поза людиною і поза суспільством», то друге полягає у тому, що моральні якості (доброчинності) присутні з самого початку, вроджені у даного індивіда (точніше, його душі). Вродженість доброчинностей необхідна Платону для того, щоб обгрунтувати істинність і невідворотність розподілу людей на групи, на зразок староіндійським варнам. Отже, Платон розподіляє людей за станами і знаходить кожному своє місце. Говорячи про моральність, він має на увазі високу моральність і безгріховність людської душі. Так, у «Федрі», говорячи про переселення душ у людину або тварини, Платон навіть за найбільші гріхи не вміщає душу в тіло раба. Він вважав, що кожен стан повинен виконувати свою функцію у суспільстві [2, с. 152]. Особливу увагу Платон придає досягненню повного однодумства у суспільстві: судити про закони, видавати їх, наставляти на правильну поведінку – право та обов’язки мудреців (правителів). Філософ знає істину і є прикладом для інших. А поет не йде по правильному шляху, лише збиває людей з дороги до доброчинності, має хибне уявлення про правила життя. Тому пропонує «Іліаду» і «Одисею» давати читати молодим людям вибірково, а поетів виселяти за межі держави, як таких, що сприяють її розладу.
Значну увагу моральному вихованню Платон приділяє в «Законах», роблячи акцент на вроджених моральних якостях, які у процесі життя виховання лише оформляються, розкриває закладені в людині доброчинності, що у випадку неправильного виховання могли б заглухнути або викривитися. Основою моралі у Платона виступає божественне і воно є мірою всіх речей. Головна задача морального виховання полягає в тому, щоб добитися добровільного підпорядкування всім існуючим законам. «Треба розгледіти, які якості дають людині найкращим чином провести своє життя. І вже не закон, а похвала і покарання повинні тут виховувати людей і робити їх кроткими і слухняними тим законам, які будуть видані» [2, с. 154]. У тому випадку, коли люди відхиляються від норм моралі (займаються ворожбою, демагоги, засновники приватних таїнств, софісти) повинні знаходитися у в’язниці, де з ними повинна проводитися роз’яснювальна та виховна робота. А якщо перевиховання не буде мати позитивних результатів, то їх треба знову запроторити до в’язниці або ж покарати смертю. У даному випадку його вчення в «Законах» набагато століть випередило заходи інквізиції, запропоновані Блаженним Августином і Фомою Аквінським стосовно тих, хто дотримується матеріалістичного вчення, єретиків, безбожників, атеїстів. Отже, тих, хто відхилявся у своїх світоглядних поглядах від загальноприйнятих норм, чекала жорстока кара, коріння якої, у певній мірі, треба шукати у світоглядних вченнях Платона. Зважаючи, що люди гріховні, мета життя – в очищенні душі від усіх тілесних прив’язаностей. Шлях до порятунку – в досягненні істинного знання. Теорія моралі Платона має яскраво виражений релігійний характер: її основа – вчення про вічні та незмінні ідеї і безсмертної душі. Платоном виключається будь-яка свобода думки, поведінка обмежується жорстким шляхом, який вказує закон та вроджена доброчинність. У цілому, моральний порядок може знайти відображення у приказці: «Всякий коник повинен знати свою гілочку».
Аристотель (384-322 рр. до н. е.) – давньогрецький філософ, вчений- енциклопедист. У своїх працях творчо узагальнив перші успіхи філософії і логіки, фізики й астрономії, біології і психології, соціології й історії, етики та естетики, філософії і риторики.
Аристотель стверджував, що людина являє собою істоту суспільну, яка наділена мовою. Під суспільством Аристотель розумів об’єднання людей чим-небудь, наприклад, сімейними стосунками. Державу він розглядав як різновид суспільства, тому що воно є природним утворенням і домінує над людиною. Аристотель вважав суспільство абсолютно необхідною умовою існування людини. З його точки зору, той, хто внаслідок своєї природи (а не випадкових обставин) живе за межами держави, – або недорозвинена у моральному відношенні істота, або надлюдина.
Аристотель перший дав назву науці, яка займається сферою між- людських стосунків і поведінкою індивіда як розумної істоти. Визначив етику як самостійну дисципліну. Його трактат «Етика до Нікомаха» є практичною настановою своєму синові про правильну поведінку. Загалом етика Аристотеля ставила перед собою досить конкретні задачі – виховувати у кожній вільній людині якості громадянина держави, морального ідеалу. На думку Аристотеля, успіх виховання залежить від способу життя, який наслідує людина та безпосередньо пов’язане з вченням про найкращу форму державного устрою. А доброчинність, яку Платон вважав вродженою, Аристотель вважає придбаною протягом життя людини. Намагаючись визначити специфіку доброчинності, Аристотель звертається до психології. «Духовні рухи бувають трьох видів: афекти, здібності та надбані якості» [4, с. 161]. Отже, він справедливо вважає, що природні риси характеру людина поповнює тими, які вона придбала протягом життя. У людини формуються звички незалежно від неї, а доброчинність формується свідомо і цілеспрямовано засобами виховання. Для характеристики доброчинності існує вчення «про золоту середину», якої Аристотель, вслід за Демокрітом, дотримується і розвиває.
Пояснюючи різну поведінку людини у складних ситуаціях, він говорить про людину, яка проявляє мужність. Наприклад, політична мужність проявляється тоді, коли людина не хоче ганьби. А сміливість за примусом, це той випадок, коли страх перед начальником заставляє воїна бути сміливим і рішучим. Але гнів не можна відносити до мужності. У дотриманні закону, виконанні його положень – він вбачає обов’язок громадянина держави. Поведінка кожної людини повинна відповідати вимогам закону. Справедливість відновлює суддя. До порушень закону Аристотель відносить крадіжки, приготування отрути, звідництво, переманювання прислуги, лжесвідчення, вбивство, каліцтво, заподіяне насильством, утримання у в’язниці, заподіяння смерті, грабунок, приниження, лайка, сварка [4, с. 168]. На його думку, «важливо, щоб людина була найкращим створінням у світі». Моральний характер мети, яку хоче досягти особистість, допускає лише моральні засоби», а аморальні цілі досягаються антиморальними засобами. Вперше в античній етиці Аристотель досліджує структуру людської поведінки, і звертаючись до практики, ставить питання про природу волі. Він розподіляє всі дії людини на вимушені, невимушені й змішанні та говорить про те, що невимушені дії, закладені у самій людині, тому на цій основі можна карати або хвалити людину, розуміючи, що людина відповідає за свої вчинки. За Аристотелем, моральна цінність вчинку визначається, насамперед, характером цілі, а також відповідністю результату намірам: той, хто цілеспрямовано зробив справедливе і добре, заслуговує похвали; подібна ж оцінка недопустима до того, хто випадково вчинив таким чином. Досліджуючи поведінкові норми, Аристотель дійшов висновку, що зважаючи на те, якщо в поведінці існують мета, засоби і дії, то вони мають відношення до волі. Але несправедливому недостатньо однієї доброї волі, щоб перестати бути несправедливим і стати праведним, до цього треба докласти зусиль. Впливаючи на дії, можна сформувати моральні якості особистості. Тому далекоглядні політики завжди приділяли велику увагу вихованню. Разом з тим людина істота порочна. Тому розум дозволяє диференціювати насолоди і страждання, обмежити пристрасті, своєчасно затримати розвиток поганих звичок, ще до того, як вони стануть другою натурою людини і будуть сприяти його порочності. Для того, щоб людина була сприйнятлива до добра треба цю якість виховувати з дитинства.