Істотну частину відвідувачів дозвіллєвих закладів становлять інваліди. Саме вони відчувають на собі суттєву дискримінацію, сегрегацію та відчуження. Цей “подвійний тягар” приниження й потенційної ізоляції може зменшити (або взагалі усунути) професіонал дозвіллєвої сфери – людина, спроможна гарантувати можливість соціально-культурної діяльності протягом усього життя як право для всіх верств населення, у тому числі й для інвалідів.
Всесвітньою організацією охорони здоров’я у 1980 році чітко визначено межі понять “інвалідність”, “дефект”, “непрацездатність”. Дефект визначається як будь-яка втрата психічної, фізіологічної, анатомічної структури чи функції або відхилення від неї. Непрацездатність вказує на обмеження особистості через дефекти або інвалідність, що перешкоджає або не дозволяє людині виконувати ту роль, яка вважається нормальною для здорової особистості. Інвалідністю називається будь-яке обмеження або відсутність (у результаті дефекту) здатності здійснювати ту або іншу дію таким чином і в таких межах, які вважаються нормальними для людини [13].
У Декларації “Про права інвалідів”, яка є основою для світової спільноти в галузі захисту прав інвалідів, підкреслюється, що інваліди мають невід’ємне право на повагу їх гідності; на задоволення усіх потреб, які зробили б їх життя повноцінним, на заходи, які б дали їм можливість бути якомога самостійнішими.
На сьогодні у світі нараховується більше 500 мільйонів осіб, які мають сенсорні, фізичні та розумові відхилення й визнані інвалідами. Зростання інвалідності у світі викликане багатьма чинниками: війнами та їх наслідками, нужденністю та проживанням у помешканнях з антисанітарними умовами, неписьменністю населення, відсутністю знань про інвалідність та шляхи її попередження й лікування, низьким рівнем медичного обслуговування, фізичними та соціальними перешкодами, слабкістю соціальної, освітньої, культурної інфраструктури, стихійними лихами, забрудненням природного середовища, стресами та іншими психологічними чинниками, неправильним застосуванням лікувальних препаратів, поширенням наркотиків і стимулянтів тощо.
У роботі з інвалідами працівники дозвіллєвої сфери спираються на відповідну правову основу, яку складають:
– документи міжнародного значення (акти, декларації, конвенції ЮНЕСКО, ООН, ВООЗ, наприклад, “Загальна декларація прав людини” (від 10 грудня 1948р.), “Декларація про права інвалідів” (від 9 грудня 1975р.), “Керівництво по забезпеченню рівних можливостей для інвалідів” (десятиліття інвалідів ООН, 1983-1992 роки), “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів” (від 20 грудня 1993 р.), “Декларація про права розумово відсталих осіб” (від 20 грудня 1997 р.) та інші;
– правові документи державного значення (конституція окремої держави, закони й розпорядження президента та уряду, відповідних міністерств, відомств);
– юридичні акти муніципального значення, що приймаються органами влади й управління на місцях з урахуванням специфіки та потреб населеного пункту, його соціально-демографічних параметрів і не суперечать чинному законодавству.
З метою привернення уваги людства до проблем інвалідів та їх прав на повноцінну участь в усіх сферах суспільного життя, Організацією Об’єднаних Націй 1981 рік було оголошено Роком інваліда, а 1983-1992 роки — Десятиріччям інвалідів. 1992 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 3 грудня Міжнародним днем інвалідів. За ініціативи Європейської Колегії та Європейського форуму інвалідів 2003 рік оголошено Європейським роком людей з обмеженими фізичними можливостями (Мадрідська декларація, 2003р.) Зазначені заходи спрямовані на забезпечення рівних можливостей інвалідів у сучасному суспільстві. Термін “забезпечення рівних можливостей” означає процес, завдяки якому різні системи суспільства та навколишнього середовища (сфера обслуговування, засоби масової інформації, праця, освіта та ін.) є доступними для всіх, особливо для інвалідів [15, cr. 24 Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів].
З метою поглибленого розуміння суспільством становища інвалідів, їх прав, потреб та можливостей, державам світової спільноти необхідно:
– забезпечити розповсюдження серед інвалідів, їх сімей, спеціалістів та широкої громадськості найповнішу інформацію про послуги та програми для інвалідів;
– організувати та підтримати проведення інформаційних кампаній, спрямованих на розкриття проблем інвалідів;
– сприяти висвітленню в засобах масової інформації різних аспектів життєдіяльності інвалідів у позитивному плані;
– забезпечити відображення у просвітницьких програмах громадськості можливості всебічної участі інвалідів у житті суспільства;
– забезпечити участь інвалідів та членів їх сімей у просвітницьких заходах, що стосуються становища інвалідів;
– сприяти включенню питань життєдіяльності інвалідів в коло інтересів приватного сектора;
– розробляти та реалізовувати програми з роз’яснення інвалідам їх прав і можливостей;
– сприяти зміцненню співпраці між організаціями для інвалідів;
– забезпечити належну підготовку фахівців для роботи з інвалідами у різних сферах життя [15, С. 38-39].
Пріоритетними принципами забезпечення рівних можливостей для інвалідів визначено:
– подальшу життєдіяльність інвалідів у своїх громадах, ведення і підтримку, звичного для них образу життя;
– надання допомоги в різних системах життєдіяльності (освіті, культурі, охороні здоров’я, соціальних службах та ін.);
– створення можливостей для активної участі інвалідів в соціальному та економічному розвитку суспільства, врахування потреб інвалідів в національних програмах розвитку [15, С.17].
Прикладом застосування правових норм державного значення є, зокрема, “Декларація прав та закону про допомогу особам, які мають вікову інвалідність” (США, 1987р.), “Акт про американців з вадами” (США, 1990р.) та інші.
Відповідно до “Декларації прав та закону про допомогу особам, які мають вікову інвалідність”, віковою інвалідністю вважається психічна або фізична неповноцінність, що спричиняє істотні функціональні обмеження не менш, ніж у трьох основних сферах людської діяльності (неспроможність рухатися, піклуватися про себе, навчатися, бути незалежними від інших, контролювати свою поведінку, емоції).
1990 року урядом США було підписано Акт про американців з вадами (Americans with Disabilities Act (ADA), основним завданням якого є створення якнайоптимальніших умов для забезпечення різноманітних потреб осіб з фізичними та розумовими вадами. В Акті проголошуються рівні можливості й права здорових людей та інвалідів, а також наголошується на неприпустимості дискримінації.
Згідно з Актом, місця громадського користування, соціальні послуги, телекомунікації, транспорт, житло повинні відповідати потребам інвалідів. Зазначеним документом конкретизуються пріоритетні види діяльності муніципальних парків, рекреаційних закладів, спортивних установ, інших дозвіллєвих закладів.
Особлива увага в ADA звертається до питань дискримінації та інтеграції інвалідів. Дискримінація визначається як нав’язування неприйнятних для інвалідів вимог, необладнаних належним чином приміщень, як перешкоди у спілкуванні, негативне ставлення до цієї категорії осіб. Згідно з ADA, жоден інвалід не може бути виключений з рекреаційної програми тільки через свій недолік.
Визначають три форми дискримінації:
- Ненадання послуг через те, що людина є “інвалідом”.
- “Заохочувальна ” участь інвалідів у тих чи інших заходах, що акцентує не на здібностях, а на фізичних або розумових вадах, що відрізняють їх від здорових людей. До речі, вживання терміна “особливі люди” краще уникати, бо він тільки підкреслює, що інваліди – “інші”, “не такі як усі”.
- Недостатня увага суспільства до інвалідів та їх проблем. Основною метою ADA є й інтеграція інвалідів в суспільство. Це вимагає усунення правових перешкод, а також запровадження в роботу з інвалідами методів, форм та засобів, що забезпечували б їм якомога якісніше життя.
Американські спеціалісти рекреаційної та дозвіллєвої діяльності визначають, що основними перешкодами на шляху до інтеграції інвалідів в суспільство є, зокрема, недоступні для цієї категорії населення рекреаційні та дозвіллєві програми, архітектурні перешкоди, некваліфікований персонал (особливо, коли інвалід потребує спеціальної допомоги), недбале ставлення, недостатня поінформованість суспільства про людей з фізичними та розумовими вадами.
Саме на подолання цих недоліків і спрямований Акт про американців з вадами. Спеціалісти дозвіллєвої сфери підкреслюють, що необхідні зміни вимагають додаткового фінансування. Водночас, у більшості випадків сума витрат, необхідна для адаптаційних перетворень, не є значною. Архітектурні зміни, які б забезпечили доступність до участі інвалідів в рекреаційних та дозвіллєвих програмах, можуть бути досить простими: наприклад, ізоляція труб, щоб людина на інвалідному візку не травмувала ноги, користуючись раковиною; встановлення додаткових опорних планок; реконфігурація меблів, книжкових стелажів відповідно до потреб інвалідів. Доцільним є розташування дозвіллєвих установ на першому поверсі; удосконалення дозвіллєвих послуг вдома; забезпечення персоналу необхідною літературою; навчання спеціалістів дозвіллєвої та рекреаційної сфери мові жестів.
Так, парк в Арізоні (США) для людей з вадами зору або сліпих обладнаний спеціальними дороговказами, технічними пристосуваннями в басейнах, на паркових доріжках та спортивних майданчиках. У парку діє прокатна служба, функціонування якої дозволяє інвалідам отримати інвалідні візки та інше необхідне спорядження.
Водночас американські вчені підкреслюють, що “доступність” полягає не лише в усуненні архітектурних недоліків, доступність передбачає, передусім, ставлення суспільства до інвалідів. Наприклад, якщо інформація про рекреаційні заходи подана лише у письмовому вигляді, люди з вадами зору не зможуть її сприймати безпосередньо.
Вперше інвалідність була визначена як функція стосунків між інвалідами та їх оточенням в результаті проведення Міжнародного року інвалідів (1981) та прийняття Всесвітньої програми дій щодо інвалідів (оголошена Генеральною Асамблеєю ООН 3 грудня 1982 року) .
Після затвердження Акту рекреаційні та дозвіллєві служби реалізували навчально-тренувальну програму LIFE – “Дозвілля для всіх”, мета якої — розкрити для спеціалістів дозвіллєвої та рекреаційної сфери специфіку роботи з інвалідами, допомогти здолати страх та психологічні перешкоди, що можуть виникати в роботі з цією категорією населення; навчитися розуміти думки та бажання інвалідів; набути вмінь та навичок проведення рекреаційних заходів за активної участі інвалідів.
Так, у другій половині ХХ ст. вимагала удосконалення соціальна та рекреаційно-терапевтична робота серед інвалідів — представників іспаномовної меншини США. Проблема полягала в тому, що серед рекреаційних та соціальних працівників не було жодного фахівця, який був би носієм культури та мови своїх клієнтів, що спричиняло труднощі у спілкуванні, певний дискомфорт. Ефективним вирішенням цієї проблеми стало вивчення працівниками дозвіллєвої та рекреаційної сфери культури іспаномовного населення, їх мови, традицій та звичаїв, а також залучення до роботи в дозвіллєвих центрах та рекреаційних службах носіїв іспанської культури [5].
Дозвіллєва діяльність інвалідів у зарубіжжі планується також на базі загальнонаціональних програм, що відрізняються одна від одної метою й шляхами їх досягнення. Так, одні програми спрямовані на роботу з людьми, які не можуть лишити свій будинок (“Бібліотека вдома”, “Книги на колесах”, США); інші – розраховані на тих, хто має певні комплекси, пов’язані з віком і здоров’ям, і як результат цього, – відчуття самотності й ізольованості від навколишнього світу (для них розроблена програма “Одні двері зачиняються, інші відчиняються”, Німеччина; “Мистецтво для інвалідів” та “Особливі олімпійці”, “Особливе мистецтво”, США; “Культура та інваліди”, Франція). Такі програми мають спільну мету і полягає вона в наданні можливості змінити життя людини похилого віку, сповнити його нового змісту, допомогти раціонально й цікаво використовувати свій вільний час, підтримувати здоров’я і відчувати задоволення від дозвіллєвої діяльності.
Так, загальнонаціональна програма “Мистецтво для інвалідів” (США) ґрунтувалась на таких принципах:
– інвалід має творчі задатки й обдарування;
– кожна особистість, в тому числі й з відхиленнями у фізичному й духовному розвитку, має право насолоджуватися мистецтвом, займатися мистецькою діяльністю;
– реабілітаційні та навчальні програми для інвалідів повинні сприяти формуванню відчуття повноцінності життя, стимулювати бажання спілкуватись, сприймати і творити красу.
Популярністю в США користується проект “Особлива музика для особливих людей”, започаткований працівниками Вінського парку. Його завданням є вирішення проблем соціалізації та адаптації, відновлення самоповаги та людської гідності, творча реалізація, спілкування засобами музичного мистецтва. Мова музики дозволяє зміцнити стосунки із здоровими людьми, позитивно впливає на психо-емоційний стан інваліда, підкреслює соціальну значущість особистості. У творчому доробку учасників проекту — каталоги пісень, компакт-диски, численні концерти та вистави, радіопрограми, навчальні та рекреаційні заходи.
Музика є засобом комунікації (особливо для людей з порушенням мовлення), мотивації, отримання інформації, основою для творчої активності інваліда.
У павільйоні дозвіллєвого центру м.Ганновера (Німеччина) на одній із стін розміщена “Картина, яка грає” площею 10 кв.м. На ній зображені звірі й птахи, різноманітні геометричні фігури, елементи азбуки Брайля, платівки. Та її специфіка полягає в тому, що всі фігури зроблені з глини, а більшість із них звучить.
Здорові люди сприймають картину як своєрідний рельєф. Картину протягом п’яти років виготовляли люди з вадами зору в гуртках художньої творчості. Варто наголосити на тому, що естетичні програми відіграють роль “містка” між медичним спілкуванням та активною роботою людини над власним оздоровленням, дозволяючи за допомогою ігрових форм досягти позитивних змін у сприйнятті самої себе.
До речі, лише у Великобританії нараховується більше 600 фахівців, які спеціалізуються на художній терапії для осіб з розумовими та фізичними вадами. Необхідно підкреслити, що технології “виховання мистецтвом” сприяють активному вирішенню найголовнішої проблеми сучасного світу — створення умов для повноцінного життя осіб з фізичними та розумовими вадами.
Велике значення в дозвіллєвій діяльності інвалідів надається реабілітації. Якісно новий підхід західно-європейських країн до проблем інвалідності полягає в зосередженні уваги не на фізичних чи розумових вадах (які розглядаються як специфіка конкретної особистості), а на взаємодії з навколишнім світом, який необхідно пристосувати до потреб інваліда; в акцентуванні не на порушеннях функцій, а на здібностях людини, її багатогранності як індивіда; на вихованні у суспільстві культури порозуміння та взаємопідтримки.
Як зазначається в “Стандартних правилах… ”, реабілітація — це процес, метою якого є допомога інвалідам у досягненні оптимального фізичного, інтелектуального, психічного, соціального рівня діяльності, підтримка, що сприятиме якісній зміні життя інваліда та розширенню меж його діяльності [15, С. 54-84]. “Реабілітація охоплює заходи для забезпечення і/або відновлення функцій або функціональних обмежень. Процес реабілітації не передбачає лише надання медичної допомоги. Він включає широке коло заходів та дій, починаючи від початкової і загальної реабілітації і завершуючи цілеспрямованою діяльністю, наприклад, відновленням професійної працездатності” [15].
Сутність дозвіллєвої реабілітації полягає у створенні таких умов, коли інвалід відчуватиме себе не об’єктом, а суб’єктом дозвіллєвої діяльності. Завданням дозвіллєвої реабілітації є: відновлення можливостей індивіда здійснювати дозвіллєву та рекреаційну діяльність відповідно до своїх інтересів та уподобань; підтримка життєвої та соціально-культурної активності людини; створення сприятливого психо-емоційного середовища засобами спілкування, культури дозвілля; набуття навичок пристосовуватися до нових умов життя; освіта для дорослої людини.
Занижена самооцінка, що формується в осіб з розумовими та фізичними вадами під впливом негативного ставлення оточуючих, недоступності багатьох можливостей, звичних для здорових людей, соціальної незахищеності, призводить до негативного ставлення до себе як особистості, низької соціальної активності цієї категорії людей, недостатньої освіти, некваліфіко- ваної праці, низького соціального становища.
Тому, основними завданнями дозвіллєвої реабілітації даної категорії населення є:
– стимулювання інвалідів до соціально-культурної творчості, розробка відповідних програм для залучення інвалідів до соціально-культурного життя;
– орієнтація дозвіллєвих програм інвалідів головне — на соціалізацію, а не лише на розваги;
– формування відповідних соціально-культурних інститутів для дозвіллєвого обслуговування інвалідів;
– цілеспрямована підготовка спеціалістів дозвіллєвої сфери для роботи з інвалідами. В основі навчального процесу має бути формування кадрів, які вільно володіють дозвіллєвими та рек- реаційнимим технологіями, мають педагогічні знання та навички першої медичної допомоги, соціологічний та культурологічний досвід.
Новим видом дозвіллєвої реабілітації в Україні може бути створення клубів-будинків, про які вже згадувалося. Клубні будинки орієнтуються у своїй діяльності на реабілітацію людей з психічними порушеннями. На сьогодні в різних країнах світу створено та успішно функціонує більше 320 таких закладів (з них майже 200 діють у США). На відміну від медичного обслуговування хворих у психіатричних лікарнях, клуби-будинки у своїй діяльності звертають увагу, в першу чергу, на соціальні та психологічні проблеми людини. Клуб-будинок орієнтується на соціально-культурну роботу з інвалідами в громаді, що дозволяє відновити відчуття власної значущості й успішно інтегруватися в суспільне життя, підвищити рівень їх соціально-культурної активності; уникати суспільного упередження, ізоляції та зайвої госпіталізації.
В клубах-будинках поєднується соціальна, дозвіллєва, культурна й рекреаційна діяльність. Тому спектр послуг тут досить різноманітний: консультації, медичне обслуговування, юридичний захист, тренінги, дозвіллєві заходи, освітні курси, творчі майстерні. Інвалідам допомагають відновити навички практичної діяльності, впевненість у власних силах, здатність підкорятися розпорядку, набувати навичок управління. Тому досвід функціонування клубів-будинків потребує ретельного вивчення та оцінки професіоналів дозвіллєвої сфери України.
Соціальний статус та рівень життя більшості сімей з дітьми- інвалідами негативно позначається на батьках дитини. Загальна нестабільність, невпевненість у майбутньому, загроза безробіття, вимушені перерви у роботі, пов’язані з доглядом за хворою дитиною, породжують цілий комплекс проблем соціально- психологічного характеру, внутріособистісні та міжособистісні конфлікти. Особливо це позначається на тих, хто має високий освітній рівень, прагне задовольнити свої професійні інтереси, самоствердитися, в кар’єрі зокрема.
З іншого боку, досить часто фінансові та побутові проблеми ускладнюються низьким рівнем культури дорослих, відсутністю необхідних психолого-педагогічних знань та навичок догляду за дитиною-інвалідом, невмінням спілкуватися з нею; постійним відчуттям тривоги, власного безсилля, відчаю та безнадії. Проаналізувавши зарубіжний досвід, важливими засобами подолання такої проблемної ситуації можна назвати:
– сприяння відкритості таких сімей для суспільства, що усуне насамперед обмеження просторових можливостей дітей- інвалідів;
– створення у засобах масової інформації спеціальних програм (освітнього, розвиваючого, розважального, історичного характеру) для цієї категорії населення;
– поєднання зусиль соціальних, медичних, дозвіллєвих закладів для підтримки таких сімей та задоволення їх духовних потреб, для систематичної організації освітніх та дозвіллєвих заходів;
– налагодження консультаційної діяльності для батьків, родичів, осіб, які доглядають за дитиною-інвалідом.
Україна сьогодні не спроможна вирішувати проблеми дити- ни-інваліда, не здатна змінити своє ставлення до неї як до потенційно діяльнісної особистості. Несприйняття хворої дитини, жаль до неї та перебільшене співчуття оточуючих призводять лише до розвитку дитячої агресії, роздратування, культивування жорстокості, атрофованості моральних якостей. У вітчизняній науці майже не вивчені й моделі батьківської поведінки у вихованні та освіті дітей-інвалідів, є суттєві проблеми і в організації дозвілля хворої дитини.
Доречним у дозвіллєвих закладах зарубіжних країн вважається застосування трудотерапії для позитивного впливу праці на психофізіологічний стан людини. Трудова діяльність, що відповідає можливостям конкретної людини-інваліда, підвищує її життєвий тонус, відновлює енергетичні можливості особистості, усуває соціальну ізоляцію, знімає відчуття напруги та знервованості. Тобто, трудотерапія виконує коригуючу, розвиваючу, адаптаційну функції та функцію соціалізації.
Поняття “якості життя” передбачає різноманітність вибору, яким може скористатись інвалід для вирішення власних проблем, в першу чергу, на персональному рівні. Тому головним у дозвіллєвій діяльності населення з інвалідами має бути індивідуальний підхід. Пріоритетним завданням для інваліда є відмова від усамітненого життя, знаходження нової його суті, нового життєвого змісту. Дозвіллєва діяльність є важливим засобом встановлення психологічного й соціального благополуччя інваліда. Ця думка підтверджується положеннями, визнаними Національною асоціацією рад з питань вікової інвалідності (НАРВІ). У Положенні про дозвіллєву та рекреаційну політику, прийнятому в жовтні 1990 р., вказується на важливості участі людини з віковою інвалідністю в інтегрованих дозвіллі й рекреації, що забезпечує підвищення “якості життя”.
Ефективним засобом відновлення та підтримки здоров’я осіб з віковою інвалідністю є, зокрема, й залучення людини до со- ціально-культурноїтворчості. З цією метою у програмах дозвіл- лєвого центру, рекреаційного агентства або соціальної служби передбачається “заявка доступності” (access statement), що означає готовність установи надавати послуги особам з віковою інвалідністю.
Так, люди з обмеженою рухливістю та іншими фізичними вадами часто нарікають на незручне та небезпечне для їх становища помешкання й умови пересування у житлових та громадських будівлях (в тому числі і в соціально-культурних установах). Така невідповідність перешкоджає залученню індивіда до соціально-культурної творчості, підвищенню якості його життя.
Врахуванням потреб та запитів цієї категорії населення характеризується практична діяльність музеїв Великобританії. Працівниками музеїв надаються послуги для людей з розумовими відхиленнями, для тих, хто має вади слуху та зору, інші фізичні обмеження. Тому музейні установи обладнані світловою сигналізацією, інформацією на шрифті Брайля, відповідними сходами та трапами, ліфтами, зручними у користуванні телефонними апаратами тощо. В музеях проводяться екскурсії для глухонімих, передбачено допуск до установи собаки-поводиря, надаються в оренду інвалідні коляски та ін.
“Можливість спробувати щось захоплююче, шукати і знайти те, чим можеш займатись разом із сім’єю чи товаришами, знову відчути забутий потяг до спорту та брати активну участь в житті суспільства і своєму власному — це бажання, здійснюючи які, ми відновлюємо наші духовні та фізичні сили” [3, С. 35].
Таку мету ставлять перед собою учасники інноваційної моделі в рекреаційній сфері – проекту “PARTNERS” ( The Promoting Accessible Recreation Through Networking, Education, Resources and Servise, що у перекладі означає “сприяння загальнодоступній рекреації через створення мережі, освіти, ресурсів та послуг”). Головним завданням проекту є усунення перешкод на шляху до відновлення фізичних та розумових сил людей з вадами.
Проект “PARTNERS” реалізується на кошти споживачів і є неприбутковою програмою, яка характеризується гнучкістю та динамізмом, здатною своєчасно реагувати на потреби та бажання учасників. Прикметно, що проект здійснюється за підтримки Нью-Гемпширського університету, викладачі та студенти якого беруть активну участь в його здійсненні: викладачі надають консультації, допомагають організовувати та проводити дозвіллєві заходи; студенти працюють як добровольці, поглиблюючи свої знання у рекреаційній діяльності та отримуючи необхідний досвід у роботі з особами, які мають фізичні та розумові вади.
Діяльність проекту “PARTNERS” спрямована на вирішення реальних проблем інвалідів шляхом освітніх заходів, усунення перешкод та створення свободи вибору рекреаційних послуг. Зважаючи на те, що кожна людина з вадами має особисті потреби та інтереси, які можуть бути відмінними від інших, наголос у проектній діяльності робиться не на конкретному виді рекреаційної діяльності, а на подоланні тих чинників, які заважають об’єктивній реабілітації: відсутності необхідної інформації, правових та соціальних знань, потреби в набутті конкретних навичок, архітектурних перешкод, психологічного дискомфорту.
Проект “PARTNERS” пропонує чотири види програм: “Прагнення до незалежності”, “Програма прокату обладнання”, “Програма розвитку спорту”, “Програма освіти і захисту”.
“Прагнення до незалежності” — програма для тих споживачів, які хотіли б самостійно займатися активним видом рекреаційної діяльності. Програмою передбачається: проведення інструктажу та консультацій з різних видів спортивної та рекреаційної діяльності (катання на лижах, аквалангізм, запуски повітряних зміїв, веслування на каное, катання на водних лижах, хокей на санях, підняття штанги та ін.); ознайомлення з рекреаційною діяльністю друзів, родичів та знайомих споживача програми; необхідного для занять адаптивного обладнання; надання во- лонтерської допомоги. Щороку споживачам пропонується 1012 навчальних модулів, членами яких є як особи з розумовими та фізичними вадами, так і здорові громадяни. Перелік навчальних модулів систематично змінюється залежно від бажань учасників програми. Наприклад, дводенним модулем є навчання воднолижному спорту. У перший день тренувань здійснюється підготовка та інструктаж волонтерів з Нью-Хемпширської асоціації воднолижного спорту; знайомство із специфікою роботи з інвалідами; другий день передбачає організацію практичних занять з катання на водних лижах сидячи, в яких беруть участь інваліди, їх родичі та друзі; проведення вечора відпочинку біля озера. Від такого заходу інваліди не просто мають задоволення, вони спілкуються із своїми близькими, відчувають тепло турботи, а набувають практичних навичок: вчаться сидячи кататися на водних лижах, самостійно добирати для себе адаптаційне обладнання, користуватися системою безпеки.
“Програма прокату обладнання”створена для тих, хто, знаючи про різноманітні види рекреаційної діяльності, не може дозволити собі скористатись рекреаційними послугами саме через відсутність відповідного адаптаційного обладнання та його зависоку ціну. “Програма прокату обладнання” усуває проблему вартості обладнання і пропонує самостійність в активних видах рекреаційної діяльності та свободу вибору. Споживачі мають змогу отримати у тимчасове користування адаптаційне обладнання і займатися рекреаційною діяльністю у зручний для них час. Програма пропонує своїм членам більше десяти видів рекреаційної діяльності, великий вибір адаптаційного спорядження (лижі для катання сидячи, подвійні лижі тощо).
“Програма розвитку спорту” створена у відповідь на численні скарги інвалідів з приводу відсутності можливостей для занять спортом у північній частині Нової Англії. Її структурні компоненти: реабілітаційний спорт, спортивні змагання, розвиток атлетики для інвалідів.
Набувають розвитку і такі види спорту, як баскетбол для інвалідів у колясках, хокей на санях, гребля, теніс та інші види спорту. Реалізація проекту вимагає відповідних умов для розваг та спортивних занять. На території Нью-Хемпширського університету діє реабілітаційний табір для гри інвалідів у баскетбол і теніс.
“Програма освіти і захисту ” спрямована на усунення непорозуміння і відчуження між суспільством та інвалідами. Програма розроблена для споживачів, які хочуть займатися суспільною діяльністю, хоч відчувають, що оточуючі не дуже охоче співпрацюють з інвалідами. “Програма освіти і захисту” має на меті підвищувати кваліфікацію кадрів, які організують рекреаційну діяльність інвалідів; розкривати творчий потенціал споживачів програми за допомогою рекреації; інтегрувати інвалідів в суспільство.
Отже, проблеми інвалідів вже багато років є предметом уваги світової співдружності не лише як питання реабілітації та соціального забезпечення, а насамперед – як прав людини: “Інваліди, якого б не були походження, характеру і серйозності їх каліцтва чи вади, мають такі ж основні права, як і їх співгромадяни того ж віку” [15].
Отже, дозвіллєві та рекреаційні установи за час своєї діяльності зарекомендували себе не лише як ефективні способи реабілітації, адаптації, інтеграції та соціалізації інвалідів у суспільстві, а й попередження інвалідності. Модель діяльності дозвіллєвих установ сприяє усуненню тих перешкод на шляху саморозвитку та самореалізації, що виникають в медичних закладах (основна мета яких – можливе усунення або зменшення патології), центрах реабілітації (надання допомоги в побуті); соціальних службах (відновлення навичок, вмінь та знань, поліпшення стану здоров’я інваліда); сприяють розвитку активної позиції особистості; забезпечують свободу вибору. Тобто, кінцевою метою дозвіллєвих установ у роботі з інвалідами є налагодження повноцінного життя особистості, що грунтується на самостійній та активній позиції самих інвалідів, на їх ініціативності і творчому підході до життя.
Висновки
Інвалідність – це будь-яке обмеження або відсутність (в результаті дефекту) здатності здійснювати ту або іншу дію, таким чином і в таких межах, що вважаються нормальними для людини. Віковою інвалідністю вважається психічна або фізична неповноцінність, що спричиняє істотні функціональні обмеження не менш, як у трьох основних сферах людської діяльності (неспроможність рухатися, піклуватися про себе, навчатися, бути незалежними від інших, контролювати власні вчинки, поведінку, емоції).
Зростання інвалідності у світі викликане багатьма чинниками: війнами та їх наслідками, нужденністю та проживанням в антисанітарних умовах, неписьменністю населення, відсутністю знань про інвалідність та шляхи її попередження й лікування, низьким рівнем медичного обслуговування, фізичними та соціальними перешкодами, слабкістю соціальної, освітньої, культурної інфраструктури, стихійним лихом, забрудненням природного середовища, стресами та іншими психологічними проблемами, неправильним застосуванням лікувальних препаратів, розповсюдженням наркотиків і стимулянтів.
Основними міжнародними документами, що регулюють роботу з інвалідами є “Загальна декларація прав людини”, “Декларація про права інвалідів”, “Керівництво по забезпеченню рівних можливостей для інвалідів” (десятиліття інвалідів ООН, 1983-1992 роки), “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”, “Декларація про права розумово відсталих осіб” .
Термін “забезпечення рівних можливостей” означає процес, завдяки якому різні системи суспільства та навколишнього середовища (обслуговування, засоби масової інформації, праця, освіта, культура тощо) є доступними для усіх, насамперед, – для інвалідів.
Пріоритетними принципами забезпечення рівних можливостей для інвалідів (в тому числі і в дозвіллєвій сфері) визначе- но: подальше життя інвалідів у своїх громадах і ведення, за умови необхідної підтримки, звичного образу життя; отримання необхідної допомоги в різних системах життєдіяльності (освіті, культурі, охороні здоров’я, соціальних службах та ін.); активна участь інвалідів в загальному соціальному та економічному розвитку суспільства, врахування потреб інвалідів в національних планах розвитку.
Сучасна концепція інвалідності заснована на визнанні прав людини з фізичними та розумовими відхиленнями у різних сферах людської життєдіяльності і передбачає не лише профілактику інвалідності, а й реабілітацію здоров’я, створення безбар’єр- ного архітектурного середовища, забезпечення нормальних умов життя, соціального захисту та розвитку особистості.
Дозвіллєві проекти для інвалідів грунтуються на таких засадах: інвалід має творчі задатки й обдарування, кожна особистість, у тому числі й з відхиленнями у фізичному й духовному розвитку, має право насолоджуватися мистецтвом, займатися мистецькою діяльністю; реабілітаційні та навчальні програми для інвалідів повинні сприяти формуванню відчуття повноцінності життя, стимулювати бажання спілкуватись, сприймати і творити красу.
Реабілітація — це процес, метою якого є допомога інвалідам у досягненні оптимального фізичного, інтелектуального, психічного, соціального рівня діяльності, його підтримка для сприяння якісній зміні життя інваліда та розширенню меж його діяльності.
Основними завданнями дозвіллєвої роботи з інвалідами є: стимулювання їх до соціально-культурної творчості; розробка та реалізація соціальних, рекреаційних, дозвіллєвих, культурних програм; формування відповідних соціально-культурних інститутів для дозвіллєвого обслуговування інвалідів; підготовка спеціалістів дозвіллєвої сфери для роботи з інвалідами.
Клуб-будинок орієнтується на соціально-культурну роботу з інвалідами в громаді, що дозволяє відновити відчуття власної значущості й успішно інтегрувати в суспільне життя осіб, які втратили надію на розуміння власних потреб та потреб їх родин з боку соціального оточення; підвищувати рівень їх дозвіллєвої активності; уникати суспільного упередження, ізоляції та зайвої госпіталізації.
Дозвіллєві установи за час своєї діяльності зарекомендували себе як ефективні заклади не лише реабілітації, адаптації, інтеграції та соціалізації інвалідів, а й попередження інвалідності. Дозвіллєві установи створюють умови для саморозвитку та са- мореалізації інвалідів, яких вони були позбавлені у медичних закладах, центрах реабілітації, соціальних службах.
Література:
- Keeton S. Playing by the rules // Parks and Recreation. — 1997. — № 6.
- Mittelstaedt R.D. Accessibility for golfers with disabilities: Its tee time // Parks and Recreation. – 1997. — № 6.
- PARTNERS: The Promoting Accessible Recreation // Parks and Recreation. — May. — 1995.
- Pedini L.A., MeCann C.A. Reading dawn the sgameful wall of excluion // Parks and Recreation. – 1992. — № 4.
- Wilhite B., Halle G., Keller M.J. Living the Good Life // Parks and recreation. – 1992.- № 3.
- Valerius L., Hodges J.S., Perez M.A. Cultural tunnel syndrome: A disabling condition // Parks and recreaton. — 1997. – № 5.
- Гончарова О. Соціальна робота і культурно-дозвіллєва діяльність: на перехресті спільного досвіду // Посвіт. — 2000. – № 1.
- Декларация о правах инвалидов // Права человека: Сб. международных договоров ООН. — Нью-Йорк, 1989.
- Здоровье и здравоохранение в Нидерландах. — К.: Сфера, 1998.
- Куцевич В. Архітектурне безбар’єрне середовище для інвалідів // Соціальна політика і соціальна робота. — 1998. – № 4(8).
- Кучинский С.С., Шевчук С.П., Шалес И.А. Досуг как фактор социальной реабилитации инвалидов // Социологические ииследования. — 1993. – № 5.
- Кьюен М., Макклейн Дж. Социальная помощь лицам с ограниченными возможностями // Гуманистический подход к охране здоровья. — М.: Аспект Пресс, 1998.
- Международная классификация дефектов, инвалидности и нетрудоспособности (МКДИН). Всемирная организация здравоохранения. – Женева, 1980.
- Орлова Е.В. Музеи и изобразительное искусство для людей с ограниченными возможностями (инвалидов) в Великобритании и США // Культура в современном мире: опыт, проблемы, решения. — Науч.-инф. сб. — Вьіп.І. — М.: Изд. РГБ, 1996.
- Права інвалідів в Україні. Зб. правових документів. — К.: Сфера, 2002.
- Преподавание и изучение прав человека. — Нью-Йорк: ООН, 1992.
- Социальная работа с инвалидами // Социальная работа: теория и практика: Учебн.пособие. — М.: ИНФРА-М, 2001.