В античні часи суперечка з метою пошуку істини називалася Діалектикою (від гр. dialektike – мистецтво вести бесіду). Саме таку суперечку проповідували Сократ, Платон.
Софос – мудрець у Давній Греції, придумав вправи для тренування розуму своїх учнів. Учні, розгадуючи софістичні виверти, відточували свої здібності протистояти нечесним прийомам супротивника. Мета таких суперечок – отримати перемогу над опонентом, тих, хто сперечався, пошук істини не цікавив. Мета виправдовувала засоби. Так виникла софістика – словесна віртуозність, мистецтво вводити в оману, зловживаючи “гнучкістю” понять та недозволеними психологічними прийомами (заплутування, лестощі, демагогія тощо). У софістичній суперечці, зазвичай, у дев’яти випадках із десяти суперечка завершується тим, що кожний переконується у власній правоті.
Основними засобами суперечки можуть бути:
- ефективне порівняння;
- контр-запитання;
- гнівна відповідь;
- контр-приклад.
Ще одним важливим методом суперечки, що дійшов до наших часів, є евристика. Це суперечка, перемогу в якій прагнуть здобути, апелюючи частіше до емоцій. Особливий розвиток евристика отримала у працях А. Шопенгауера, який зводив суперечку до словесного фехтування і часто позбавляв її предметно-логічного смислу.
Майстри евристики часто користуються “доводом до людини” у найрізноманітніших варіантах. У кінцевому підсумку вони намагаються виявити протиріччя (найчастіше уявні) між словами та поведінкою опонента: “Ви кажете, що в столиці жити важко, то чому не їдете з неї?”
Евристична суперечка ведеться перш за все тоді, коли необхідно у чомусь переконати партнера, схилити до своєї думки. Її називають ще парламентською. У цій суперечці вплив на розум підкріплюється впливом на почуття. Тобто, аргументам надається психологічне забарвлення, яке дозволяє посилити їх, і вони починають “бити в ціль”. “Сподіваюся, ми дізнаємося, хто винний, ще при житті, а не років через п’ятдесят як гучні викриття. Але якщо після цього все просто згасне і нічого не відбудеться – у цій країні більше не буде чого робити”, – заявляє українська журналістка А. Безлюдна, беручи участь у дискусії у справі Г. Гонгадзе.
Тобто, евристичний метод дозволяє зрозуміти, що не завжди думки, що мають логічну бездоганність, але не зачіпають емоційного стану людини, мають переконливу силу.
Як бачимо, діапазон евристичної суперечки досить широкий. Це змушує учасників суперечки відчувати велике навантаження.
Методами евристики, софістичними вивертами активно користуються у сучасній суперечці: “Ринок не може бути частково регульованим, як не можна бути трохи вагітною”, – зазначає відомий російський економіст Л. Піяшева, відстоюючи свою тезу про свободу ринку.
Формальне дотримання законів мислення веде до істини у суперечці шляхом умовиводів, які називають аподиктичними (від грец. apodeikticog – доказовий, переконливий). Специфіку аподиктичних суджень вперше дослідив Арістотель, який відрізняв їх від “діалектичних” суджень. Кредо учасників такої суперечки: “Платон мені друг, але істина важливіша”. Цей вид суперечки вимагає точних визначень, науково перевірених фактів, чітко сформульованих проблем, надійних аргументів та розуміння суті суперечностей.
Учасники такої суперечки, спонукають один одного до взаємного уточнення та виправлення тлумачень. Виявляють при цьому повагу, терпимість, компетентність, глибину суджень. Твердження, що “у суперечці народжується істина” скоріше за все стосується саме цього виду суперечки.
У сучасному уявленні термін “суперечка” виступає як родове поняття, а “дискусія”, “полеміка”, “диспут”, “дебати” – як його видові синоніми. При цьому кожний – це самостійні поняття, що є різновидами суперечки. Проте існує думка, що різновиди – це “диспут” і “дебати”, а “дискусія”, “полеміка” – методи, механізми суперечки. Погодимося з думкою про різновиди суперечки і визначимо їх деякі особливості [25, 261].
Полеміка – войовнича суперечка. Зазвичай їй притаманна підвищена емоційність, тому що вона виникає у результаті протиборства, конфронтації сторін.
Водночас – це ефективний спосіб переконання, розвитку знань.
Під дискусією може розумітися і обговорення спірного питання, і мистецтво обдумувати, розмірковувати, викладати свої думки. Дискусія часто використовується для можливого примирення сторін на основі взаємних компромісів. Дискусію, полеміку часто використовують керівники під час проведення ділових зустрічей, переговорів, нарад, при прийнятті рішень.
У нам час диспут – публічна суперечка на наукову або суспільну тему, найчастіше ведеться на наукових конференціях, на сторінках періодичних видань.
Досить активно нині використовуються дебати – суперечка з приводу висловленого у докладі, заяві. Ми є свідками парламентських Дебатів, теледебатів між представниками різних партій, угрупувань.
Будь-яка суперечка – це логіко-психологічне явище, воно будується за законами логіки, має досить чітку структуру та використовується для впливу на свідомість та емоції опонента.
Спрощено класичну структуру суперечки можна представити наступним чином:
♦ висунення та захист будь-якої думки (тезису) першим опонентом;
♦ спроба другого опонента спростувати тезис та аргументацію;
♦ виступ першого опонента з метою розвинути початкові доводи та показати неспроможність аргументації противника;
♦ повторний виступ другого опонента і т.д.
Перший опонент, висунувши тезис, аргументує його за правилами доказу. Другий — користується логічною операцією спростування.
Суперечки між опонентами відбуваються як у присутності публіки, так і без неї. Наявність слухачів, навіть якщо вони і не беруть участі у суперечці, активізує опонентів: перемога в суперечці улещує самолюбство, тоді як поразка здається особливо болісною.
А тепер спитаємо себе, що краще: перемога чи компроміс у суперечці? Дати відповідь на це питання нелегко. Так само як і обрати відповідні методи та стиль поведінки у суперечці.
Щоб відповісти на поставлене питання, слід розглянути цільові установки та можливі результати суперечки:
♦ Сторони дійшли примирення шляхом взаємних поступок.
♦ Перемога одного та поразка іншого.
♦ Кожен залишився при своїй думці.
♦ Сторони розійшлися ще більшими супротивниками, результатом суперечки стало ще більше загострення суперечностей.
♦ Суперечка допомогла виявити позиції сторін, однак не примирила їх.
♦ Суперечка призвела до дискредитації опонента, що і малося на меті.
Перемога в суперечці не завжди є виграшем, тому що людина не відречеться від своєї думки, якщо її переконали супротив волі.
Якщо у фірмі, організації виникла ділова суперечка, наприклад стосовно стиля керівництва, то бажаною є перемога прибічників більш прогресивних підходів, хоча не слід відкидати і традиційні методи, руйнувати те, що напрацьовано.
Суттєву роль відіграє і метод “словесних баталій”. Турбує те, що ми часто в них “прагнемо крові”, а не примирення.
Однак не слід забувати, що безпідставна, та ще й емоційно забарвлена критика, що безперервно повторюється у суперечці, обертається бумерангом – змушує опонента рішуче захищати свою точку зору.
У суперечках, які відбуваються в організаціях, бажаний варіант – мирне завершення, це сприяє зниженню соціального напруження. Прагнення ж перемоги за будь-якої ціни, зазвичай, ще більше розпалює атмосферу і ми ризикуємо, “підсмаживши яєчню, спалити дім”. У такій ситуації найкращою тактикою є компроміс – це визнання чужих інтересів за умов здійснення власних. Ще мудрий Плутарх говорив: “Навчись слухати і ти зможеш отримати користь навіть від негативного”.
Звичайно, суперечці завжди притаманна певна гострота, емоційність, тому що кожний захищає свої погляди, які, можливо, є життєво значущими. Це асоціюється із загрозою власному “Я”, яке, за законами психології, оберігається особливо старанно. У будь-якому разі суперечка не повинна перетворюватися на “діалог глухих”, коли кожна із сторін чує лише власні доводи, вона має бути пошуком компромісу.
Прагматичні американці вчать студентів університетів мистецтву говорити на публіці, мистецтву слухати, брати корисне з промови будь-якого співрозмовника.
Прекрасно, що з’явилася можливість навчати такому мистецтву студентів нашого університету. “Якщо просто вчити чомусь людину, вона ніколи нічому не навчиться”, – зазначив Шоу. Дійсно, навчання – це активний процес. Ми вчимося на справах, тому, щоб навчитися вести суперечку, треба брати участь у ній.
Якщо нас критикують, ми вчимося засуджувати.
Якщо ми живемо у ворожнечі, ми вчимося боротися.
Якщо ми живемо у страху, ми вчимося залякувати.
Але:
Якщо нас схвалюють, ми вчимося бути впевненими.
Якщо нас хвалять, ми намагаємося хвалити.
Якщо нас визнають, ми відповідаємо визнанням.