Людська ідентичність, безумовно, є ключовим елементом суб´єктивної реальності. Проте вона перебуває в діалектичному взаємозв´язку з суспільством. Викристалізувавшись одного дня під впливом певного суспільно-історичного стану, вона підтримується, видозмінюється або навіть переформовується з радикальними змінними суспільних відносин. Водночас характер соціальних (у тому числі соціально-політичних) процесів пов´язаний зі станом людської ідентичності та її природою. Будучи створеними на основі взаємодії індивідуальної свідомості і соціальної структури, ідентичності реагують на соціальну структуру, підтримуючи, модифікуючи або навіть радикально її перетворюючи. Тож можна сказати, що суспільство має історію, в контексті якої виникають специфічні ідентичності, але ці історії творяться людьми, наділеними специфічними ідентичностями.
Сьогодні, як ніколи, актуальною стає проблема розвитку нових ідентифікаційних практик, осмислення яких тільки й можливе застосуванням міждисциплінарних теоретичних підходів, у тому числі в контексті розвитку уявлень про феномен соціальної ідентичності, що динамічно розвивається. Тож розглянемо цю проблему детальніше.
У соціології термін “соціальна ідентичність” означає належність суб´єктів до певних соціальних категорій та ідентифікацію з ними [3, т. 2, с. 228-230]. Такий теоретичний підхід цілком відповідав добі революційного модерну, що його започаткувала Велика Французька революція (1789-1794). Точніше, він відповідав психосоціальній природі тогочасної (“емоційно чутливої”) людини з певним набором психосоціальних властивостей: “екстраверсія”, “емоційність”, “ірраціональність”, “інтуїтивність”, “екстернальність”, “екзекутивність” [1]. Саме цей набір людських властивостей був причиною домінування в суспільстві “матеріалістичних поглядів на історію”, а в контексті суспільної самосвідомості – поширення ідентифікаційних практик, що ґрунтуються на класових, вікових, етнічних, професійних та інших соціальних (читайте соціально-матеріальних) відмінностях і різновидах соціальної ідентичності. “Емоційно чутлива” психосоціальна типологія людини доби модерну визначала й механізми єднання людей у суспільство. В основі цих механізмів лежав феномен солідарності, що його детально дослідив відомий французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917).
Певний внесок у розуміння соціальної ідентичності внесли представники теорії символічного інтеракціонізму з Чиказької школи соціології Чарльз Кулі (1864-1929) і Джордж Мід (18631931). Так, під впливом американського філософа-прагматика Джона Дьюї (1859-1952) соціолог Дж.Мід виділяв свідоме мислення, самосвідомість і саморегулювання соціальних акторів. В його уяві ”я ” виникає із соціальної інтеракції, завдяки чому людиною “приймаються ролі інших”, робляться своїми внутрішніми позиції реальних та уявних інших. Зокрема, спираючись на розроблене Кулі поняття “дзеркального я”, Мід включив “я” (я сам, яким я є) у безперервну взаємодію з “ми” (я, яким бачать мене інші). При цьому “ми” представляє позиції соціальних груп – “узагальненого іншого” та через прийняття ролі у грі й “уявні репетиції” ми внутрішньо засвоюємо цінності групи як свої власні. Безперервно віддзеркалюючи себе, як нас бачать інші, ми стаємо компетентними у виробництві і вираженні соціальних символів. При цьому мова і символічна комунікація набувають у Міда значення поступу до вивільнення людської діяльності від природного (соціально-матеріального) детермінізму.
Складну діалектику цього процесу в його інтегральному сенсі тлумачить сьогодні фактор соцієтальності. В соціології доволі тривалий час точаться дискусії щодо розуміння поняття ” соцієтальний”, що його ввів 1903 р. у науковий обіг німецький соціолог
А.Г.Келлер [10, с. 333-334]. З того часу термін “соцієтальний” використовується в соціології для позначення суспільних відносин і процесів у їх, так би мовити, інтегральному, загальносистемному сенсі. Цей термін набув у науковому середовищі неабиякої популярності з початком суспільно-трансформаційних змін, що відбуваються на межі ХХ-ХХІ ст. Позначаючи глибинні й всеосяжні зміни, що їх зазнала соціальність, у тому числі модус ідентичності, він цілком правомірно може бути поширеним на феномен ідентичності. В цьому контексті так само, як психофізіологічна ідентичність позначає єдність і спадковість фізіологічних і психологічних властивостей, станів та процесів, психосоціальна (або соцієталь- на) ідентичність означає неподільність і спадковість соціального (соціально-матеріального) та психологічного (соціально-ідеального, символічного) світів.
За всієї наближеності один до одного терміни соціальна та соцієтальна ідентичності все ж не є тотожними.
Під терміном “соцієтальна ідентичність” слід розуміти багатовимірну психосоціальну реальність [1, с. 80], яка постає в соціокультурній “мозаїчності” нової суспільно-історичної епохи постмодерну. Хоча обидва модуси (соціальної і соцієтальної) ідентичності формуються єдиним кодом певної суспільної культури, все ж вирішальну роль у формуванні нової – соцієтальної ідентичності відіграють нематеріальні культурні цінності. Та й самі цінності, що їх опановують представники постмодерного суспільства, зазнають радикальних змін, зокрема, термінальні цінності доби модерну поступаються інструментальним цінностям нової сучасності. У цілому це виглядає як “прихованість” моральних норм, що визначає масову культуру доби постмодерну. Внаслідок цього мова стає середовищем, яке безпосередньо не може нести істину або універсальний сенс. Постає простір раціональних соціальних суб´єктів, що його наповнює зовні схожа та соціально неструктурована маса людей, якій, здається, не відомі традиційні соціальні цінності.
Таким чином, соцієтальна ідентичність – це новий різновид ідентичності, характерний для індивіда й суспільства постмодерної доби; це характеристика індивіда і суспільства з точки зору його ототожнення із самим собою в контексті зв´язності і безперервності власної зміни. Цей різновид ідентичності може поставати як інтегральний образ усієї сукупності ролей, доступних індивідам в їх особистісному досвіді. Соцієтальна ідентичність приходить на заміну соціальній ідентичності, що притаманна самосвідомості представника модерного суспільства з його матеріалістичною картиною світу і тотожністю з соціальними групами і спільностями. Обидва модуси ідентичності супроводжують будь-яку суспільно- історичну епоху, проте домінуючий із них визначає характер епохи суспільства. Так, у модерному суспільстві домінує модус соціальної ідентичності, у той час як у постмодерному суспільстві – системоутворюючим стає модус соцієтальної ідентичності.
У нових суспільних умовах відбувається прискорена зміна політичного домінування, гегемонія якого, як справедливо зазначав італійський теоретик марксизму Антоніо Грамші (1891-1937), досягається шляхом гегемонії культурної. Причому “як тільки панівна соціальна група виконає свою функцію, ідеологічний блок проявляє тенденцію до розпаду” [7, с. 332].
Постмодерна парадигма політики посилює значення ціннісних орієнтирів у процесі формування громадської думки як важливого механізму сучасної державної політики, який впливає на прийняття раціональних політичних рішень. Англійський соціальний філософ і антрополог Ернст Гелнер у своїх роботах цілком слушно підкреслює роль знання як вирішального фактора соціальних трансформацій [3, т. 1, с. 109]. Будучи соціокультурною квінтесенцією суспільного розвитку, знання стають також важливим фактором постмодерної політики.
Водночас знання про соцієтальні особливості народу формалізуються у своєрідній “карті”, яка за аналогією з геномом людини спричинює соціальну поведінку і дає підстави вести мову про конкретний ментальний код культури нації. Менталітет можна розглядати як “систему поглядів, оцінок, норм і умонастроїв, ґрунтовних на наявних у цьому суспільстві знаннях і віруваннях, які разом із домінантними потребами й архетипами колективного несвідомого визначають ієрархію цінностей, а отже, й характерні для представників соціальної спільноти переконання, ідеали, схильності, інтереси й інші соціальні установки, що відрізняють цю спільноту від інших” [9, с. 14]. Ментальність значною мірою сягає у несвідоме та фіксує архетипові відмінності між соціальними суб´єктами.
Особлива роль у цьому сенсі належить політичній культурі як системі домінуючих цінностей та нормативних моделей поведінки влади та громадян. Ізраїльський соціолог Ш.Айзенштадт у досліджені “Політична система імперій” (1967) показав, що для забезпечення своєї ефективності імперські системи мобілізують чи створюють нові матеріальні та культурні ресурси. Зокрема, історичний спадок Римської імперії, втілений у нормах римського права, грецької культури та іудео-християнської релігійної традиції, став визначальним для європейської ідентичності [16, с. 14]. Формування цих “результатів” є процесом довготривалим, нелінійним і непростим.
Наприклад, у контексті становлення й розвитку Європейського Союзу тривалий час точиться дискусія щодо необхідності загальноєвропейської ідентичності, яка б спиралася на спільні цінності західного світу. Однак, попри більш як півстоліття від дня заснування Європейського об´єднання вугілля та сталі (1952) у складі шести Європейських країн (Бельгії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Франції, ФРН), ще й досі з приводу даної ідентичності існує чимало як скепсису, так і оптимізму. Реальний же стан справ свідчить, що європейська ідентичність поки що перебуває у стадії становлення. Про це, зокрема, свідчать дані загальноєвропейського опитування, згідно з якими станом на 2000 р. (у рамках Європи-15) вже 10% населення ідентифікувало себе з єдиною Європою. При цьому “європейцями” відчували себе найбільше мешканці Люксембургу (31%), Бельгії (15%), Італії (15%), у той час як близько 60% жителів скандинавських країн ототожнювали себе з національними спільнотами своїх країн [17, с. 11].
Здається, цілком примарною на сьогодні виглядає ідея цивілізаційної ідентичності, яка спирається на процеси, що протікають в ЄС, але з розширеною інтерпретацією і ареалом, поширеним на англосаксонський західний світ. У такому ж самому сенсі можна говорити сьогодні й про православну цивілізаційну ідентичність, що поширюється на країни пострадянського простору, та про ісламський арабський світ, який має спільну мову.
Постіндустріальна спрямованість сучасного суспільного розвитку посилює значення соціокультурного чинника в усіх сферах суспільного життя. Причому мозаїчна природа сучасної культури, посилення міграційних процесів і міжкультурних впливів у світі стають основними детермінантами, які диференціюють сучасну систему як суспільних, так і міжнародних відносин. Американський політолог Самюель Гантінгтон (1927-2008) зазначав, що “…у світі після “холодної війни” культура і культурні ідентичності (на найширшому рівні вони являють собою цивілізаційні ідентичності) визначають моделі згуртованості, дезінтеграції і конфлікту” [5, с. 11]. За нових історичних умов соціокультурний чинник є визначальним для аналізу суперечностей процесів суспільно-політичних трансформацій у світі.
Від кінця 70-х рр. XX ст. триває “третя хвиля” демократизації, яка стає дійсно глобальною [6, с. 71]. Адже, як слушно зазначає професор Кембриджського університету Девід Лейн (1938), “транснаціональний капіталістичний клас не міг існувати в прокрустовому ложі країн державного соціалізму” [11, с. 22]. Таким чином, історичний спадок радянської моделі суспільного розвитку та периферійний статус нових незалежних держав, які утворилися після розпаду СРСР, стають ключовими стримуючими факторами розвитку сучасного громадянського суспільства на пострадянському просторі.
Відповідно до гегелівського тлумачення ідеї громадянського суспільства воно означає визнання рівнозначності інтересів держави й індивідів. Однак у пострадянських суспільствах, особливо на місцевих рівнях, ще не спостерігається реального впливу громадян на прийняття державних рішень та рішень місцевого самоврядування. Причому “у таких країнах, як Росія та Україна, – на думку Д.Лейна, – дієвої форми сучасного капіталізму не створено, і є сумніви щодо того, чи сформовано сучасний капіталізм узагалі” [11, с. 27]. Це не дивно, адже формування європейської моделі капіталізму відбувалося за специфічних історичних умов і тривало майже двісті п´ятдесят років – від нідерландської та англійської буржуазних революцій ХУІ-ХУП ст. до загальноєвропейської революції 1848 р. Натомість формування громадянського суспільства, наприклад, в умовах України відбувається менше двох десятиріч.
Близько двох десятиліть тому американський політолог Френсіс Фукуяма (1952-) написав книгу “Кінець історії” (1992), в якій доводив, що демократія є світлим майбутнім всього людства. Однак на розвиток цієї думки в книзі “Державне будівництво” (2004) він доходить висновку, що перш ніж будувати демократію, треба створити державність. Від того, якою буде ця державність, вирішальним чином і залежатиме якість демократії.
Цілком очевидно, що з нашаруванням після 2004 р. “реформаторської заборгованості” українського політикуму в галузі будівництва демократичної держави – провалу адміністративно-територіальної реформи і реформи місцевого самоврядування (2005), “зависання” судової, інфраструктурно-економічної, бюджетної, пенсійної, страхової та багатьох інших реформ – почали наростати протиріччя: між державною владою і громадянським суспільством, а тема демократизації суспільства від періодичного потрапляння у науковий та громадсько-політичний дискурс незалежної України набуває чи не найвищого свого протистояння в останній (постпомаран- чевий) період як протистояння демократії й авторитаризму.
Звісно, що національний попит на реформи залежить від ресурсних, організаційних та професійних спроможностей політико-управлінської еліти, легітимності політичної системи, гармонійності культурних та структурних чинників. Історія також свідчить, що володарюють ті, хто реально впливає на процес прийняття владних рішень. І якщо не обмежені звичаєвими та правовими нормами правителі часів абсолютизму здійснювали свою владу довільно, то в сучасному складному суспільстві здійснення владних рішень стає питанням балансування соціальних інтересів. При цьому політично не захищені інтереси і, більше того, їх відверте ігнорування з боку впливових фінансово-промислових груп і політиків, як це стає дедалі очевидним у постпомаранчевій Україні, стають першопричиною суспільної нестабільності.
Як доводить аналіз даних моніторингу “соцієтальних змін в українському суспільстві, 1992-2009” (табл. 12.1-12.6), застрявання процесів державотворення в Україні стає також суттєвим фактором уповільнення процесів формування нової – соцієтальної ідентичності, що є фундаментальною основою становлення соціальних інтересів. Так, якщо протягом 2002-2007 рр. щорічна прогресія кількості тих, хто сформував нову ідентичність, становила 2-3% від загальної кількості дорослого населення України, то протягом 2008 р. ця динаміка практично призупинилася (табл. 12.7).
Більш детальний аналіз предмета обговорення надають змогу здійснити дані спеціального дослідницького проекту, що реалізується кафедрою державної політики та управління політичними процесами Національної академії державного управління при Президентові України. Нижче викладаються основні положення проекту.