Політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається в основних вимірах:
1) спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних частинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого соціально-політичного простору, дає якісно новий поштовх;
2) свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових суспільних груп або правлячих еліт чи лідерів.
Успіх модернізації залежить від ступеня органічності її перебігу співвідносно з реально існуючими національними інститутами та ментально-психологічними орієнтаціями населення. Процес модернізації, на думку С.Блека, (західний політолог) поділяється на такі стадії:
– усвідомлення мети;
– консолідація зорієнтованої за модернізацію еліти;
– період трансформації;
– інтеграція суспільства на основі нових управлінських механізмів.
Функціонування різних типів політичної модернізації в різних історичних умовах і на різних рівнях соціальної організації дає змогу в основному визначити її загальні характеристики.
Однією з найважливіших загальних характеристик є раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників – “довіри до влади” і підтримки її управлінських рішень громадянами країни.
У контексті дослідження важливо розглянути історичні етапи модернізації.
I етап – доіндустріальна модернізація: перехід від індустріально-аграрного і ремісничого виробництва до мануфактурного, виникнення різних форм відчуження;
II етап – ранньоіндустріальна модернізація: перехід від мануфактурного виробництва до машинного, або фабрично-заводського;
III етап – пізньоіндустріальна модернізація: США (1914-1929 рр.), Західна Європа (30-50-ті рр.), Японія (50-60-ті рр.) XX ст., де виділено принципові зміни в процесі праці на основі НТП;
ІV етап – постіндустріальна модернізація: провідна роль теоретичних знань у виникненні нових технологій, економічне зростання суспільства і його нова стратегія.
Наведемо відмінності між традиційним і модернізованим суспільством.
Основи традиційного суспільства:
– просте відтворення;
– ремісничі технології;
– общинно-корпоративні цінності;
– пошана до традицій, авторитету;
– орієнтація на минуле;
– спонтанні соціальні зміни.
Основи модернізованого суспільства:
– розширення свободи діяльності людини;
– участь громадян в управлінській діяльності;
– індустріалізація і становлення сучасного ринкового господарства;
– зміни в структурі зайнятості;
– зростання ролі знань і інформації.
Варто зазначити, що сутність модернізованого суспільства відображає ознаки суспільства інформаційного. Накопичення та передача інформації засобами комунікативно-телекомунікаційного зв´язку привело до збільшення інформаційних потоків, які не мають ні меж, ні кордонів.
Якщо інформація не конфіденційна, вона може бути доступною будь-якому індивідууму, групі осіб, підприємству, організації в будь-якій точці планети; в будь-який час її можна отримати безкоштовно або за відповідну плату на основі автоматизованого доступу і систем зв´язку. Такі можливості вносять кардинальні зміни в процес людської життєдіяльності, розширюють свободу пізнання й спілкування, задовольняють матеріальні та духовні потреби особистості, сприяють реалізації творчого потенціалу.
Трансформаційні можливості інформації сприяють змінам у структурі зайнятості та сфери послуг. Вона передається і використовується людьми через навчання та досвід. Інформація протиставляється фізичній силі, навичкам ручної праці і її “машинним” характеристикам. У розвинених країнах більше 70% населення зайняті у сфері послуг.
Разом з тим розвиток традиційних індустріальних галузей економіки має місце в інформаційному суспільстві, що удосконалюється використанням сучасних технологічних процесів.
Інформаційне суспільство улаштоване таким чином, що пріоритет у ньому віддається теорії, знанням та управлінню, на відміну від попередніх епох, коли домінували практичне й ситуативне знання. Інноваційні технології проникають у всі сфери життя: від освіти, економіки, політики, і навіть торкаються повсякденного життя. Це спричинило появу теорії “рефлексивної модернізації” Е.Гідденса, яка характеризується підвищеною рефлексією суспільства і саморефлексією, що є основою вибору способу життя. Відповідно до цього підходу сучасне суспільство формується на основі рішень та рефлексій, при прийнятті яких велику роль відіграє оцінка ризиків та теоретичні знання.
Для здійснення модернізації раціоналізація та ефективність влади мають надзвичайно важливе значення, оскільки пов´язана з нею тими функціями і сподіваннями, що їх покладає на власну владу більшість населення.
Характерною рисою політичної модернізації є також диференціація політичної структури або інституціалізація, яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів сучасного суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Означений процес розвивається через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових, сучасних соціально-економічних та управлінських інститутів, а також шляхом індустріалізації (приблизно таку формулу пропонує громадянське об´єднання “Форум змін”).
Інституалізація як один із критеріїв успіху політичної модернізації не може мати кількісно-формального характеру. Суспільств з інституційним порядком, який би охоплював все соціально-політичне життя, в історії не зафіксовано. Сам рівень інституалізації визначається якісними показниками: здатністю до вдосконалення та адаптації в нових умовах, автономністю щодо соціальних груп тощо.
Межі інституалізованих соціальних дій можуть не лише розширюватися, а й звужуватися в процесі модернізації – цей процес називається деінституалізацією. Найхарактерніший його прояв – розвиток приватної сфери послуг.
Характерним для процесу демократизації (модернізації) є й структурно-змістовне перетворення політичної системи, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей, формування політичної структури соціальної дії. До найважливіших складових цього процесу належать політична стратегія, що передбачає реалізацію забезпечених ресурсами довгострокових програм послідовних дій, а також політична тактика як інструмент здійснення перетворень за конкретно-історичних умов, реального стану масової свідомості, наявних соціально-політичних ситуацій. Вміле поєднання стратегії і тактики у процесі модернізації політичної системи сприяє її адаптації до нових проблем, що їх породжує сучасний розвиток суспільства.
Важливим чинником структурно-змістовного перетворення політичної системи є забезпечення широкої участі громадян у суспільно-політичному житті, використовуючи переваги інформаційного суспільства, тобто утвердження активної публічної політичної діяльності.
Остання в більшості сучасних демократичних держав забезпечує здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів для вирішення суспільно значущих суспільно-політичних завдань.
Організаційний аспект політичної участі покликані забезпечувати політичні партії та групи за інтересами, які спрямовують і доводять систему політичної участі до логічного завершення. Модернізаційний потенціал політичних партій і груп за інтересами визначають деякі специфічні функції названих об´єднань. Найважливішою серед них є функція структуризації політичного життя. Достойне місце належить функції соціальної інтеграції, за якої створюються умови для спілкування між собою представників різних верств населення.
Ціннісну основу політичної участі становить процес кристалізації політичних ідеологій. Модернізаторські ідеології здійснюють ціннісне наповнення і виправдання головних напрямів модернізації певного суспільства.
Важливою складовою перетворення політичної системи з традиційної в модернізовану є створення цілісної взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв´язку з політичною системою особи.
Сьогодні з особливою актуальністю постає проблема вдосконалення принципово нового поля політичної культури активістського типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції забезпечення соціальної справедливості в суспільстві, універсальність законів перед системою владно-управлінської бюрократичної ієрархії; домінування соціально-державного замовлення на всебічний розвиток і вдосконалення професійних та особистих якостей суб´єктів політики.
Дуже важливим для модерну політичної культури є розкриття соціального потенціалу інституту громадянства. Громадянськість – готовність і здатність людини, громадянина до активної участі у справах суспільства й держави на основі глибокого усвідомлення своїх прав та обов´язків.
Розуміння громадянськості як сукупності високорозвинених моральних якостей суб´єкта передбачає:
– зрілість практичної та правової свідомості;
– почуття патріотизму, приреченості до історичної долі вітчизни та її народу;
– усвідомлення себе як повноправного громадянина соціальної спільності своєї країни.
Формування громадянськості відбувається у процесі соціалізації особи через систему суспільних відносин і виховання.
Потреба модернізації громадянськості в процесі модернізації суспільства як якості людини перебуває в тісному взаємозв´язку з потребою утвердження громадянського суспільства. В Україні зараз – це першочергова проблема.
У сучасних підходах до модернізації суспільства розрізняють два її типи: оригінальний і вторинний.
1- й – оригінальний, (спонтанна) або органічна модернізація. Цей тип властивий розвиненим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), це тривалий період, який проходить у формі неперервного революційно-реформаторського процесу, що продовжив попередній розвиток суспільства і охопив усі сфери суспільного буття. Цей процес розпочався в епоху Відродження, триває й досі, нерівномірний в різні часи.
Розглядаючи модернізацію як результат розвитку західної цивілізації, вчені вирізняють кілька її історичних етапів:
1) доіндустріальний (XVI-XVII ст.) – перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, відчуження виробників від засобів виробництва та існування;
2) ранньоіндустріальний (XVIII-поч. XX ст.) – перехід від мануфактури до машинного чи фабрично-заводського виробництва, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва;
3) пізньоіндустріальний (до кінця 60-х рр.) – виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини, поглиблення міжнародного поділу праці;
4) постіндустріальний (із 70-х рр.) – індивідуалізація виробничого процесу і перетворення його в засіб самореалізації особи, перевага духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація та гуманізація суспільного життя, інформаційна революція.
2-й – вторинна (відображена) або неорганічна модернізація – для країн, що відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду наздогнати передові країни за рівнем і якістю життя. Неорганічна модернізація зумовлена не внутрішніми імпульсами розвитку, але й системою нових, суспільних вимог управлінської культури та зовнішніми чинниками.
Неорганічний тип модернізації було втілено у країнах другого і третього ешелонів капіталістичного розвитку. Неорганічний характер модернізації в цих країнах було спричинено: домінуванням відносин особистої залежності у виробництві, низьким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку; нерівномірністю соціального розвитку; зосередженням національного потенціалу лише на одному з його напрямів (скажімо, створення військово-промислового комплексу). Незважаючи на це деякі країни досягли успіху (Японія, індустріальні країни Азії – Китай, Сінгапур, Південна Корея).
У країнах третього світу внутрішніх передумов капіталізму практично не існувало, а тому модернізація набула в них викривленого характеру. Це виявилося в таких основних протиріччях:
– зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та елементами модернізації;
– здійснення модернізації переважно не колоніальними методами за принципом “центр – периферія”;
– домінування як суб´єкта модернізації державної адміністрації, залежної від колоніальної адміністрації;
– невідповідність форсованої вестернізації прагненням традиційних верств населення (у тому числі місцевих політичних і культурних еліт).
Попри ці протиріччя деяким країнам завдяки модернізації пощастило досягти певного соціального та економічного зростання (Венесуела, Колумбія, Індія, Пакистан та ін.).
Відмінності вказаних типів постмодернізації надалі зводитимуться лише до різниці між конкретними моделями втілення модернізаційних цінностей. Наразі інше. Усе, що породжувало полярність органічної та неорганічної модернізації, має зникнути, характерними рисами нового підходу стануть:
– раціонально-свідоме сприйняття політичної еліти й політичних лідерів;
– орієнтація на політичні процеси й інститути, що відповідають міжнародним нормам сучасного соціального управління;
– інтерес до суспільно значущих проблем, поєднаний з активною політичною участю;
– поінформованість про соціально-політичні зміни, бажання благотворно впливати на розвиток через громадську думку на політичні процеси;
– компетентність у всіх напрямах суспільної діяльності, прагнення бути корисним суспільству;
– культура співіснування у межах малих груп і всього громадського суспільства.