Політика – це не стільки теорія, скільки діяльність, але діяльність специфічна, яка відбувається у сфері владних відносин і проявляється у справлянні впливу на суспільство.
Для визначення ставлення людини до політики й влади використовують такі категорії, як політична поведінка, політична участь і політична діяльність.
Аналіз політичної поведінки суб´єктів політики дає уявлення про те, яким чином люди поводять себе у сфері боротьби за владу та її здійснення. Відповідно до цього політична поведінка визначається як сукупність реакцій (практичне ставлення) соціальних суб´єктів (соціальних спільностей, груп, особистостей тощо) на діяльність політичної системи. Такі реакції можуть бути легітимними, санкціонованими з боку політичної системи суспільства (вибори, діяльність політичних партій, асоціацій тощо) та несанкціонованими (революції, стихійні протести чи демонстрації, акції масової непокори). В кожному з цих випадків відбувається реальний або уявний вплив суб´єкта політики на здійснення чи перерозподіл влади.
Виділяють два типи політичної поведінки: відкритий (участь у політичному житті, вияв різноманітних форм політичної активності) та закритий (політична бездіяльність). Стосовно останнього часто вживають термін “абсентеїзм” – поняття, яке означає одну з форм байдужого ставлення людей до реалізації своїх політичних прав, ухиляння їх від здійснення громадянських обов´язків, насамперед від участі у виборах [8].
Політологи визначають кілька причин політичної бездіяльності.
По-перше, частина людей реально не може займатися політикою через велику завантаженість роботою, відсутність необхідного часу, знань і вмінь, фізичних можливостей для виконання політичних функцій.
По-друге, причиною неучасті в політиці може бути відсутність в індивіда необхідної інформації, певної волі та спроможності діяти в політиці, невміння орієнтуватися в політичних процесах і позиції політичних сил.
По-третє, політична бездіяльність може стати результатом вияву дії різних психологічних чинників, зокрема – аномії, апатії, безпомічності.
Рівень та інтенсивність політичної неучасті населення впливає на форми й межі здійснення державного управління. Чим більше зацікавлених і активних у політиці громадян, тим меншим є обсяг втручання у сфери суспільного життя з боку органів державної влади (управління). Це компенсується різними формами організації населення для реалізації власних потреб та інтересів. Активна політична поведінка громадян ставить органи державної влади під контроль громадськості і підвищує рівень їх відповідальності. І навпаки, чим пасивнішим по відношенню до політики й влади є населення, тим більшим є обсяг та форми втручання (управління), доступні для політиків і представників органів державної влади.
Виявом активного ставлення до політики виступає політична участь населення. Політична участь – це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і процес вироблення політичних рішень. До форм політичної участі відносять: електоральну поведінку; діяльність активістів, спрямовану на підтримку кандидатів і політичних партій у виборчих кампаніях; участь у мітингах та демонстраціях, участь у діяльності політичних партій та груп інтересів, але без активного членства. Найпоширенішою класифікацією форм політичної участі є їх поділ на конвенціональні (легальні, законні) та неконвенціональні (незаконні, або неприйнятні більшістю суспільства з точки зору релігії, моралі тощо).
Причини політичної участі в сучасній політичній науці трактуються неоднозначно. Політологи виділяють наступні теорії політичної участі.
1. Теорія раціонального вибору, що ґрунтується на визначенні “політики як обміну”. “Політика, – зазначав один із засновників теорії раціонального вибору Джеймс Бьюкенен, – являє собою складну систему обміну між індивідами, в якій останні колективно прагнуть до досягнення своїх приватних цілей, оскільки не можуть їх реалізувати шляхом звичайного ринкового обміну” [9].
Прибічники даної теорії виходять із розуміння, що головним суб´єктом політичної участі є вільний індивід, який прагне максимально реалізувати свої інтереси й ефективно діє для досягнення власних цілей. Звідси випливає, що участь індивіда в політиці можлива за умови, коли прибутки від неї перевищуватимуть витрати. Так, наприклад, виборець вирішує, прийти йому на виборчу дільницю чи ні залежно від того, яким чином він вимірює вигоду від свого голосу і віддає його тому кандидату або політичній партії, чиї програми відповідають його інтересам. Або громадянин вирішує, брати йому участь в управлінні державою залежно від того, що в результаті такої участі він отримує і як це компенсуватиме його участь чи неучасть.
2. Мотиваційні теорії політичної участі. В основі трактування політичної участі з точки зору даних теорій лежать ідеологічні, нормативні або рольові мотиви. Ідеологічні мотиви виступають спонукальним чинником політичної участі тоді, коли індивід включається у сферу політики і влади переважно внаслідок ідеологічних переконань, які стали невід´ємною частиною його світогляду. При цьому у випадку, коли особисті політичні цінності індивіда розходяться з політичними цінностями держави, його політична участь може набувати негативного або ворожого спрямування.
Нормативний мотив політичної участі ґрунтується на визнанні з боку індивіда правил поведінки, які диктує політична система, без співвідношення їх з особистісними цінностями й установками (традиція електоральної участі, підтримки політичних партій, громадсько-політичної участі тощо).
Рольові мотиви обумовлені соціальною роллю індивіда в існуючій політичній системі. Чим вищий соціальний статус особистості і її самооцінка, тим більшою є вірогідність поширення такого рольового статусу й на політичну сферу її життєдіяльності.
До групи мотиваційних теорій політичної участі по праву відносять і концепцію ієрархії потреб А.Маслоу. За цією концепцією існують п´ять основних мотивів діяльності особистості, які відповідно можуть трансформуватися в інші потреби й прагнення:
а) фізіологічні потреби – в потреби підвищення матеріального рівня життя;
б) потреба в безпеці – в прагнення до порядку, законності, соціального миру;
в) потреба в любові – в потребу в соціальній ідентичності, належності до певної соціальної групи, партії, руху тощо;
г) потреба в самоствердженні – в прагненні до підвищення соціального статусу і престижу;
д) потреба в самоактуалізації – в прагненні виразити й реалізувати свої переконання й інтереси в політичній сфері.
Якщо в суспільстві не задоволені первинні потреби громадян, то їх участь у сфері політики буде визначатися не прагненням реалізувати власні інтереси й переконання в системі влади і владних відносин, а задоволенням певних соціально-економічних вимог.
На думку відомого західного дослідника Р.Інглегарта, яку він сформулював у роботі “Культурний зсув у зрілому індустріальному суспільстві”, у стабільному, економічно розвиненому суспільстві, в якому задоволені основні матеріальні потреби людей, відбуваються зрушення в бік постматеріальних цінностей. На передній план виходять потреби в покращанні якості життя, екології, ширшому включенні особистості в процес прийняття рішень на місцевому рівні, подоланні бюрократизму та безособовості влади, гармонізації соціальних відносин [10].
3. Теорії соціальних факторів. З точки зору даних теорій політична участь індивіда зумовлена рівнем соціально-економічної рівності й можливостями соціальної мобільності, стабільності тощо. Згідно з С.Ліпсетом і Д. Лернером, можливі дві моделі взаємозв´язку між політичною участю і соціальними факторами – ліберальна і популістська [11].
Ліберальна модель реалізується в країнах ліберальної демократії, а популістська – дає змогу описати політичні процеси в країнах, що розвиваються.
З точки зору ліберальної моделі динамічний соціально-економічний розвиток сприяє згладжуванню соціальної нерівності і, як наслідок, забезпечує зміцнення політичної стабільності. Все це впливає на демократичний характер політичної участі, її спрямованість на зміцнення демократичної політичної системи, інституаціалізацію самої політичної діяльності тощо.
У популістській моделі реалізуються переважно прямі (неінституціалізовані) форми участі громадян, спрямовані на перерозподіл майнових благ і власності. Це перешкоджає економічній модернізації, погіршує соціальні умови економічного розвитку країни, веде до підриву політичної стабільності. Оскільки наявні в суспільстві проблеми в такий спосіб не вирішуються, вимоги населення до політичної системи збільшуються, а отже, й зростає політична участь, яка в такому варіанті не веде до зміцнення останньої, а лише дестабілізує суспільство, перешкоджає соціальній і економічній модернізації.
У таких країнах нестабільний соціально-економічний розвиток, незадоволення широких народних мас своїм становищем стимулює масовий запит на участь у політичному процесі. За відсутності дієвих форм інституціалізації політичної участі мас, стабільних і адаптивних політичних інститутів, все це неминуче призводить до насильства і породжує нестабільність.
На думку політологів, необхідними умовами конструктивної політичної участі населення в таких системах є: стимулювання економічного розвитку держави; зменшення соціальної напруги; створення умов для інтенсивної горизонтальної і вертикальної мобільності населення; високий рівень інституціалізації політичної участі, що дає змогу ввести політичну активність у рамки відповідних норм і процедур, передусім правових.
Одним із найбільш поширених видів політичної участі є електоральна поведінка. Як свідчать численні дослідження, вона визначається особливостями первинної політичної соціалізації індивіда, його ідентифікацією з певною ідеологією, політичною партією, соціальним статусом, статтю, віком тощо.
Своєрідним віддзеркаленням системи політико-владних відносин, які встановилися в суспільстві, є політична діяльність. Політична діяльність індивіда являє собою його індивідуальні або сумісні з іншими суб´єктами дії, спрямовані на реалізацію власних чи колективних політичних інтересів, передовсім виборювання та утримання влади. Вона може здійснюватися в межах відносин влади або поза ними та регулюється правовими, соціальними й психологічними нормами-регуляторами суспільного життя.
В основі політичної діяльності лежать певні мотиви суб´єктів політики, їх політичні інтереси. До чинників політичної діяльності відносять також політико-психологічну культуру суспільства, традиції, ціннісні орієнтації населення.
На практиці політична діяльність суб´єктів політики спрямована на організаційні чинники суспільно-політичного життя та на процеси політичного розвитку.
Організаційні чинники, на які спрямована політична діяльність, – це:
а) формування державних інституцій (парламенту, уряду, органів місцевого самоврядування, вибори президента), що відбувається шляхом демократичного волевиявлення громадян;
б) утворення та участь у діяльності політичних партій, громадських організацій, рухів тощо;
в) організація системи управління головними сферами суспільного життя через діяльність органів виконавчої влади.
До процесів політичного розвитку, які виступають у ролі об´єктів політичної діяльності, можна віднести:
а) зміцнення інститутів влади та суспільно-політичних структур;
б) залучення громадян до державного й суспільного врядування;
в) формування політичної свідомості населення;
в) сприяння підвищенню рівня довіри до державних і політичних інститутів тощо;
г) вироблення і впровадження міжнародної та регіональної політики.
Результатом політичної діяльності є:
– суспільні зміни, які відбуваються в різних сферах суспільного життя;
– зміни суспільно-політичних структур, державних інституцій, відносин у межах самої влади;
– зміни відносин між суб´єктами політики, між керівниками й підлеглими, які впливають на силу, обсяги, способи здійснення влади, її авторитет.
Демократизм суспільства вимірюється ступенем залучення громадян до вирішення загальносуспільних проблем. Дієвими засобами такого залучення, як свідчить демократична практика, є форми співпраці органів державної влади з громадськістю, які покликані здійснювати громадський контроль за діяльністю органів влади і виступають реальним проявом розвиненості демократії. Серед них можна назвати такі форми, як: громадські ради, громадські дорадчі органи, громадські ініціативи, консультативні громадські структури, громадські слухання, круглі столи, неформальні зустрічі, громадську освіту, референдуми тощо.