Політичні партії сучасними науковцями розглядаються як суспільно-історичний феномен. З´ясовується місце партій у політичній структурі суспільства, вивчається історичне призначення політичної партії, її соціально-політичні функції з метою віднайти загальні закономірності діяльності та розвитку партій, їх впливу на розвиток суспільства в цілому та держави зокрема.
Як форми політичного набуття влади через вибори політичні партії виникли в результаті розвитку парламентаризму, ідеологій та зародження демократичних традицій у ХІХ ст. Перехід до демократичних форм правління від тоталітарних, монархічних, авторитарних пов´язаний з економічним прогресом та суспільним розвитком. Не варто забувати, що “нерозуміння того, що економічна поведінка зумовлена свідомістю та культурою, призводить до поширеної помилки – пояснення навіть ідеальних за природою явищ матеріальними причинами. Глибинні процеси історії зумовлені процесами, які відбуваються у свідомості” [1, с. 296]. Отже, усвідомлення необхідності представництва інтересів широких прошарків населення в управлінні державою привело до появи нового механізму передачі влади у ХІХ ст. – політичних партій сучасного взірця.
Новітнє тлумачення політичної партії поєднує певною мірою всі вищезазначені типи.
Політична партія є найпоширенішою формою організації участі громадян у політиці, відносно стабільною суспільною організацією, яка:
1) є носієм ідеології або специфічного політичного світогляду;
2) є організацією, тобто структурованим об´єднанням людей;
3) змагається за здобуття влади або здійснення впливу на неї;
4) намагається заручитись підтримкою громадян.
Це широке визначення партії, запропоноване Д. Ла Паломба- ром, розкриває суть і риси політичної партії через визначення мети, напрямів її діяльності, тобто є за своєю суттю функціональним.
Аналіз стратегії і тактики партії, методів і засобів її діяльності дає можливість з´ясувати одну з найголовніших проблем – ставлення партії до влади.
У сучасній державній політиці та управлінні партії відіграють провідну роль, і це доводить аналіз їх участі у політичному процесі та місце, яке вони посідають у політичній та владній системі. На нашу думку, суттєво змінилась роль політичних партій у сучасній політичній системі, громадянському суспільстві, а відповідно і в державній владі. Сьогодні від партії скоріше вимагається здійснення комунікативної функції, ніж боротьба за владу. Цей висновок підтверджується присутністю політичних партій на всіх етапах політичного процесу.
Політичний процес є одним із суспільних процесів і відрізняється від правового, економічного, ідеологічного, духовно-культурного та інших своїми якісними характеристиками: він є визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу (наприклад формування партії, проведення виборів тощо); відображає реальну взаємодію суб´єктів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політичних лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутрішніх і зовнішніх факторів; показує, як індивіди, соціальні групи, інститути влади з усіма своїми стереотипами, цілями, упередженнями взаємодіють одне з одним і з державою, реалізуючи свої специфічні соціальні ролі та функції; становить сукупність дій інституйованих і неінституйо- ваних суб´єктів політики щодо реалізації своїх специфічних функцій у сфері державної влади, які в остаточному підсумку забезпечують розвиток (або занепад) політичної системи [2, с. 517].
Політичний процес (від лат. processus – просування) – це функціональна характеристика політичної системи. Політична система, оскільки вона є знаряддям здійснення влади, а також виявом захисту і реалізації загальних, обов´язкових для більшості громадян інтересів, виступає щодо інших систем суспільства домінуючим фактором. Економічна сфера, соціальні структури, культурологічні фактори – всі вони спираються на політичну систему, яка забезпечує їх організованість, легітимність, закріплює саме ці структури як провідні, пануючі в суспільстві.
Політичний процес – це форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує в просторі і часі. А.Пой- ченко зазначає, що саме різноманітність і суперечливість інтересів учасників політичного процесу зумовлюють його складну структуру, рухливість стадій та напрямів, непослідовність вияву в кризових ситуаціях. У кінцевому результаті процес владарювання складається із взаємодії державного управління і громадянського тиску, політичної участі, інакше кажучи, процесів, що йдуть зверху і знизу [3, с. 10-14]. Отже, спрямованість політичного процесу визначає і напрям суспільного розвитку на конкретному етапі існування держави, а відповідно впливає на державну політику та управління.
А.Дегтярьов підкреслює, що до поняття ” політичний процес” обов´язково входить функціонування таких інститутів, як уряд, парламент, силові структури, діяльність партій і груп тиску, індивідуальна активність громадян. З огляду на це, політичний процес нерідко трактують як складну конфігурацію усвідомленої діяльності, тобто дій, що регулюються державою та стихійної діяльності, тобто спонтанних акцій груп і окремих індивідів [4, с. 23-26].
Модель, що описує функції інститутів у політичному процесі, розробили Г. Алмонд і Г.Пауел. Вони виокремлюють п´ять основних функціональних фаз політичної динаміки і відповідних ним носіїв у вигляді інститутів, що переважно здійснюють ту чи іншу функцію у політичному процесі [3, с. 15-26].
Отже, Г. Алмонд і Г.Пауел політичним партіям надають пріоритетну роль тільки на другому етапі політичного процесу, коли ті відбирають і об´єднують у свою партійно-політичну програму різні інтереси та бачення індивідів і груп.
Але, виконуючи свої функції, політичні партії стають причетними до здійснення всіх етапів політичного процесу прямо чи опосередковано.
Так, однією із головних їх функцій є висловлювання, тобто артикуляція інтересів своїх членів і тих прошарків суспільства, на яких вони базуються. А значить – вони відіграють важливу роль при здійсненні першої фази політичного процесу. Е.Хейвуд також відносить до головних функцій політичних партій артикуляцію інтересів та їх агрегування, своєрідно поєднавши два етапи політичного процесу за Г.Алмондом і Г.Пауелом. На його думку, визначення мети партії потребує виокремлення та врахування інтересів різних прошарків суспільства. Досить часто партійні структури розвиваються як організації, за посередництвом яких ділові кола, релігійні общини, професійні спілки та інші групи проводять у життя свої інтереси (наприклад партія Трудова Україна – виразник інтересів великого капіталу). У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Лейбористська партія Великобританії була заснована профспілками за підтримки ліберальної партії та інших політичних сил. Інші партії самі шукали ті електоральні групи, які могли б створити їм базу, зокрема американські партії кінця ХІХ – початку ХХ ст. намагалися привернути до себе потоки іммігрантів.
Оскільки суспільство різнопланове і має багато різних груп, інтереси яких відрізняються, партії агрегують ці інтереси, поєднують їх у єдине ціле, знаходячи спільний знаменник для них. Правлячим партіям це доводиться робити, щоб зберегти свої електоральні позиції.
Е.Хейвуд підкреслює, що іншим чином, як через партії ніякі суспільні інтереси і не висловлюються, оскільки саме партії мають найтісніші відносини з державою, будучи джерелом формування різноманітних органів влади. Разом з тим заради справедливості необхідно уточнити, що навіть багатопартійні системи всіх суспільних інтересів не висловлюють. Інтереси маргінальних прошарків, як правило, залишаються без уваги [5, с. 316-317].
Під час виборів політичні партії отримують певну кількість місць у представницьких органах. Так, в українському парламенті першого скликання працювало трохи менше 30% партійних депутатів, у 1998 р. він уже на 68% складався з представників політичних партій, 2002 р. – на 67%, а 2006 – 75%, 2007 – 82% [6, с. 90]. Отже, опосередковано, через своїх представників у парламенті, політичні партії виконують функцію вироблення політичного курсу. Хоча необхідно наголосити, що специфікою України є те, що політичний курс досить часто виробляється Президентом і його секретаріатом, а не законодавчим органом, як це записано в Конституції.
Наступний етап політичного процесу – втілення в життя прийнятих рішень. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України, відповідно до нової редакції Конституції, вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем´єр-міністра України та кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. До повноважень Верховної Ради України, відповідно до ст. 85, належать:
“12) призначення за поданням Президента України Прем´єр- міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем´єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем´єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України;
12-1) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;
13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції та закону” [7].
Отже, опосередковано через свої фракції у парламенті, політичні партії впливають і на реалізацію прийнятого політичного курсу держави.
Ю.Шведа відзначає, що метою політичної партії є керівництво суспільством через організовані для цього суспільні групи та відповідним чином налагоджені механізми діяльності державного апарату. Саме виконання цих функцій визначає місце та роль політичних партій у політичній системі суспільства [8, с. 193].
Власне виконання названих функцій встановлює і місце політичних партій у формуванні та здійсненні державної політики та управління. Адже їх зміст визначається виконанням суб´єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.
Щодо етапу контролю, то необхідно пам´ятати про парламентський контроль, який здійснюється за допомогою депутатських запитів, рахункової палати, за посередництвом бюджетного процесу та звітності уряду тощо.