3.4. Механізми прийняття політико-управлінських рішень та їх впливи на становлення політики демократичного врядування в Україні шляхом перезавантаження мислення

Поняття політико-управлінських рішень – центральний елемент перетворення політичних вимог різних груп і громадян у доступні для всього суспільства засоби регулювання соціальних відносин.

Таким чином, простіше – прийняття рішень – це технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами.

Сьогодні в психолого-політично-управлінській науці склалися два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень – нормативний та поведінковий.

Нормативний підхід трактує його як процес раціонального вибору політичних цілей у складних ситуаціях. Для оптимізації такого вибору пропонуються різні математичні моделі та інші моделі в системі прийняття політико-управлінських рішень.

Поведінкова теорія, яка розглядає прийняття політико-управлінських рішень як специфічну взаємодію людей, зорієнтовану на описання різноманітних факторів, які впливають на прийняття політичних рішень у конкретній ситуації. Процес прийняття політичних рішень – це цілий симбіоз раціональності та ірраціональності, раціональної взаємодії структур і інститутів влади та значного суб´єктивізму управляючих.

Процес прийняття рішень проходить у кілька етапів: підготовчий, власне прийняття рішень та їх реалізація.

Підготовчий етап прийняття рішень. На цьому етапі вибирають вимоги та проблеми політичного характеру. Формується порядок дня (сукупність проблем), які необхідно розв´язувати політичними засобами і методами регулювання.

Від уміння визначити важливі проблеми залежить, чи здатний правлячий режим упередити політичні події, чи можливо запобігти виникненню криз, чи буде на них реакція “постфакт”. Як правило, на цьому етапі різні групи відстоюють власне розуміння того, в якій черговості потрібно вирішувати важливі суспільні проблеми. Актуальну роль у цьому процесі відіграють різні структури – формальні (парламентські комітети, комісії, лобіюючі групи) і неформальні (міжособистісні об´єднання політиків, експертів і т. ін.).

Важливою умовою вироблення “порядку денного” є одержання інформації щодо тих принципових моментів, які повинні враховуватись при прийнятті політичних рішень. Інформація має відповідати закону, правилам, нормам у державі і враховувати загальнолюдські надбання. Проблеми та протиріччя, що виникають на підготовчому етапі, можуть бути вирішені в процесі наступних фаз прийняття рішень (протиріччя між правлячою елітою й опозицією, лідерами і технічним персоналом апарату управління, між галузевими сегментами правлячої еліти (військової, адміністративної, аграрної, промислової) тощо.

На основі виробленого та скоординованого “порядку дня” формуються політичні цілі розвитку і засоби їх досягнення. Можуть бути поставлені короткострокові, довгострокові, проміжні, кінцеві, першочергові, другорядні цілі. При цьому головним є формулювання фактичних цілей, які можуть суттєво відрізнятися від запропонованих (декларованих), які спрямовані в основному на формування громадської думки.

Політичні цілі формуються на своєрідному перехресті дії трьох типів інститутів: офіціальних органів влади, груп інтересів та механізмів громадськості. Однак центральну роль у цьому процесі завжди відіграють вищі інститути держави, де сходяться всі форми тиску політичних сил.

Враховуючи вплив різних політичних сил, політичні цілі формуються, як правило, у вигляді альтернатив, які пропонують кілька варіантів досягнення необхідних результатів, або надається можливість реалізації однієї цілі різними способами – “розумна політика” має справу з вибором різних варіантів прийняття полі- тико-управлінських рішень.

Приймати рішення можуть як певні індивіди (політики, державні службовці), так і групові суб´єкти (формальні і неформальні).

Групові політико-управлінські рішення відрізняються більшою обміркованістю, але і певною невизначеністю відповідальності.

Окремі політики, які несуть персональну відповідальність за прийняті рішення, сприяють зростанню цілеспрямованості в досягненні мети. Водночас діяльність конкретної людини завжди відкриває більше можливостей для різних тіньових впливів на прийняття ними професійних рішень. Отже, бажано надзвичайно відповідально продумувати сутність та якість прийняття рішень на кожному етапі.

Методи прийняття політичних рішень. Методи прийняття рішень залежать від специфіки вирішення завдань і традицій, що склалися в структурах управління. Проте частіше всього політики йшли шляхом спроб і помилок, покладаючись на власний здоровий глузд, розум та інтуїцію. Цього на даному етапі розвитку світового політичного процесу недостатньо, тим більше в українському суспільстві, яке ще трансформується.

Визнані авторитети в галузі управління, зокрема Ч.Ліндблюм, вважають, що на сьогодні мають місце два основних методи прийняття рішень: раціонально-універсальний і метод послідовних обмежень. Перший – передбачає раціональне виділення проблеми і вибір шляхів її вирішення, які найбільше відповідають меті.

Але на практиці політики виходять не стільки з оптимального, скільки з можливого способу дії. Мають місце і проблеми, які з´являються в процесі прийняття рішень, тому політики частіше використовують метод послідовних обмежень (“метод відгалужень”), що дає можливість вносити поправки.

Етап реалізації управлінських політичних рішень. На цьому етапі центри влади перетворюють у життя прийняті ними рішення. В цілому цей етап характеризується наростанням конфліктності, оскільки рішення, які задовольняють далеко не всіх суб´єктів політики, повинні бути тією чи іншою мірою прийняті ними для виконання. При цьому протидіяти владі буде не тільки опозиція, але часто підлеглі органи влади, що прагнуть пристосувати рішення зверху для захисту своїх потреб та інтересів.

Органам, які реалізують ці рішення, необхідно “знати, коли починати, що запропонувати, як діяти”, щоб досягти політичної згоди навколо сформульованої проблеми. Усі запропоновані рішення мають бути як мінімум виведені в директивну й узаконену форму, повинні передбачати відповідальність конкретних осіб за виконання рішень, володіти певною адресністю [1]. Цього часто не спостерігаємо в українському політикумі, оскільки недостатнім є контроль за прийняттям рішень.

Виконанню управлінського задуму сприяють визначення стратегії, вибір характеру дій (налаштованість на конфлікт, співробітництво, застосування насильницьких чи консенсусних методів, маніпулювання, введення в оману громадськості і т. ін.).

Як правило, прийнято виділяти кілька основних типів реалізації рішень: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм, радикалізм. Кожному з цих типів здійснення політичного курсу відпові- дають певні методи власного регулювання, характер взаємовідносин влади і населення, інформаційний режим панування.

Популізм як основний засіб досягнення мети пропонує пряму апеляцію до громадської думки, безпосередню опору на масові настрої. Правлячі еліти прагнуть виробити певний лозунг, заклик до населення, реалізація якого, на їх думку, забезпечить подолання всіх протиріч і швидкий рух до успіху. Нерідко в таких випадках використовують підлабузництво (“комуністи – на чолі суспільного прогресу”), залякування зовнішньою або внутрішньою загрозою (“правлячі кола – у владі мафії”), необгрунтовані обіцянки.

Головна риса консерватизму – в політиці домінує установка на збереження структури та функцій державних органів влади, традиційних форм і методів політичного регулювання. Такі методи управління характерні для стабільних політичних режимів. Це посилює патріотичні настрої та сприяє збереженню цілісності суспільного й політичного організму.

Елітизм – курс на відсутність взаємодій з електоратом, зменшення інформованості населення, закритий характер прийняття та здійснення політичних рішень на всіх етапах.

Прямо протилежні результати приносить радикалізм політичного управління, рідко такий підхід дає якісні зміни суспільних відносин. Насильство – основний метод управління.

Демократизм як метод орієнтується на реальні потреби та запити громадян. Культивуючи атмосферу взаємовідповідальних відносин між пересічними громадянами та елітою, демократична політика домагається довіри людей, прагнення лояльного співробітництва з владою. Співробітництво з опозицією теж має місце, з арсеналу управління виключаються засоби жорсткості та насильства, соціального примусу, популярною є самодисципліна та самоконтроль.

Таким чином, вміння використовувати вимоги теорії прийняття політико-управлінських рішень набуває особливого значення в періоди інтенсивних змін політичних систем, їх трансформації та модернізації. Це мають робити спеціалісти-менеджери сфери політичних та соціальних інститутів держави.

Політико-психологічне явище є своєрідним психічним станом, який містить у собі певну величину психоенергії високої полярності. Отже, політика – це специфічна форма існування психічного, яке “вливає” в соціальну психіку суспільства позитивну, нейтральну чи негативну психоенергію.

Складовими політико-психологічного потенціалу суспільства є: ідейно-психологічний, інертно-психологічний, духовно-психологічний, контрастно-психологічний, міжетнічно-психологічний, релігійно-психологічний, елітно-психологічний, управлінсько-психологічний, інформаційно-психологічний та інші потенціали як складові розвитку політичного процесу. Вони потребують глибокого психоаналізу вченими-психологами, соціологами і політиками та управлінцями.

Формування та утвердження елітарної культури в системі становлення політики демократичного врядування в Україні

Вперше поняття “культура” запропонував Марк Туллій Цицерон для визначення філософії як культури розуму. На даному етапі найбільш прийнятним із близько п´ятисот визначень культури є наступне: культура – це сукупність досягнень людського суспільства у виробничій, суспільно-політичній та розумовій діяльності. Словом, культура твориться людиною і творить людину. Тому і правомірно сказати, що культура є вершиною та першопочатком діянь людей, етносів, умовою досягнень людства і водночас цими діяннями. Так воно і є в політиці, яка має бути елітарно сформованою та реалізованою.

Сучасне пов´язує нас не лише з минулим, – воно містить у собі пориви у майбутнє, оскільки в культурі мають своє наявне буття не лише традиції, але й новації, які проявляються в усіх сферах життєдіяльності людей, зокрема і в системі розвитку політики демократичного самоврядування в Україні на сучасному етапі державотворення.

Незважаючи на внутрішні проблеми в процесі демократизації українського суспільства, сучасна політико-управлінська еліта змушена більш активно шукати відповіді на виклики в процесі розвитку демократичного самоврядування, де формування та утвердження елітарної культури буде надзвичайно вагомим чинником подолання цих викликів.

Основні традиції елітарної культури були закладені ще стародавніми греками, а після сприйняті та розвинуті німецькими романтиками, а також відомими своїми елітологічними напрацю- ваннями видатними мислителями, такими як А.Шопенгауер, Ф.До- стоєвський, Ф.Ніцше, Х.Ортега-і-Гассет, М.Бердяєв та ін.

А.Шопенгауер розвінчав “нудний світ утилітаризму”, світ “людей користі”, збіговиська нездар, серед яких творці – рідкісний виняток, парадоксальне відхилення від норми. Він вважав, що геніальні твори приречені на нерозуміння публіки, що “найбільш благородні творіння генія для тупої більшості завжди залишаються книгою за сімома печатками”.

У своїй книзі “Занепад Європи” О.Шпенглер, як і Ф.Ніцше, пов´язує декаданс західної культури з феноменом “омасовлення”. Цивілізація замінює культуру, справжня духовна еліта вже не може утвердити себе в “омасовленому” мистецтві, вона замінюється псевдоелітою товстосумів і політиків.

Цілісна концепція елітарної культури, на противагу масовій, представлена в книзі іспанського філософа XX ст. Хосе Ортеги-і- Гассета “Повстання мас”. Він ратує за суто елітарну культуру професіоналів, чого так не вистачає в системі розвитку демократичного врядування на сучасному етапі трансформаційних перетворень в Україні. До маси, на думку Ортеги-і-Гассета, духовно не належить той, хто задовольняється готовою думкою. Навпаки, елітарна особистість не цінує вже готових думок, узятих без перевірки, без праці. Вона цінує лише те, що до цього часу було недоступним для неї, те, що доводиться здобувати власними інтелектуальними зусиллями, а не козиряти “купленими дипломами”.

М.О.Бердяєв у праці “Філософія нерівності” стверджує, що так звана масова культура суттєво відрізняється від елітарної тим, що вона позбавлена фактора творчості. Масова культура, на відміну від елітарної, імітує любов, але не відображає її внутрішньої духовної глибини. Культура більшості сучасної політико-управлінської еліти не є елітарною, їй бракує елітності знань та аристократизму духу, відповідальності за реалізацію політичних обіцянок та рішень.

Нинішня ситуація в Україні поки що не може стати базовою основою справжньої модернізації країни. Причин для цього багато:

1) відсутність справжньої філософії реформ; 2) бездуховність окремих елітарних груп; 3) безвідповідальність за обіцянки, нечесність та аморальність на шляху до їх реалізації, оскільки виконання обіцяного може стати на заваді збагаченню окремих владних персон.

Має місце також ціла низка факторів, що впливають на формування життєвих цінностей та становлення політики демократичного врядування:

  • роз´єднаність національної еліти щодо соціально-економічних, партійно-ідеологічних, регіонально-мовних та культурних питань;
  • слабкість і суперечливість у системі функціонування та управління в соціально-економічних та політичних інститутах, що проявляється в конфліктності між гілками влади та неефективній законодавчій і виконавчій діяльності депутатського корпусу;
  • падіння моралі в суспільстві в цілому через корупційну діяльність чиновників судових органів та інших силових структур.

Управління в державі завжди мають здійснювати найкращі люди, такі, які задовольняють професійний, етичний та політичний ценз суспільних інституцій. Справедливою є думка народу про те, що “влада, позбавлена довіри та авторитету, гірша за явне безвладдя”. Насправді, довіра до влади та владних структур в Ук – раїні сьогодні є вкрай низькою, про що свідчать дані соціологічних досліджень.

Елітарна культура в системі розвитку демократичного вря- дування передбачає управління суспільними потребами, досягнення консенсусу інтересів як єдино можливого шляху до прогресу цивілізаційного розвитку українського суспільства.

Якщо вникнути в сутність елітарної культури демократичного врядування, то можемо виділити основні механізми її утвердження, а саме:

  • підбір професійно підготовлених особистостей;
  • дотримання правових засад;
  • утвердження єдності навіть за плюралізму думок демократичного управлінського волевиявлення;
  • чітке означення цілей, яких можливо досягнути сьогодні та на стратегічну перспективу;
  • осмислення та віднайдення механізмів досягнення спільності інтересів тих, хто управляє, і тих, ким управляють, що створює умови єднання з метою спрямування демократичного вряду- вання у відповідному прогресивному напрямі;
  • врахування основних тенденцій та закономірностей суспільного розвитку на даному етапі державотворення та у світовому контексті, зокрема ЄС та інших міжнародних організаціях.

Досвід країн ЄС свідчить, що шляхи утвердження елітарної культури в системі розвитку політики демократичного врядуван- ня в Україні є неможливими без сильної виконавчої влади, відповідно без елітарно підготовлених керівників та менеджерів, які володіли б сучасними професійно-управлінськими навиками, почуттям відповідальності, совісливістю, правовою культурою, толерантністю, громадянською позицією, високою моральністю та вмінням спілкуватися між собою і з народом. Це є ті засади, які формують нову елітарну культуру особистості – управлінця з державницькою психологією, яка здатна утверджувати елітарну культуру в систему демократичного врядування та засвідчуватиме новітні тенденції демократичних перетворень в українському суспільстві.

Висновки

1. Сучасний історичний період характеризується глибокою та всебічною кризою тоталітарних та авторитарних політичних режимів.

Політичний процес – один із сутнісних процесів, соціально- політичних дій, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нової політики.

2. Політичний процес характеризує певну сторону, механізм дії політичної системи суспільства, політичну свідомість, політичну культуру в найскладнішій сфері суспільного життя – політичній.

Політична свобода, самовизначення особистості стосовно держави та влади, її законів зумовлюють раціоналізм політичного життя, забезпечують громадянський правопорядок. Визначаючи мотиви дій людини в політиці, необхідно зрозуміти поведінку й визначити, наскільки вони усвідомлюються особою в політиці, щоб зуміти передбачити ймовірність змін, зрозуміти, яку мету переслідує особа, реалізуючи свою політичну поведінку.

3. Важлива в політичному процесі стадія реалізації нормативних актів, управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу позначається уміння владних структур досягти відповідної реалізації прийнятих рішень та сформульованої конкретної мети, підпорядкувати їм масову поведінку громадян, населення.

У житті нерідко здійсненню поставленої мети намагаються перешкодити не лише опозиційні структури, але й інститути державної влади.

У реалізації управлінських рішень виділяються кілька основних поглядів: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм, радикалізм. Кожний різновид здійснення політичного курсу відрізняється певними методами владного регулювання, тим чи іншим характером взаємовідносин влади і народу, відповідним типом інформаційного режиму, здійсненням влади й управління.

Питання для самоконтролю

  1. Що слід розуміти під поняттям “політичний процес”?
  2. Дайте своє бачення розуміння взаємозв´язку політичного процесу суспільства й управління.
  3. Які основні режими протікання політичного процесу?
  4. Що Ви розумієте під поняттям “політична ідентифікація”?
  5. Які соціально-психологічні передумови формують політичність особистості?
  6. Які функції партійної ідеології? Розкрийте питання через ідеологічну роботу будь-якої з провідних партій в Україні.
  7. Що включає в себе масова політична свідомість?
  8. Сутність та прояви аполітичності.
  9. Розкрийте суть понять “нормативний” та “поведінковий” підхід прийняття політико-управлінських рішень.

Список використаних джерел

  1. Бакуменко В. Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики / В. Д. Бакуменко. – К. : Вид-во УАДУ, 2000. – 328 с.
  2. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина : монографія / В. М. Бебик. – К. : МАУП, 2003. – 424 с.
  3. Валевський О. Л. Державні реформи в Україні: аналіз державної політики в умовах трансформації суспільства : монографія / О. Л. Валевський. – К. : НАДУ, 2007. – 316 с.
  4. Державне управління : навч. посіб. / А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський та ін. – К. : Знання, 2004. – 342 с.
  5. Культура державного управління: організаційний аспект : монографія / Б. А. Гаєвський, В. А. Ребкало. – К. : Вид-во УАДУ, 1998. – 144 с.
  6. Лебон Г. Психология народов и масс / Г. Лебон. – СПб., 1995. – 169 с.
  7. Основы современного социального управления: теория и методология : учеб. пособие. – М. : ОАО “НПО” Экономика”, 2000. – 271 с.
  8. Політологія / [А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко]. – Кн. перша. Політика і суспільство ; Кн. друга. Держава і політика. – 2-ге вид., переробл. та допов. – К. : Ельга ; Ніка – Центр, 2003. – 664 с.
  9. Горбатенко В. П. Політичне прогнозування. Теорія, методологія, практика / В. П. Горбатенко. – К. : Генеза, 2006. – 400 с.
  10. Пірен М. І. Основи політичної психології : навч. посіб. / М. І. Пірен. – К. : Міленіум, 2003. – 418 с.
  11. Современная Русская идея и Государство. – М. : Информ.- изд. агентство “Обозреватель”, 1995. – 181 с.
  12. Філософія політики : підручник / авт.-упоряд. В. П. Андрущенко та ін. – К. : Знання України, 2003. – 400 с.

Site Footer