Вибори – один із найдавніших традиційних інститутів конституційного права. Нам відомі правила з історії держави і права, що існували у стародавніх демократіях (Стародавній Рим, Греція), де участь вільних людей у голосуванні була обов’язковою і за це навіть платили. Стародавні республіки без виборів не могли існувати. Потім цей інститут практично зник на сотні років, оскільки у світі запанував абсолютизм і потреби у виборах в державні органи просто не було. Відродилися вибори та виборче право, яке їх регулює, тільки в епоху буржуазних революцій (XVIII ст.) та свій подальший розвиток виборче право отримало в 19 ст. і сформувалося у вигляді сучасного інституту в ХХ ст.
Термін «виборче право» має в юридичній літературі два значення: об’єктивне та суб’єктивне.
Об’єктивне виборче право – це система конституційно- правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з виборами органів держави та місцевого самоврядування. Це один з інститутів конституційного права, хоч й охоплює окремі норми інших галузей права – трудового, цивільного, адміністративного, кримінального. Такі норми можна назвати полівалентними, бо вони одночасно належать до двох або більше галузей права.
Отже, об’єктивне право регулює виборчу систему в широкому сенсі, хоч і не у повному її обсязі. Звичайно предметом виборчого права вважаються пов’язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо чи посередньо беруть участь громадяни.
Виборчо-правовими бувають матеріальні та процесуальні норми (останні складають переважаючу більшість норм цієї групи).
Систему джерел виборчого права складають всі джерела конституційного права, в яких є виборчо-правові норми. Особливе місце тут належить спеціальним виборчим законам, які інколи мають форму кодексів.
Суб ’єктивне виборче право – це гарантована громадянину державою можливість брати участь у виборах державних органів та органів місцевого самоврядування. Це комплекс конкретних прав особи, до яких насамперед належить активне виборче право або право голосу, яке інколи йменують загальним виборчим правом. Право голосу використовується при голосуваннях на виборах державних та самоврядних органів і посадових осіб, на референдумах і публічних зборах.
Сюди відноситься і пасивне виборче право або право обиратися (так правильніше говорити, ніж право бути обраним) у виборні органи держави або самоврядування, яке охоплює право висувати свою кандидатуру або давати згоду на її висунення.
До цього переліку віднесені й інші права:
– участь у формуванні виборчих органів;
– у висуненні кандидатів;
– виступати з ініціативою відкликання виборних представників і посадових осіб;
– заявляти відводи, заперечення, у тому числі щодо результатів виборів.
Це право відноситься до політичних прав. Як зазначалося, саме з наявністю в особи виборчого права звичайно пов’язують стан її громадянства.
Принципи виборчого права – це ті умови його визнання та реалізації, дотримання яких на виборах робить ці вибори дійсно народним волевиявленням. І навпаки – порушення цих принципів підриває легітимність виборів, а отже, й виборних органів влади та самоврядування.
До принципів суб’єктивного виборчого права можна віднести:
– загальність;
– вільність виборів (визнається навіть при демократичному режимі не всюди);
– рівність;
– безпосередність (інколи поєднана з певною опосередко- ваністю);
– таємне голосування.
Принцип загальності виборчого права означає, що виборчі права (або хоча б активне виборче право) визнаються за всіма дорослими і психічно здоровими громадянами. Це, так би мовити, максимум можливого, який на ділі практично ніде не досягається.
Коло осіб, за якими конституція та виборчі закони визнають виборчі права, обмежується так званими цензами (кваліфікаціями), тобто спеціальними умовами. При цьому цензи не повинні встановлюватися виборчим законом, якщо вони не передбачені в конституції або якщо конституція не передбачила можливості встановлення їх законом.
Особа, за якою конституцією або законом визнано право голосу, називається виборцем.
Сукупність виборців країни або територіальної одиниці називається їхнім виборчим корпусом (електоратом).
Розрізняють:
– юридичний виборчий корпус – сукупність виборців, внесених у списки (зареєстрованих);
– фактичний виборчий корпус – сукупність голосуючих виборців;
– потенційний виборчий корпус – сукупність усіх виборців як зареєстрованих, так і з певних причин не зареєстрованих.
Для виборчого права характерним є наявність виборчих цензів.
Віковий ценз – означає визнання за особою виборчих прав по досягненню певного віку. Є тенденція до зниження вікового цензу.
Ценз осілості передбачає, що за особою визнаються виборчі права лише після того, як вона проживе в цій країні або місцевості певний час. Сенс цього цензу в тому, що виборець повинен хоча б мінімально бути знайомий з проблемами місцевості, де він буде голосувати.
З цензом осілості не слід плутати ценз громадянства, відповідно до якого до виборів допускаються лише особи, які перебувають у громадянстві певної держави не менше встановленого строку.
Майновий ценз встановлений на початку ери конституційного ладу. Він полягав у вимозі, щоб виборцю належало майно не нижче встановленої суми або щоб він сплачував певного розміру податки. Вважалось, що люди, які не мають достатнього майна, не можуть брати участь в управлінні державою. З XX ст. майновий ценз практично скрізь відмінений і виборче право почало вважатися загальним.
Знищений був і статевий ценз (в Швейцарії – лише в 1970-71 рр.).
Із майновим цензом пов’язані освітній ценз та його різновидність – ценз грамотності.
Освітній ценз передбачає допущення до виборів осіб, які володіють встановленим обсягом загальноосвітніх знань.
Зустрічаються, хоч і достатньо рідко, релігійні цензи. Особливу групу утворюють так звані моральні цензи.
Отже, цензи – це певні вимоги, які висуваються до особи для того, щоб вона отримала виборче право.
При цьому слід зазначити, що практично всі види цензів для пасивного виборчого права є жорсткішими, ніж для активного.
Принцип вільних виборів означає, що виборець сам вирішує брати йому участь у виборчому процесі чи ні. Свідома неучасть виборців у виборах називається абсентеїзмом.
У деяких країнах передбачений обов’язковий вотум, тобто юридичний обов’язок виборців брати участь у голосуванні.
Обов’язковий порядок голосування зумовлює штучне підвищення активності виборців. Однак за своєю природою таке голосування суперечить ідеї вільного волевиявлення на виборах. А це волевиявлення становить сенс самого виборчого права як суб’єктивного права громадян.
Ставлення до голосування і до участі у виборах загалом, як до обов’язку, доцільне тоді, коли воно саме по собі формувалося у свідомості виборців.
Рівне виборче право. Цей принцип передбачає рівну для кожного виборця можливість впливати на результат виборців. Він є наслідком і одним з проявів конституційно-гарантованої рівноправності громадян.
Принцип рівності виборчого права можна звести до формули: «одна людина – один голос».
Пряме (безпосереднє) виборче право означає право виборця обирати і обиратися безпосередньо у виборний орган або на виборну посаду.
Непряме (опосередковане, багатоступеневе) виборче право означає, що виборець обирає лише членів колегії, яка потім вже обирає виборний орган.
Згідно з принципом таємного голосування зовнішній нагляд і контроль за волевиявленням виборця не здійснюється. Сенс його в тому, щоб гарантувати повну свободу цього волевиявлення. Забезпечується таємниця голосування тим, що виборець заповнює виборчі бюлетені або маніпулює з машиною для голосування в закритій для сторонніх поглядів кабіні.
Тільки дотримання всіх вказаних принципів дає змогу визнати вибори демократичними і такими, що визначають дійсне волевиявлення електорату.