Підходи до розуміння методології
Методологію наука розуміє досить неоднозначно. Можна виділити кілька варіантів структурного розуміння методології в сучасній науці.
- Методологія – це деяка сукупність філософських методів пізнання. У неї входять індуктивний метод Ф.Бекона, раціоналістичний метод Р.Декарта, діалектичний метод Сократа, Г.Гєгєля, К.Маркса, феноменологічний метод Е.Гуссерля, системний метод Л.Берталанфі, У.Ешбі, Т.Парсонса тощо. Методологія в цьому випадку підноситься до небес філософської методології, з неї виключається величезний шар конкретних методів і прийомів.
- Методологія розглядається як система методів пізнання, у тому числі і конкретних. У цьому випадку вона подається у вигляді деякого арсеналу методів діяльності. Недоліки такого підходу в тому, що методологія, з одного боку, звужується до розуміння тільки методів і тільки методів пізнання. Тут виключається методологічна роль принципів, теорій і парадигм. З другого боку, методологія в цій транскрипції стосується тільки пізнавальної діяльності. Насправді діяльність характеризується, принаймні, трьома її різновидами: пізнавальною, практичною і оцінною, які взаємно доповнюють одна одну в реальній життєдіяльності.
- Методологія розуміється як загальна теорія методів пізнання. Вона частково збігається з теорією пізнання і одночасно виявляється ширше гносеології, оскільки її цікавлять не тільки методи пізнання, а й методи інших форм людської діяльності. Такий підхід зводить методологію до такого гносеологічного утворення, що не може здійснювати регулятивні і творчі функції в науковому пізнанні і практиці.
- Методологія зводиться до сукупності принципів діяльності, які виступають способом регуляції діяльності, що досить переконливо, але викликає заперечення з погляду обмеження методології однією її складовою – принципами.
- Методологія являє собою специфічну діяльнісну систему, що включає в себе принципи, категорії, теорії, парадигми і методи, що мають специфічне цільове призначення, пов’язане з реалізацією діяльності. Вона виступає як спосіб діяльності, спосіб організації діяльнісної системи. Цей підхід заслуговує на увагу, оскільки він інтегрує всі основні складові методології.
- Розгляд методології як певної системи, що поєднує відповідно до основних видів діяльності методологію пізнання, оцінки і практичної діяльності. Такий підхід дає змогу широко трактувати методологію в аспекті діяльності взагалі, але він залишає відкритим питання про структуру кожного діяльнісного виду методології.
- Розгляд методології як багаторівневого утворення, на верхніх поверхах якого розміщується філософська методологія, далі йде загальнонаукова методологія, а на нижніх поверхах – методологія галузевих видів науки. Зазначимо, що ця ієрархія має системний характер, оскільки всі поверхи її складають цілісний методологічний організм. При цьому галузева методологія повинна постійно підживлюватися філософською і загальнонауковою методологіями.
- Системно-діяльнісний підхід до методології, відповідно до якого вона досліджує взаємозумовленість, взаємозв’язок і залежність систем знань та систем діяльності. Вона виступає як самодіюча регулятивно-діяльнісна система, орієнтована на створення діяльності як спосіб наукової діяльності, навчання про структуру, логічну організацію і засіб діяльності. За такого підходу методологія повинна мати досить складну архітектоніку.
Системно-діяльнісний підхід до методології ще не достатньо розроблений, але він має гарні перспективи для її розвитку, виділення в ній деяких підсистем, що забезпечують пізнання, комунікацію, рефлексію тощо. Однак сьогодні наука поки ще не володіє таким методологічним потенціалом, щоб сформувати розвинуту внутрішню структуру методології. Однак процеси становлення окремих методологій протікають досить швидко. Складаються методології пізнання, прогнозування, комунікацій, діагностики, оцінювання, моделювання, проектування, контролю, управління, виробництва і споживання.
Приведені вище підходи до розуміння методології не суперечать один одному. Вони являють собою, по суті справи, чорнові начерки різного ступеня наближеності до концепції методології як інтегральної регулятивно-діяльнісної системи. Методологія як духовно-інструментальна система інтегрує в собі категорії, принципи, норми, цінності, парадигми, теорії і методи в деяку цілісну систему, що має диференціацію за основними видами діяльності і поєднує їх у цілісність. Вона є поліфункціональним утворенням, виступає як спосіб діяльності, спрямований на її організацію і реалізацію.
“Методологія” являє собою такий термін, що обов’язково припускає при вживанні другий термін – “діяльність”. По суті справи, коли ми говоримо слово “методологія”, то завжди маємо на увазі, що йдеться саме про методологію діяльності. Кожний із усього різноманіття видів діяльності не може існувати без своєї методології. У науці нерідко спостерігається звуження методології до одного її виду – методології пізнавальної діяльності.
Оскільки методологія і діяльність взаємозалежні, розглянемо основні підходи до її розуміння. Засоби діяльності, що входять у її структуру, визначають її методологічний зміст. Вони зумовлені метою діяльності як її передбачуваним результатом.
Людська діяльність являє собою багатоструктурне явище. Її можна розглядати з найбільш загальних філософських позицій як з’єднання в собі пізнання, оцінки і практики. При цьому її пізнавальний аспект являє собою одержання або використання знання про об’єкт за допомогою застосування до нього методів пізнання. Що стосується оцінної діяльності, то вона забезпечує необхідну для будь-якої свідомої дії з об’ єктом оцінку суті відповідно до деякої шкали оцінювання. Практична ж складова орієнтована на предметно-практичне перетворення об’єкта відповідно до наявних знань і оцінок.
Виділення різновидів методології відповідно до різновидів діяльності не знімає проблему її розуміння, а переводить цю проблему в русло структурного осмислення методології.
Структурно-функціональна характеристика методології
Означена схема дає змогу побачити все різноманіття різновидів методології. Вона може використовуватися як матриця для діагностування ступеня розвиненості реальної методології того або іншого виду діяльності. В наш час існує значний перелік видів діяльності, що слабко забезпечені методологічно. Тут слід назвати, насамперед, аналітичну діяльність, діагностику, проектування. Існують значні складнощі формування методології цінностей і процесів, особливо перехідних і кризових. Серед приватних різновидів методології найбільш інтенсивно розвивається методологія прийняття управлінських рішень, що припускає розробку моделей прийняття державних рішень, закономірності, фактори і принципи. Набирає сили методологія аналітичної діяльності в державному управлінні.
Кожна складова в структурі методології державного управління виконує своє специфічне призначення. Але одночасно відіграє і системоутворюючу роль. Так, принципи визначають відправні точки діяльності, формують загальні напрями діяльності. Категорії задають зміст використовуваних понять, відображення об’єктів і комунікацію між суб’єктами діяльності. Норми виступають у вигляді раціональних вимог до діяльності. Цінності додають особистісну і суспільну значимість державному управлінню. Парадигми забезпечують інтеграцію всіх складових методології та їх реалізацію. Теорії додають обґрунтованість, аргументованість діяльності. Нарешті, методи виступають як механізм діяльності, спосіб її здійснення.
Розглянемо докладніше складові методології державного управління.
Важко переоцінити методологічну роль понять і категорій. Однією з серйозних проблем державного управління є відсутність обґрунтованості, строгості і глибини цілого ряду використовуваних понять. У державному управлінні не вистачає всебічного аналізу понять їхнього системного бачення. Звідси випливає, що для державного управління як наукової галузі потрібно розв’язувати проблему формування системи категорій.
Принцип виступає як вихідний теоретичний посил формування знання. Він указує правильний напрям руху пізнавального процесу, виступає основою в оцінюванні, у практиці він визначає напрям і характер перетворення.
З погляду висунутої нами концепції методології як духовно-іструментального комплексу принципи державного управління не є однозначними. Вони являють собою кілька груп принципів:
– принципи пізнання державного управління;
– принципи оцінки державного управління;
– принципи моделювання державного управління;
– принципи проектування державного управління;
– принципи побудови держави;
– принципи реформування держави;
– принципи організації державного управління;
– принципи здійснення державного управління.
Серед пізнавальних принципів у державному управлінні виділяються не тільки принципи об’єктивності, розвитку, цінності державності, але й принципи експліцитності, системності і контрольованості.
Термін “підхід” характеризує методологічний комплекс, з яким суб’єкт пізнання або практики підходить до дослідження або практичного перетворення об’єктів. Під ним розуміється комплекс парадигмальних, синтагматичних і прагматичних структур і механізмів у пізнанні і/або практиці, що характеризує конкуруючі між собою (або такі, що історично змінюють одна одну) стратегії і програми у філософії, науці, політиці або в організації життя і діяльності людей.
Досить часто термін “підхід” узагалі не ідентифікується або розглядається як ідентичний термінові “принцип”. Тільки деякі автори намагалися визначити підхід і виділити його структуру.
На наш погляд, підхід являє собою деякий методологічний комплекс, деякий формат методології, у якому присутні всі складові методології, “спресовані” в деяку цілісність, що сформувалася в результаті її багаторазового й успішного застосування. На відміну від принципу, підхід не тільки декларує принциповість, а й пропонує метод. На відміну від методу, підхід являє собою його обґрунтування, тобто він – слуга методу. Підхід також завжди сам має “слуг”, якими виступають усі інші складові методології, особливо категорії та парадигми. Останні забезпечують його соціальний ареал, тобто поширення його серед тих або інших суб’єктів відповідного виду діяльності. Підхід, що сформувався, безсумнівно, є досягненням, гордістю методології, характеристикою її дієздатності. До таких підходів у державному управлінні відносять системний, ситуативний, синергетичний, психологічний, соціологічний та інші підходи.
Нерідко за підходом стоїть ціла галузь наукового знання з її теоріями, категоріями і методами, що забезпечує її методологічні застосування за допомогою методологічного транзиту знання з однієї галузі в іншу.
Заслуговує на серйозні дослідження проблема норм у державному управлінні, складність якої зумовлена молодістю української державності, перехідним типом суспільства, коли втрачені старі норми, а нові не встигли скластися й закріпитися в житті. При цьому в науковому пізнанні відчувається, з одного боку, дефіцит раціональних норм, а з другого – недосконалість і формалізм деяких встановлених норм.
Важливу активну регулятивну роль у методології відіграють парадигми. Під парадигмою згідно з Т.Куном, який увів цей термін в обіг, розуміється дисциплінарна матриця, тобто те, що “поєднує членів наукового співтовариства, і, навпаки, наукове співтовариство складається з людей, які визнають парадигму. Т.Кун пояснює термін “дисциплінарна матриця” так: “.. .вона “дисциплінарна” тому, що враховує звичайну належність учених-дослідників до визначеної дисципліни; “матриця” – тому, що вона складена з упорядкованих елементів різного роду, причому кожний із них вимагає подальшої специфікації. Усі або більшість розпоряджень з тієї групи, що в первісному тексті називають парадигмою, частиною парадигми або такою, що має парадигмальний характер, є компонентами дисциплінарної матриці. У цій якості вони утворюють єдине ціле і функціонують як єдине ціле”. У неї входять символічні узагальнення, цінності, що мають міждисциплінарний статус, загальноприйняті в даному науковому співтоваристві правила, зразки, моделі розв’язання проблем. У зміст парадигми включаються сукупність теоретичних стандартів, ціннісних критеріїв, світоглядних позицій, методи і принципи досліджень. Таким чином, парадигма, як і інші складові методології, не є рядоположною іншим елементам. Вона створює себе з них же. Парадигма, по суті справи, з погляду синергетики виступає як реальна методологічна структура, що формується в просторі і часі, тобто як атрактор, що розглядається як мета і стан еволюції, деякі порушення середовища. Парадигма як атрактор являє собою деяку методологічну структуру, що справляє пульсуючі впливи на діяльність.
Державне управління є мультипарадигмальною галуззю знання. Вона має певну кількість самостійних парадигм, що додають йому не тільки різноманіття значеннєвих контекстів, але й методологічного змісту. Серед них такі парадигми.
– Практична парадигма: державне управління – це сфера практичної діяльності, вирішення практичних завдань, що виникають у різних сферах життя суспільства.
– Інституціональна парадигма: державне управління являє собою сукупність інститутів, що здійснюють управлінську діяльність.
– Діяльнісна парадигма: державне управління являє собою діяльність з управління державою.
– Нормативно-правова парадигма: державне управління виступає як нормативно-правова система, що регулює управління державою, її діяльність і впливи на суспільство.
– Сцієнтистська парадигма: державне управління є специфічною галуззю наукового знання, що реалізується в діяльності держави.
– Системна парадигма: державне управління представляється у вигляді системи, що вимагає системної регуляції.
– Інструментальна парадигма: державне управління – це сукупність інструментів управління державою і впливу держави на суспільство.
– Інноваційна парадигма: державне управління виступає як найважливіший механізм реалізації інновацій, відновлення всіх сфер суспільства.
– Патерналістська парадигма: державне управління – це сфера централізованого розподілу ресурсів.
– Ліберальна парадигма: державне управління – це спосіб регулювання відносини між суб’єктами політики.
Наука, згідно з Т.Куном, розвивається за допомогою формування, конкуренції і зміни парадигм. За парадигмального підходу до державного управління як галузі наукового знання можна виділити тенденції розвитку методології державного управління.
Перехід від патерналістської до ліберальної парадигми, відповідно до якої змінюються акценти місії держави із соціального захисту кожного громадянина до створення умов для соціально-економічної незалежності індивіда від держави, перетворення його в партнера держави.
Активізація інструментально-прагматичного парадигмального комплексу, що обумовлено процесами реформування державного управління.
Загальне домінування системної парадигми, що має безліч транскрипцій, що часом суперечать одна одній і обумовлених розходженням методологічної культури державних службовців і службовців місцевого самоврядування.
Загострюється потреба в інноваційній, практичній та інституціональній парадигмах, що означає розуміння реформ як реальних інноваційних процесів інституціонального характеру.
Базовою основою методології є метод. Він являє собою важливий компонент діяльності.
Методи державного управління містять у собі не тільки методи пізнавальної діяльності, а й методи оцінки і практичної діяльності. Якщо методи пізнавальної діяльності забезпечують одержання знання, інформації про ті або інші сторони державного управління і місцевого самоврядування, то методи оцінки виступають засобами діагностики ситуації. А методи практики управління виступають способами владного впливу на процеси соціального і державного розвитку, на діяльність державних структур і конкретних посадових осіб. Не розглядаючи все різноманіття методів, виділимо лише основні тенденції їх розвитку.
По-перше, відбувається процес залучення, перевірки й адаптації методів інших наук у державне управління. На методологічному полі державного управління йде інтенсивний добір, стихійні методичні експерименти і пристосування методів з усіх основних галузей знання до потреб державного управління.
По-друге, зростає роль у державному управлінні системної методології, що поєднує пізнання, оцінку і практику. Саме системна методологія стає загальним методологічним ядром виникаючого методологічного комплексу.
По-третє, спостерігається зміна співвідношення між регламентованими методами, близькими до норм та процедур, і креативними методами, що відрізняються творчістю й урахуванням індивідуальності суб’єкта діяльності, що веде до виникнення індивідуальних методологічних ансамблів, що дають змогу вирішувати складні і творчі завдання.
По-четверте, спостерігається загострення потреби в стандартизації й уніфікації методів, у чітких технологіях їх застосування, автоматизації вирішення низки аналітичних, оцінних та інших завдань.
Нарешті звернемо увагу на методологічну функцію теорій державного управління, що не тільки є системами знань, що дають змогу пояснити виникнення і функціонування, передбачити розвиток предметів і явищ дійсності, але й засобами пізнання державного управління. У наш час державне управління як українська національна практика відчуває справжній дефіцит теоретичних побудов. При цьому досить незначні успіхи вітчизняної науки в розробці таких важливих концепцій, як моделі розвитку українського суспільства, держави та її підсистем в умовах реформ, глобалізації, європейської інтеграції, входження в постіндустріальну інформаційну цивілізацію. Разом з тим слід зазначити, що відбувається формування критичної маси ідей по таких проблемах, як функції держави, прийняття управлінських рішень, сутність і специфіка місцевого самоврядування та інші, що не тільки сприяють виникненню пояснюючих теорій, але і значному методологічному ефекту у вигляді моделей, методів і технологій управління.
Місія методології в діяльності людей дуже важлива. Однак її призначення й особливі функції ще не осмислені сучасною наукою, що не дає змоги зрозуміти справжні можливості методології, робить її явищем сакрального типу. В узагальненому вигляді роль її полягає в тому, що вона забезпечує здійснення діяльності, рух її до кінцевого результату. У зв’язку з цим можна виділити такі її функції, як критична, критеріальна, орієнтаційна, аналітична, евристична, функція фінальності, інструментальна, світоглядна, технологічна і прогностична функції, коротка характеристика яких представлена в приведеній нижче таблиці.
Таблиця 3.1. Функції методології
| Назва функцій | Їх характеристика |
| Критична | Забезпечує критику організації діяльності з погляду неадекватності використовуваної методології результатами діяльності |
| Критеріальна | Забезпечує перевірку істинності, правильності тих або інших дій. Неодноразово перевірені методології виступають своєрідними гарантіями істини, якщо тільки вони застосовуються коректно |
| Орієнтаційна | Формує орієнтири, сприяє конкретизації напрямів, змісту і методів діяльності. Методологія знімає невизначеність у процесі діяльності. |
| Аналітична | Забезпечує аналіз діяльності з погляду її ефективності і результативності. Методологічний аналіз являє собою специфічний різновид аналізу методологічного змісту діяльності |
| Евристична | Виступає джерелом і інструментом одержання нових ідей. Багато видатних ідей сучасної науки виникли в процесі взаємодії методології і теорії |
| Фінальності | Забезпечує результативність, фінальність діяльності. Методологічна забезпеченість робить діяльність реальною, спрямованою на цілком визначений результат |
| Інструментальна | Виступає як інструмент діяльності, дає обґрунтування її методів |
| Світоглядна | Являє собою методологічний аспект світогляду, бачення дійсності з погляду методів дії |
| Технологічна | Сприяє технологізації діяльності, забезпечує її операціоналізацію і раціоналізацію |
| Прогностична | Сприяє передбаченню майбутніх ситуацій у процесі діяльності |
Питання специфіки методології державного управління є недостатньо дослідженим. Тільки деякі автори аналізують окремі специфічні методологічні характеристики державного управління як галузі науки. Це характерно для робіт Г.В.Атаманчука, В.Д.Бакуменка, В.М.Князєва, А.Ф.Колодій, Ю.П.Сурміна та ін.
Теоретичні засади специфіки методології державного управління закладені М.Вебером у його теоріях цілераціональної діяльності та раціональної бюрократії. Ці теорії забезпечили нарощування методологічного потенціалу наукових досліджень державного управління, формування ієрархічного, нормативного та системного підходів.
Особливості методології державного управління
Однак найбільш важливою особливістю управління, державного управління та методології державного управління є їх раціональність, яка виявляється в цілераціональній орієнтації та раціональному обґрунтуванні управлінського інструменту та його використанні. Параметри раціональності досить багатоманітні. Раціональність методології державного управління не є чистою раціональністю, вона є раціональністю, яка завжди проходить через узгодження інтересів суб’єктів управління, вона трансформована цінностями, є, по суті, ціннісною раціональністю, особливо на верхніх ешелонах державного управління, де необхідно дати зрозумілу відповідь на такі запитання: які вектори зовнішньополітичного розвитку, яким є бачення бажаного майбутнього, яка ціннісна модель суспільної та державної організації тощо.
Другою базовою особливістю методології наукових досліджень державного управління є її практична орієнтація на отримання не просто знання про державне управління, а отримання такої інформації, яка б давала змогу реалізовувати державно-управлінські функції, насамперед функцію підготовки та прийняття управлінських рішень. Зрозуміло, що державно-управлінська наука повинна бути орієнтованою на практичний результат. Однак саме ця сутнісна її характеристика не цінується. Органічно пов’язана з результативністю ефективність державного управління, яка є ціною управлінського результату.
Недостатньо дослідженою є ще одна характеристика методології наукових досліджень державного управління – це висока її залежність від нормативно-правової системи держави. Будь-яке втручання дослідника в органи державної влади та місцевого самоврядування не можливе без відповідного дозволу у формі наказу, постанови, рішення цього органу. Особливо це характерно для емпіричних досліджень, які розкривають усі недоліки в діяльності організації. Тому виникають бар’єри для наукових досліджень, подолання яких вимагає вдосконалення законодавства, договірної системи проведення наукових досліджень.
В.М.Князєв акцентує увагу на моделюванні та технологічній орієнтованості методології державного управління. Дійсно, моделювання, під яким розуміється метод наукового дослідження, у якому об’єкт дослідження заміняється певним аналогом, відіграє ключову роль у державному управлінні. Сама природа моделі максимально відповідає природі державного управління.
Моделювання в державному управлінні має значну специфіку порівняно з моделюванням в інших галузях науки. У державному управлінні модель будується для вирішення практичних завдань. Тому тут діють класичні причини розробки моделей, пов’язані зі значною цінністю об’єкта, який того ж втрачає доступність для реалізації ефективних управлінських дій. У зв’язку з домінуванням практичної спрямованості моделі на прийняття й реалізацію управлінських рішень основними завданнями моделювання є: по-перше, концептуальна розробка моделі, обґрунтування її основних характеристик; по-друге, обґрунтування основних статистичних параметрів моделі; по-третє, збирання статистичної інформації; по-четверте, статистична перевірка та уточнення моделі. Після цього можна перевіряти модель в умовах натурного методичного експерименту та використовувати для практичної діяльності.
Саме державно-управлінське пізнання, його методологія мають сильний ціннісний вплив. Цінності являють собою, як правило, предмети людських спрямувань, бажань і одночасно явища, процеси, факти дійсності, які не залишають людину байдужою, вони змушують її діяти певним чином. Цінності починають відіграти все більшу роль у розвитку як соціуму, так і держави.
Поняття “ цінності” одне з фундаментальних понять практично всіх соціальних наук. Ним широко користуються філософи, політологи, культурологи, психологи, історики, правознавці тощо. Цінність це форма суспільного буття, особливе суспільне відношення, завдяки якому потреби й інтереси людини переносяться на світ речей, предметів, духовних явищ, додаючи їм певні соціальні властивості, не пов’язані безпосередньо з їх утилітарним призначенням. За допомогою цінності явища дійсності знаходять власне і, як правило, піднесене значення, шляхом їх осмислення в аспекті добра і зла, істини і неістини, краси і потворства, справедливого і несправедливого, допустимого і забороненого тощо.
Цінності характеризуються багатоманіттям функцій, що, з одного боку, дає їм змогу відігравати виключно важливу методологічну роль у пізнанні та практичній діяльності. Найбільш значущими функціями цінностей є: сенсоутворююча, критеріальна, оцінювальна, соціалізаторська, контролююча, зразка, цілепокладання, комунікативна, прогнозна, регулятивна, контрольна та інші функції, які ще не достатньо досліджені сучасною наукою.
Серед основних напрямів впливу цінностей на державне управління можна виділити: вплив цінностей на зміст, характер та стиль управлінської діяльності. В державному управлінні широко впроваджується ціннісний підхід, який передбачає побудову системи управління та реалізацію управлінської діяльності на базі деякої системи цінностей. Підкреслимо, що ціннісній підхід є досить суперечливим. Наявність його в державному управлінні позитивно впливає на активність усіх поділяючих їх суб’єктів змін, але сучасне суспільство харатеризується багатоманіттям цінностей і не може бути зведено до домінування деякої ціннісної універсали. Дослідження свідчать про незначну ефективність як ціннісного підходу з домінуванням однієї цінності, так і управління без опори на цінності.
У суспільстві та державі присутні політичні, соціальні, управлінські ідеали, яким суперечить реальний стан суспільства і держави, що характеризуються значними проявами деформацій. Це орієнтує пізнавальний процес на діагностування державно-управлінського організму, побудову технологій, які спроможні забезпечити реалізацію ідеалу, відповідних технологічних змін. Тому методологія державно-управлінського пізнання тісно взаємодіє з методологією практичного державного управління.
Перспективи розвитку методології державного управління
Особливістю та одночасно проблемою методології державного управління є її практична орієнтованість, пов’язаність із побутовим знанням, здоровим глуздом, життєвою раціональністю. Методологія державного управління має прикладну орієнтованість на вдосконалення управління державою. Тому вона має за мету два важливих методологічних завдання: розробку моделей та управлінських технологій.
Методологія як така і методологія державного управління в ХХІ ст. неминуче повинні зазнати кардинальних змін. На це звертають увагу О.С.Анісімов, Б.С.Бакіров, В.В.Ільїн, Б.П.Кохановський, М.М.Моісєєв, О.П.Прохоров та ін. Основні зміни методології звичайно пов’язують з її гуманізацією, зближенням природознавства і соціально-гуманітарних наук, протилежних концептуально-методологічних підходів, розширенням застосування системного підходу і синергетики, статистично-ймовірних і квантово-релятивістських методів пізнання, поглибленням методологічної рефлексії в самих науках і галузях знання, удосконалюванням методів пізнання, підвищенням концептуального статусу гуманітарних наук, посиленням орієнтації методології на практику. Спостерігаються процеси універсалізації методології, становлення універсології як загальної методологічної дисципліни. Досить чітко визначилася тенденція до відмови від розгляду статичного об’єкта, що складається з елементарних цеглинок, пов’язаних між собою елементарними зв’язками, на користь розгляду об’єкта в динаміці як сукупності нелінійних процесів. Значний методологічний вплив здобуває ідея багатоваріантності розвитку, переоцінюється роль суб’єкта й об’єкта в розвитку у бік більшої значимості суб’єкта, що перестає впливати на природність об’єкта, а сам формує для нього простір змін.
Важливо і те, що відбуватиметься зміна співвідношення між організацією і самоорганізацією в державному управлінні. Методологія державного управління в найближчі роки переміститься в центр наукових досліджень. Найімовірніше, що її дослідження підуть за напрямами, що наведені нижче. Насамперед дослідження проводитимуться шляхом пошуків обґрунтованих визначень держави як системи, формування категорійного апарату державного управління із системних позицій. Державне управління як галузь наукового знання ще не має своєї мови, воно користується понятійним апаратом інших наук, слабко адаптованим до своїх власних потреб. Тому створення такої мови набуває винятково важливого значення для його ефективного розвитку.
Відбуватиметься перетворення державного управління в соціально-інженерну науку, у державний менеджмент, що органічно поєднає методологію наукового пізнання з методологією практичного управління державою. У цьому зв’язку спостерігатиметься зростання уваги дослідників не тільки до одержання наукового знання в цій сфері, а й до втілення його в моделі, проекти і реальну дійсність. Нині назріла необхідність визнання високого наукового статусу соціально-інженерних досліджень у галузі державного управління.
Буде відбуватися подальше збагачення методології державного управління за рахунок адаптації філософської, загальнонаукової і приватно-наукової методології. Державне управління як галузь науки повинна інтегрувати кращі досягнення методології. При цьому тут дуже небезпечним є пряме перенесення методологічного знання без зняття з його специфіки, зумовленої сферою його виникнення, і без насичення специфікою державного управління.
Перспективним видається розвиток філософської методології державного управління, що відстала у своєму розвитку значною мірою тому, що вона виявилася в прикордонній зоні між філософією і державним управління.
Найбільш важливими довгостроковими трендами розвитку методологічної суті державного управління є такі.
По-перше, спостерігається прискорення процесів демократизації влади, формування партнерських підходів у прийнятті рішень, розвиток та диверсифікація форм та методів взаємодії з населенням, посилення відкритості влади, участі в ній громадян.
По-друге, посилиться перехід до програмно-цільового управління, яке базується на розробці комплексу узгоджених програм розвитку основних підсистем, побудованих на основі антикризового, сталого розвитку.
По-третє, зростатимуть вимоги суспільства до дієздатності держави, відбудеться відмова від суто ліберальної моделі її функціонування. Це приведе до зростання потреби в ефективних адміністраторах, які володіють сучасним адміністративним менеджментом. Потреба в них загостриться також у зв’язку з тим, що когорта радянських за походженням адміністраторів підуть на пенсію. Молоде покоління службовців потребуватиме серозної адміністративної підготовки.
По-четверте, відбудеться мобілізація механізмів так званого “прориву”, тобто стрімкого просування управлінської системи до свого оновлення та оновлення зони управління.
По-п’яте, беде інтенсивно формуватися система державного і муніципального менеджменту.
По-шосте, в управлінні зросте запит на інформаційно-аналітичні комп’ютерні системи, які будуть на основі баз даних регулювати процеси в економіці, транспортній системі, комунальному господарстві й соціальному захисті.
По-сьоме, загостриться потреба у реформуванні адміністративно-територіального устрою на основі сучасних форм співвідношення між централізацією й децентралізацією.
По-восьме, державне управління та місцеве самоврядування будуть швидко перетворюватися в систему надання людям різноманітних соціальних послуг та підвищення їх якості, що забезпечить нарешті переутворення “панів народу” в “слуг народу”.
По-дев’яте, загостриться проблема підвищення соціально-економічного статусу державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, вдосконалення оплати їх праці.
По-десяте, посилиться технологізація управління шляхом упровадження технологій прийняття управлінських рішень, комунікації, влади, впливів, організаційної культури, лідерства, мотивації, стилю управління, регуляції конфліктів, соціальної відповідальності, групової динаміки та ділової етики.
Виділені тенденції потребують суттєвого оновлення методології державного управління, системи професійного навчання державних службовців відповідно до чотирисегментної моделі, яка включає формування спроможності до адміністративної, антикризової, інноваційної та публічної діяльності.