Міжнародна міграція означає переміщення з однієї країни до іншої з метою постійного проживання, включає різноманітні типи та форми переміщення населення, що відрізняються за часом перебування в іншій державі, та обумовлюється різними факторами і переслідує різну мету.
Міжнародна міграція — переміщення фізичних осіб через державні кордони. Залежно від напрямку руху розрізняють міжнародну еміграцію (вибуття) та міжнародну імміграцію (прибуття) у будь-яку країну світу. Залежно від обставин, які спричиняють переміщення, виділяють добровільну та вимушену міжнародні міграції. Залежно від відстані, на які здійснюються переселення, міжнародні міграції поділяють на міжконтинентальні, континентальні та регіональні. Ще одним поширеним на сьогодні видом є міжнародна нелегальна (незаконна) міграція, яка відбувається з порушенням правил в’їзду, перебування або здійснення економічної діяльності.
Згідно з класифікацією міжнародної міграції 00Н визначається п’ять її основних різновидів: 1) міжнародна трудова міграція; 2) міжнародна освітня міграція; 3) міжнародна міграція з метою єднання сім’ї; 4) міжнародна постійна міграція; 5) міжнародна вимушена міграція (біженці, особи, які шукають притулку, тощо).
Міжнародні трудові мігранти рухаються в напрямку країн, які потребують робочої сили й здатні належним чином її оплачувати. Тому найбільше вони прагнуть дістатися розвинутих країн. Разом із тим, половина міжнародних трудових мігрантів переміщується між країнами, що розвиваються (країни Південно-східної Азії, нафтодобувні країни Перської затоки). Міжнародна трудова міграція може мати постійну і тимчасову форми: за оцінками, двоє з п’яти працівників-мігрантів повертаються на батьківщину впродовж п’яти років після від’їзду.
Кваліфікаційно-професійна структура міжнародної трудової міграції є різною — від висококваліфікованої діяльності (менеджмент транснаціональних корпорацій, проведення експертиз, радники, викладачі, науковці) до низькокваліфікованої діяльності (сільськогосподарські роботи, роботи на будівництві, роботи нянями чи прибиральниками). Упродовж останніх десятиліть серед міжнародних трудових мігрантів до країн ЄС питома вага осіб з вищою освітою зросла з 15 до 25 %, а до США — з 25 до ЗО %.
Особливістю сучасної міжнародної трудової міграції є посилення правового регулювання з боку як окремих держав, так і міжнародних організацій. Розвинуті держави світу намагаються проводити імміграційну політику, яка забезпечить оновлення міжнародних трудових мігрантів у розквіті фізичних та розумових здібностей.
Держави-експортери міжнародних трудових мігрантів намагаються впливати на міжнародну трудову міграцію, регулюючи обсяги еміграції та якісний склад емігрантів. Еміграцію використовують як засіб залучення валютних ресурсів в економіку країни (відкриваються валютні рахунки з наданням вищих відсоткових ставок, створюються вигідніші умови для використання цих коштів, висувається вимога про переказ у країну певної частки зарплати, залучається частина коштів посередницьких організацій тощо). Країни-експортери намагаються захистити права емігрантів за кордоном через укладення двосторонніх угод з країною-імпортером, використання контрактної форми найму робочої сили для роботи за кордоном (контракт повинен гарантувати певну величину заробітної плати, оплати проїзду, житла, медичного обслуговування тощо), організацію спеціальних установ, фондів, представництв, аташе з питань праці при посольствах та ін., укладення міжнародних конвенцій, угод у сфері трудової міграції, дотримання основних прав емігрантів, а також через допомогу в забезпеченні медичними послугами, житлом, у навчанні дітей у школі.
Регулювання сучасної міжнародної трудової міграції в окремих країнах регламентовано правовими нормами та правилами, зафіксованими в документах міжнародних організацій, насамперед Міжнародної організації праці (МОП). Держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним. У 1962 році на 46-й сесії МОП була ухвалена угода про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювались такі само права трудових мігрантів, як і в громадян, в тому числі у сфері соціального забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов’язались забезпечувати мігрантам за місцем їх проживання набуті права на отримання соціальної допомоги (оплата медичного обслуговування, допомоги по безробіттю, хворобі, інвалідності, професійних захворювань та ін.). Визначено рівність мігрантів щодо національності, релігії, статі тощо. Захист їх прав забезпечується шляхом: організації безплатних служб для допомоги мігрантам; надання їм необхідної інформації та вжиття заходів проти недостовірної інформації й пропаганди стосовно еміграції та імміграції громадян, а також заходів, які допомагають від’їзду мігрантів та їх переміщенню; надання дозволу переводити заробітну плату й заощадження на батьківщину; письмового оформлення трудових контрактів і дотримання прав мігрантів на їх отримання (де вказується термін найму, умови і зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати); проголошення рівності в отриманні мінімальної заробітної плати; проголошення права на освіту, придбання кваліфікації (а також її підвищення), працевлаштування та соціальне забезпечення.
У регулюванні окремих сторін міжнародної трудової міграції беруть участь й інші міжнародні організації. Так, Комісія ООН з народонаселення та розвитку використовує частину свого фонду на субсидіювання національних програм міграції населення. Всесвітня організація охорони здоров’я, ухвалюючи нормативно-правові акти, намагається впливати на фізичний стан мігрантів та їх сімей. ЮНЕСКО частково спрямовує свою діяльність на поліпшення освіти міжнародних мігрантів. Міжнародна організація з міграції (МОМ) намагається вдосконалити процес міграції, надати йому планового характеру, здійснювати обмін досвідом та інформацією з цих питань.
Численним сегментом міжнародної трудової міграції є нелегальна трудова міграція, що здійснюється без належних дозволів, пов’язана з тіньовою економікою, нелегальними переміщеннями через кордони й торгівлею людьми.
Наступним видом міжнародної міграції є міжнародна освітня міграція. Найбільше на навчання за кордон виїжджають громадяни Китаю — понад 420 тис. На другому місці Індія, 153 тис. громадян якої у 2007 році здобули освіту в зарубіжних навчальних закладах. Серед країн — лідерів у наданні освітніх послуг для міжнародних мігрантів перебуває США, де навчалися близько 600 тис. іноземців. Понад 350 тис. громадян зарубіжних країн здобували освіту у Сполученому Королівстві Великої Британії. Серед них велика частка вихідців з інших країн ЄС, де існує зростаюча потреба в отриманні освіти англійською мовою поряд із законодавством ЄС, відповідно до якого громадяни ЄС сплачують менші кошти за освіту, ніж іноземні громадяни з третіх країн. Для країн призначення надання освітніх послуг є високоприбутковим бізнесом. Наприклад, 67% іноземних студентів США фінансують своє навчання з власних коштів. Наявність іноземних студентів забезпечує освітнім установам ширший вибір слухачів, а місцевим студентам — багатокультурні контакти, важливі для подальшого життя та кар’єри. Країни походження в разі повернення спеціаліста, який навчався за кордоном, отримують фахівця, якого вони не могли б підготувати вдома.
Водночас міжнародна освітня міграція часто перетворюється на переселення для постійного проживання. Так, у США приблизно 55 % висококваліфікованих вихідців з Латинської Америки залишились у країні після завершення навчання. Показник щодо осіб, які мають наукові ступені, ще вищий: упродовж 1990-х років у США залишилися 87 % громадян Китаю, які отримали тут науковий ступінь доктора наук, 82% громадян Індії, 79% громадян Об’єднаного Королівства Великої Британії. Якщо брати до уваги лише кандидатів і докторів наук, то згідно з офіційними даними Державного комітету статистики України, протягом 1991-2011 років з України емігрували 778 осіб з науковим ступенем. Лише упродовж останніх 6 років з України виїхали 47 докторів і 252 кандидати наук.
Навчання за кордоном є одним із каналів втрати необхідних для розвитку країни походження висококваліфікованих кадрів, що особливо небезпечно для держав. Унаслідок втрати інтелектуальних ресурсів не лише погіршуються перспективи економічного розвитку, а й уповільнюється формування середнього класу, а отже і встановлення соціальної стабільності. У сфері науки у розвинутих країнах працюють 400 тис. фахівців з країн, що розвиваються, і лише 1,2 млн лишаються у власних країнах. Особливо непокоїть відтік спеціалістів зі сфери охорони здоров’я: 33 % лікарів, 13 % медсестер — іноземні працівники, а 50 % допоміжного персоналу, зайнятого впродовж останнього десятиліття у національній системі охорони здоров’я, отримали освіту за кордоном.
Наступним різновидом міжнародної міграції є міжнародна вимушена міграція, що складається з осіб, які змушені були залишити свої домівки через страх переслідування, неможливість залишитися внаслідок політичних чи військових конфліктів, природних та техногенних катастроф. Мотивацією до переселення є пошук безпеки, оскільки держава громадянства її не забезпечує. У 2008 році у світі нараховувалося близько 16 мли біженців.
Основною гуманітарною організацією ООН, яка опікується міжнародними вимушеними мігрантами, є Управління Верховного Комісара у справах біженців (далі — УВКБ ООН). Основними країнами походження біженців у 2008 році були Афганістан (2,8 млн), Ірак (1,9 млн), Сомалі (561 тис.), Судан (419 тис.) та Колумбія (374 тис.). 2,6 млн біженців проживають у розвинутих країнах (без урахування тих, хто встиг змінити свій статус, наприклад, отримати громадянство країни перебування), найбільше — в Німеччині (582,7 тис.).
Можливими шляхами подолання зростання міжнародної вимушеної міграції є:
– повернення осіб у країни громадянства (за десятиріччя повернулось 11 млн біженців);
– переселення осіб у країни, які погоджуються їх прийняти (за останні десятиріччя такою можливістю скористались 800 тис. осіб). Міжнародні нелегальні (незаконні) мігранти за причинами чи характером міграції можуть належати до будь-якої із зазначених категорій. Вони характеризуються тим, що прибувають, перебувають або працюють у зарубіжній державі без дотримання вимог її законодавства. Іноземець може в’їхати незаконно і з самого початку потрапити до категорії міжнародних нелегальних мігрантів. Проте особа може прибути і легально, але з часом втратити свій статус. Наприклад, такими є міжнародний турист, який залишився за кордоном і там працевлаштувався, міжнародний працівник-мігрант, який продовжує працювати після завершення контракту, шукач притулку, якому відмовлено у наданні статусу біженця, проте який не повертається до держави свого громадянства.
Справжню кількість міжнародних нелегальних мігрантів визначити важко. Для формування оцінок використовуються дані щодо затриманих чи не пропущених через державний кордон іноземних громадян, осіб без належних дозволів, виявлених усередині країни, або тих, кого піддано процедурі видворення. Міжнародна організація праці вважає, що міжнародна нелегальна міграція становить 10-15 % міграційних потоків. За даними Міжнародної організації з міграції, щорічно від 2,5 до 4 мли мігрантів перетинають кордони без належних дозволів. У США їх нараховується 10-12 мли, а за найбільш поширеними оцінками кількість нелегалів у Європі становить 5-8 мли.
Значна частина міжнародних нелегальних мігрантів для того, щоб потрапити в державу призначення, користується послугами пособників. Сприяння у незаконному переправленні через державний кордон людей перетворилось на широко розгалужений і прибутковий бізнес, який, на думку МОМ, приносить злочинцям 12,5 млрд доларів щорічно, що лише трохи поступається прибуткам торговців зброєю чи наркотиками.
Різновидом міжнародної добровільної міграції є міграція з метою возз’єднання сімей. В умовах підвищення мобільності населення збільшується кількість міжнаціональних шлюбів. Крім того, в деяких країнах сімейна міграція є наслідком статевого дисбалансу населення. Наприклад, контроль за народжуваністю, що застосовувався впродовж останніх десятиліть в Індії та Китаї, призвів до того, що серед молоді внаслідок орієнтації традиційної сім’ї на сина переважають чоловіки, що обумовлює потребу пошуку нареченої за кордоном.
Возз’єднання сім’ї є наслідком трудової міграції. Наприклад, в Європі після обмеження міграції внаслідок нафтової кризи в’їзд відбувався за рахунок членів сімей колишніх робітників-гостей.
Возз’єднання сім’ї може викликати подальшу міжнародну міграцію. Наприклад, маючи родичів за кордоном, потенційний працівник-мі грант за їхньою допомогою підшукує місце роботи та шляхи переїзду. Отримавши дозвіл на перебування, мігрант поступово може перевезти до країни перебування своїх родичів (ланцюжкова міграція).
Головною мотивацією міграції на основі возз’єднання сімей є природна потреба людини в родинному житті, однак напрям переїзду здебільшого обирається залежно від умов проживання в тій чи іншій державі, тобто є економічно обумовленим.