Син художника та поета-гуманіста, Рафаель Санті рано досяг найвищих почестей: сам Папа Римський хотів зробити його кардиналом. Сучасники митця стверджували, що Рафаель був працьовитим, добрим, скромним і гарним, його навіть називали «смертним богом». Будучи відомим художником, Рафаель давав роботу при своїй майстерні багатьом людям і з радістю навчав їх. Його друзями були королі та вельможі, для яких він розписував апартаменти, вражаючи класичною монументальністю робіт.
Для Рафаеля живопис був філософією краси, у ньому він — великий ідеаліст і великий реаліст водночас. Неодноразово у своїй творчості митець звертався до образу Мадонни. Його ранні Мадонни — прекрасні, зворушливі та чарівні молоді матері. Мадонни пізнішого періоду творчості Рафаеля — це вже владні, жіночні, одухотворені, гармонійні володичиці, богині добра та краси.
Картина «Сикстинська Мадонна», напи- сана для Сикстинського монастиря у П’яченці, зображує Богоматір. Слава Мадонни нічим не підкреслена. Вона боса, проте Папа Римський Сикст II зустрічає її уклінно, як володичицю, Свята Варвара опускає очі з благоговінням, а два янголи спрямовують догори мрійливо-задумливі погляди. Мадонна йде до людей, юна та велична, приховуючи в душі якусь тривогу. Вітер перебирає волосся немовляти, чиї очі дивляться на глядача з такою силою та осяянням, ніби воно бачить і свою долю, і долю всього людства. Картина хвилює та зачаровує.
«Прекрасна садівниця». Теми материнства, жіночності, ідеалу краси зливаються в цій картині, яка має й іншу назву — «Мадонна з Дитям та Святим Іоанном Хрестителем на фоні пейзажу». Рафаель знаходить власне втілення біблійної теми: картина сповнена розкутого реального відчуття повноти буття. Від чарівної молодої жінки віє спокоєм та щастям раннього материнства. Фігури ніби розчинені у прекрасному пейзажі, який підкреслює загальну гармонію. Деталі виписані з великою любов’ю та насичені багатьма подробицями, що привертають та утримують увагу глядача.
Кольори є свіжими та гармонійними. Червона сукня Марії, зелений плащ, золотаво- рудий пейзаж плавно перетікають у прозору блакить неба з невеликими хмарами.
Фігури дітей виглядають світлими силуетами на тлі більш темного першого плану картини. Творіння залишає легке та світле враження.
«Афінська школа». Образ ідеальної людини у творчості Рафаеля знайшов цілком конкретне втілення. Це — Аристотель. На знаменитій ватиканській фресці він (у синьому плащі) і Платон (у червоному плащі) стоять поруч на верхній сходинці. їх обрамляють одна за одною три арки. Увагу глядача художник зосередив на фігурах філософів, які є центром композиції. Образ молодого Аристотеля являє собою найпрекрасніше творіння на землі:
його обличчя на фоні хмар, повернуте в бік Платона, світиться мудрістю і добротою. В його образі відбиті спокій, стриманість та істинна сила. У лівій руці Аристотель тримає свою книгу «Етика», рухом правої він ніби заспокоює Платона з його натхненними промовами. Фігура Аристотеля здається легкою та вільною. Благородство рухів, м’які вигини плечей, рук і складок одягу, темні та світлі тони, що чергуються, надають йому плавної розміреності, грації та гармонії. М’якість контуру та розкутість рухів не применшують величності Аристотеля. Вони підкреслюють могутню вертикаль фігури Платона та одночасно надають образові Аристотеля людяності та надзвичайної мальовничості. Старець Платон з рисами JI. да Вінчі осяяний натхненням. Він перстом указує на небо, говорячи про світ ідей, що знаходиться в небесних сферах, і через це стає подібним до біблійного пророка. Аристотель вказує рукою вниз — на знак того, що світ ідей пов’язаний із земним досвідом. Про це ж міркують зображені на картині Сократ, Геракліт, Бзоп і Піфагор. Поряд із ними і сам Рафаель. Він звернув до глядачів своє гарне, зворушливо-довірливе, сумне обличчя. Рафаель безпристрасно спостерігає, не бажаючи брати участі у палкій суперечці, зіткненні величних розумів.
Епоха Відродження знаменувала перехід до антифеодальної культури, заснованої на гуманізмі ідей та орієнтованої на світське суспільство. Розвивались науки та мистецтво, зокрема живопис. Наприкінці XVI ст. Ренесанс досяг найвищого розвитку, але в результаті докорінних змін у соціально-економічному житті суспільства відбулася криза ідей Відродження та виник новий стиль у мистецтві — бароко.