Профілактика посттравматичних стресових розладів: психологічні аспекти

3.7.2. Особливості повідомлення про смерть дитині

Етапи переживання горя у дорослого і дитини приблизно однакові. Однак є деякі відмінності, які треба враховувати при повідомленні їй про смерть близьких людей.

Дітям будь-якого віку, та й не лише їм, притаманна така особистісна ірраціональність – віра в те, що помирають інші, а не вони чи їхні близькі. Ця особливість тимчасово відтерміновує момент конфронтації з усвідомленням власної смертності. У такому разі людину починають турбувати дотичні питання, що виникають унаслідок танатичної тривожності, на кшталт: «Моє життя скінченне?», «Моє існування обмежене в часі і просторі?», «Світ існував та продовжить існувати без мене?», «У чому сенс мого життя?» тощо.

Відкриття та переживання тривожності смерті відбуваються в дітей уже в ранньому віці. Взаємодія з цією тривожністю є важливим елементом розвитку дитини, яка лише починає конструювати власну модель життя. Те, як саме дитина розуміє, пояснює, інтерпретує або уявляє смерть, формує життєвий стиль дитини. Інтерпретаційні схеми, що їх дитина засвоює змалку, згодом інтегруються в її доросле життя. Тому питання переживання дитиною втрати близької людини, яке стає значущою ситуацією зіткнення зі смертю в досвіді маленької особистості, є актуальним, зокрема, через нинішні трагічні події в Україні.

Особливості переживання втрати дитиною

Утрату близької людини дитина молодшого шкільного віку переживає своєрідно, часто не за соціально прийнятими кліше. Переживання горя дитиною може відбуватися:

  • із запізненням, ураховуючи рівень усвідомлення та інтелектуальний розвиток дитини. Наприклад, якщо в сім´ї помер батько, гостра реакція дитини на цю втрату відбудеться згодом – у момент виникнення актуальної потреби відчувати його поруч. Такий емоційний відгук може виникати неодноразово, коли дитина порівнюватиме себе з однолітками, у яких є і мама, і тато;
  • в приховано свідомо або несвідомо. У першому варіанті дитина не бажає проговорювати чи виражати свої переживання. Натомість у другому - продовжує веселитися, гратися на людях, а негативні емоції, притаманні ситуації зіткнення зі смертю, накопичує в тілі, не даючи їм можливості вільно вийти;
  • непослідовно та амбівалентно. Наприклад, коли грайливий настрій дитини за мить змінює галасування зі сльозами або навіть істерика.

Нормальними реакціями дитини на горе є такі:

  • різка зміна настрою, зміни в поведінці, спонтанний плач;
  • заглибленість у себе, свої думки, розсіяність;
  • дратівливість, агресивність, гнів;
  • образа на померлого;
  • почуття провини;
  • негативізм;
  • тривожність і страх (власної смерті або смерті батьків);
  • чутливість до навколишнього середовища – звуків, запахів, кольорів, голосів, слів, людей;
  • емоційна виснаженість, сонливість, утомлюваність тощо.

Хоча межа між нормальною і патологічною поведінкою дитини, яка переживає горе, дуже відносна, вона все-таки існує.

Педагог має вміти розпізнавати в дітей патологічні реакції на горе, щоб своєчасно забезпечити надання їм фахової психологічної допомоги практичним психологом. Ознаками таких негативних реакцій дитини є:

  • тривала некерована поведінка;
  • відсутність будь-яких емоцій;
  • тривале занурення у стан «хронічного горя»;
  • різке зниження рівня навчальної успішності, категорична відмова відвідувати навчальний заклад;
  • некеровані прояви агресивності;
  • спонтанні «спалахи» гніву, побиття;
  • депресія – утрата інтересу до навколишнього світу
  • надмірна тривожність або фобії страх залишатися самому напади паніки;
  • постійні нічні кошмари;
  • сбезсоння та інші розлади сну;
  • відмова від їжі;
  • психосоматичні розлади – головний біль, енурез, запори тощо.

Реабілітаційна функція навчального закладу

Педагог, насамперед класний керівник, має враховувати і ставитися з розумінням і терплячістю до особливостей поведінки дитини в посттравматичний період. Якщо вона прагне побути вдома після втрати і впродовж певного часу не відвідувати заняття, то варто піти їй назустріч. Однак, що швидше дитина повернеться до навчально-виховного процесу, то швидше вона зможе відновити зв’язок із реальністю та повернутися до звичного життя. Навчальний заклад є середовищем, де дитина може поповнювати свій життєвий ресурс, а шкільний клас – джерелом її активної життєдіяльності, що недирективно відволікає від сумних думок, частково заповнює порожнечу в душі, яка утворилася через втрату когось із близьких. У такому разі навчальний заклад виконує реабілітаційну функцію для дитини. Саме тому важливим моментом після повернення дитини до школи є створення сприятливого для її відновлення мікроклімату. Зокрема, педагог має сказати дитині, що він знає про її горе і співпереживає їй, показуючи таким чином свою небайдужість, відкритість і готовність вислухати в разі потреби. Варто також знайти в навчальному закладі затишне місце, де дитина могла б за необхідності усамітнитися, погорювати, поплакати.

Побудова діалогу з дитиною, яка переживає горе. Важливим моментом є своєчасна бесіда педагога з дитиною про смерть. Більшість дослідників дотримуються думки, що інформацію про смерть дитині потрібно надавати лише в разі, коли вона сама запитає. Така позиція є доволі обґрунтованою, але потребує уточнення. Ініціювати розмову з дитиною про смерть, коли немає для цього об’єктивних причин (наприклад, смерть когось із близьких, домашньої тварини), не варто. Якщо такі трагічні події в житті дитини все-таки відбулися, і вона внутрішньо переживає їх як частину нового досвіду, то слід надати їй хоча б мінімальну інформацію про те, що сталося. Зазвичай це завдання когось із батьків або рідних дитини. Однак, може статися так, що про втрату дитині необхідно буде повідомити саме педагогові, наприклад, у школі-інтернаті.

Повідомляти дитині про втрату близької їй людини ліпше одразу після сумної події. Говорити слід відверто, не приховуючи власних емоцій. Також важливо правильно дібрати слова, ураховуючи вік дитини, щоб не налякати її. Окрім того, для дитини важлива часова перспектива освоєння дійсності. Тому, якщо в неї виникає запит на розмову – інтерес, зацікавлення, страх, тривожність, занепокоєння щодо смерті, – то не варто відкладати її на потім. Відтермінування розмови може дати інтелектуальне пояснення дійсності, але з емоцією, яка існує в конкретний момент у внутрішньому досвіді дитини, контакт буде втрачений. Якщо запит дитини на розмову про смерть проявляється у формі негативних переживань страху смерті на кшталт панічних атак, то своєчасна розмова і робота із цією емоцією дасть можливість трансформувати її на початку виникнення. Коли ж дорослий не ініціює розмову, відкладає її або ігнорує запит дитини, то вона самостійно шукатиме відповіді на питання, які її цікавлять. Куди можуть привести ці пошуки, буде зрозуміло лише через певний час. Часто діти молодшого шкільного віку відкриті до контакту з класним керівником, навіть називають його «другою мамою». Коли дитина довіряє дорослому, вона легше йде на контакт: може розкритися і розповісти йому про те, що її тривожить, чого вона боїться. Тож довіра – основа побудови діалогу з дитиною. Якщо дитина звертається до дорослого поза колом рідних то йому варто відгукнутися на її потребу. Дорослий може сказати так«Я дуже хочу, щоб ти знав(-ла), що можеш розповісти мені про будь-які свої труднощі, переживання чи страхи, і я допоможу тобі. Ти не один (одна), ми разом». У такій розмові дорослий має бути готовий прийняти будь-які емоції дитини, що виникли в неї у зв’язку зі смертю близької людини.

Якщо дитина переживає печаль, то дорослому необхідно її розділити, наприклад: «Мені теж сумно від того, що твого дідуся більше немає з нами. Розкажи мені про нього...».

Якщо дитина переживає гнів, слід надати їй змогу його виразити: «Я б на твоєму місці також страшенно розсердилася через те, що помер тато. Але він не винен у тому, що помер. Тож на кого ти злишся? Чи допоможе ця злість повернути твого батька? Давай ліпше поговоримо про нього. Що ти хотів(-ла) би зараз йому сказати?».

Якщо дитина переживає провину, їй варто пояснити, що вона ні в чому не винна: «Ти сварився(-лася) із мамою, але померла вона не через це. Добре, що ти шкодуєш, але не твоя поведінка стала причиною її смерті. Вона хворіла і її організм не справився з цією хворобою».

Якщо дитина переживає образу, дорослий має спробувати трансформувати її на кшталт: «Ти ображаєшся на свого тата, бо він пішов на війну і покинув вас із мамою? Ти маєш підстави так вважати, і твоя думка важлива. Однак може бути й інша причина того, що тато пішов на війну – це його відданість країні, своєму обов´язку захищати вас із мамою. Ти можеш ним пишатися. Ми всі ним пишаємося. Розкажи мені про тата. Яким він був?» [42].

Типові помилки у спілкуванні з дитиною, яка переживає втрату

Педагогу не можна говорити дитині, яка переживає горе, про те що вона має відчувати, як вона повинна виражати свої почуття.

Не можна забороняти дитині проявляти свої емоції: «Не плач мамі б це не сподобалося», «Ти вже дорослий, щоб плакати», «Ти не повинен сміятися, адже в тебе велике горе!» або, навпаки, «Ти не повинен плакати, бо ти хлопчик!», «Не плач, а йди ліпше пограйся, щоб не думати про це» тощо. Також педагогу не варто формувати жалісливе ставлення дитини до себе: «Нещасна дитино, як же ти тепер будеш сама?», «Ой бідне дитя, на кого ж тебе покинули?» тощо.

Такі висловлювання гальмують природний процес вираження та проживання горя, який дитина обирає інтуїтивно. Подібні повідомлення дорослого «програмують» дитину на заміщення того, що вона відчуває насправді, соціально бажаним. Приховуючи свої почуття, демонструючи оточенню лише «зразкову» поведінку, дитина закладає основу для своєї емоційної відчуженості та нещирості під час вияву почуттів у дорослому житті. Висловлювання на кшталт «Дідусь пішов від нас», «Мама заснула» або «Бог забрав їх до себе» дитина сприймає буквально: «пішов» – тобто не захотів із нею жити; «заснула» – тоді вона чекатиме, коли мама прокинеться або сама боятиметься засинати; «забрав» – чекатиме, коли прийдуть і за нею тощо.

Зазвичай своє горе дитина виражає доволі інтенсивно, але не тривало. Горювання дорослого значно відрізняється від процесу горювання дитини. Якщо дорослому потрібно більше часу для оплакування і переживання горя, то дитина схильна доволі швидко переключатися з емоції горя, суму на емоцію радості, яка може виникнути спонтанно через будь-що. Така реакція природна для дитини, оскільки під час переживання втрати вона не блокує інших емоцій. Тому не можна сварити дитину чи докоряти їй за гарний настрій у період горювання всієї сім’ї. Дорослий має із розумінням поставитися до можливої поведінки дитини, що зовсім не означає байдужості до померлого. Навпаки, якщо дорослий не перевантажуватиме дитину своїми емоціями, стереотипами та програмами щодо того, як потрібно переживати горе, а лише буде поруч – не наставником, а мудрим провідником у цьому процесі – і дасть їй можливість у довільній формі висловити та прожити її почуття, то процес горювання пройде без негативних фіксацій в емоціях, дитина швидше адаптується до нової реальності.

Не варто використовувати образ померлого для формування в дитини бажаної для дорослого поведінки.

Висловлювання на кшталт «Не балуйся/не кричи/не плач/не галасуй/не роби так, а зроби ось як, бо мама (тато/дідусь/брат) зараз дивиться на тебе з неба і їй(йому) це не подобається, вона(він) засудили б такі твої дії», «Живи так/стань тим/зробите те, чого хотів твій батько (про що завжди мріяла твоя мама, що заповідав дідусь)» ліпше озвучувати в ненаказовій формі. Наприклад: «Твоя мама завжди мріяла про те, що ти станеш лікарем. Але ти маєш сам обирати ту професію, що тобі до душі, яка тобі подобається. А що добре для тебе, те і їй у радість».

Педагогу не слід також проявляти жалість до дитини і вживати такі звертання: «бідненька дитина», «нещасна сирота», «покинута батьками», «самотня душа» тощо. Емоція жалості не має ресурсу для подальшої роботи з дитиною. Тому ліпше проявити співчуття, небайдужість, підтримку завдяки акцентуванню на життєвих ресурсах дитини: «Так, маму не можна замінити, але знай, що я завжди поруч, якщо потрібно буде поговорити», «Твої батьки померли, але ти не один. У тебе є рідні, друзі... Ти завжди можеш звернутися по допомогу до мене або до будь-кого з учителів» тощо. Тобто дитину, яка переживає втрату, не варто програмувати на «нещасне», «бідне», непевне майбутнє. Ефективніше тактовно і делікатно показати їй, що будь-які трунощі в житті можна пережити, що поруч є люди, я почують її, зрозуміють та допоможуть.

Тож важливо запобігати формуванню в дитини стійких почуттів провини, образи, злості, гніву, страху, які вона може обернути проти себе, що проявиться у формі аутоагресивної поведінки. Адже негативне ставлення до свого Я, до навколишнтого світу може роками підживлювати низьку самооцінку дитини, відсутність віри в себе, самоповаги тощо.

Пояснення дитині явища смерті

Позиції науковців щодо змісту бесіди про смерть і про спосіб пояснити дитині це явище не збігаються. Американський психолог Елїзабет Кюблер-Рої засуджує традиційну релігійну практику, коли дитині розповідають про Бога, рай і ангелів. Однак під час роботи з дітьми, яких турбувала тема їхньої смерті або смерті їхніх батьків, дослідниця також застосовує принцип заперечення. Вона розповідає дітям, що в момент смерті відбувається трансформація, звільнення людини від одного стану і перехід до іншого – на прикладі перетворення лялечки гусені на метелика. Елізабет Кюблер-Росс стверджує, що це не заперечення, а реальність, установлена об´єктивними дослідженнями досвіду людей, які пережили клінічну смерть. Проте така позиція не підкріплена емпіричними даними і не відрізняється від традиційного релігійного пояснення явища смерті. Натомість британська дослідниця Хелен Сильвія Ентоні рекомендує батькам під час бесіди з дитиною: заперечувати реальність. Позицію цієї дослідниці щодо відкриття та переживання смерті в дитинстві підтверджує угорський психоаналітик Шандор Ференці, який вважає, що заперечення реальності – це перехідна фаза між ігноруванням і прийняттям цієї реальності. Окрім того, професійні педагоги поділяють погляди американського психолога Джерома Сеймура Брунера, згідно з якими кожній дитині будь-якій стадії розвитку можна відкрито і чесно пояснити будь-яке явище, не приховуючи своїх почуттів, проте без надмірної інформації, яку дитина ще не здатна сприйняти відповідно до свого рівня інтелектуального розвитку. Така позиція є доволі конструктивною і сприяє поступовому формуванню в дитини уявлення про смерть на основі реальності. Тож жахи, що можуть виникати в дитячій уяві не матимуть підкріплення.

Діти можуть швидше перемикатися з сумної події, про яку тільки що їй повідомили, на будь-яку позитивну подію і навпаки. Також дитина може відразу не усвідомити трагізм того, що сталось, і не виражати своє горе так як це роблять дорослі, наприклад, продовжувати гратися, не виказуючи жодних емоцій. Тому психолог після повідомлення про смерть повинен певний час перебувати поруч з дитиною. Це час визначається самими психологом і залежить від емоційного стану дитини, його реакцій, ступеня вираженості негативних емоційних станів, наявності поруч родичів дитини.

При повідомленні дитині про смерть рідних необхідно враховувати наступне. Велике значення має вік дитини. До 5 років діти ще не до кінця розуміють, що таке смерть. Діти 5-7 років можуть не цілком усвідомлювати, що зі смерті немає повернення. Якщо діти не розуміють цього, вони можуть знову і знову питати коли повернеться померла людина. Необхідно пояснювати дітям знову і знову, що зі смерті немає повернення, що це назавжди.

Про смерть родича дитині повинна повідомити найближча з тих, хто залишилися в живих доросла людина, бажано та, хто проживала з дитиною до втрати і проживає з дитиною тепер та кого дитина добре знає.

Якщо в момент повідомлення про смерть дитині поруч із ним є його батько (матір) або близька людина, яка боїться сказати дитині про втрату близької, то психологу треба переконати батька (мати) повідомити дитині сумну новину самому.

До повідомлення дитині сумної новини психологу рекомендується проінструктувати її близьких. Під час розмови з дитиною дорослому необхідно себе контролювати: можна плакати, але не можна ридати. Вся увага має бути зосереджена на дитині. Дитина може продемонструвати спалах гніву по відношенню до дорослого, який приніс сумну звістку. Часто діти не вірять: «Ти говориш неправду», можуть кричати, проявляти агресію. Дорослому треба проявити розуміння і спокій. Не треба в цей момент умовляти дитину взяти себе в руки бо горе, що не пережите вчасно, може повернутися через певний час.

Хороший ефект дає тактильний контакт з дитиною, якщо вона йому не противиться. ЇЇ можна взяти на коліна, приобняти за плечі або взяти за руку. Саме повідомлення має бути ясним, озвучуватися максимально спокійним голосом, простими зрозумілими дитині словами, не заглиблюючись в подробиці смерті.

Первинні реакції дитини на повідомлення про смерть можуть бути несподіваними. Якщо дитина втекла, то через деякий час треба визначити її емоційний стан. Істерика в цьому випадку у дітей майже не виникає. Бажано дати зрозуміти дитині, що почуття, які відчуває вона у цій ситуації (страх, відчай, агресія чи бажання пограти з іграшками), цілком нормальні, природні і не заслуговують ніякого осуду.

Після повідомлення потрібно зробити паузу, щоб дати дитині час осмислити сказане і задати вам питання, які у неї напевно будуть.

Треба враховувати, що дитині часто дуже важко знайти відповідні слова, щоб описати свої виниклі почуття. Психологу в цьому випадку можна ставити уточнюючі питання.

Основне завдання психолога при повідомленні дитині про смерть його родича - створити у нього відчуття безпеки, переконаність у тому, що світ стабільний і передбачуваний, навіть якщо в ньому немає близької людини.

У деяких випадках можна порекомендувати психологу придумати і здійснити короткий ритуал прощання з близьким: написати лист, намалювати малюнок. Дуже важливо показати дитині, що коли людина помирає, пам´ять про неї живе в серцях інших людей. Також хороший результат дає розповідь дитині про релігію, про Віру; про те, що, відповідно до віри, відбувається з людьми, коли вони помирають.

Що не можна або небажано робити в момент повідомлення дитині про смерть її близької людини

Сам процес повідомлення про смерть несе негативне емоційне навантаження на психіку психолога. Але, незважаючи на це, не рекомендується порушувати природний хід переживань людини, в даному випадку це протікання фаз переживання смерті близького. Це ствердження справедливо і для ситуації повідомлення про смерть близьких людей дітям, у яких також переживання може зі звичайного горя перерости в патологічне горе.

Наприклад, вижила після вибуху газу в багатоповерховому житловому будинку дівчинка 10 років госпіталізована і доставлена в реанімацію опікового центру. Вся її родина - сестра, брат, батько і мати загинули під час вибуху. З найближчих родичів залишилася тільки бабуся, яка проживає в іншому місті. Рішенням лікарів, враховуючи тяжкість фізичного стану дівчинки, повідомлення про загибель всіх її родичів було відкладено на невизначений термін. На думку комбустіологів (комбустіолог - лікар, який спеціалізується на ліквідації наслідків опікових ран) для нормалізації процесу соматичного видужування дівчинки повідомляти про смерть її родини не доцільно. У даному випадку виникло протиріччя: з точки зору соматичного здоров´я процес відтягування повідомлення про смерть близьких дівчинки дає позитивний ефект; з точки зору збереження психічного здоров´я виникає велика ймовірність розвитку переживання горя в патологічну форму з відстроченими негативними реакціями. Саме це і спостерігалось у дівчинки, яка вижила в надзвичайній ситуації через кілька місяців після виписки з лікарні.

Також відзначимо, що при повідомленні про смерть не рекомендується уникати розмов про померлого, інакше дитина не зможе проживати горе. Психолог повинен відповідати на запитання дитини про померлого, підтримувати бесіду про нього.

Дитина, наприклад, може запитувати: «А що тато буде там їсти? А чи не холодно йому там буде? А там є чим дихати? Там темно? Страшно? » тощо. Бажано намагатися пояснити дитині, що тіло тата вже не працює так, як працювало раніше і тепер йому не потрібно їсти, дихати, йому не холодно і не темно, і не страшно.

Не рекомендується говорити: «Я знаю як тобі, але мама (яка померла) хотіла б, щоб ти був веселою». Дитина може відчути провину за те, що поводиться не так як хотів би від неї померлий родич. У момент повідомлення про смерть треба використовувати слова «мертвий», «помер». Діти сприймають все буквально, тому слова «заснув», «полетів», «мандрує» застосовувати в даному випадку відносно загиблого не можна.

Не можна дитину переконувати в тому, що більше ніхто ніколи не помре. Не рекомендується робити вигляд, що нічого не сталося, намагатись уникати згадок про горе, яке трапилось у дитині.

Педагогу за необхідності можна організувати батьківські збори, де питання втрати однокласником близької людини вдруге буде озвучено за присутності учнів. Також класному керівнику варто сформулювати і пояснити учням певні «правила поведінки» з такою дитиною:

  • не ображати її;
  • не сміятися і не глузувати з неї;
  • підтримувати її, запрошувати і залучати до спільної діяльності (спілкування, ігор, прогулянок, виконання домашнього завдання тощо).

Окрім того, якщо хтось із учнів у класі має аналогічний досвід переживання горя, то його підтримка може більше допомогти однокласнику, ніж бесіди із дорослими.

Профілактична групова робота педагога

Коли учні дізнаються про смерть когось із близьких свого однокласника, у них може виникнути негативне переживання страху смерті, перенесене на своїх батьків чи навіть на себе. У такому разі для профілактики можна провести групову практику обміну переживаннями, думками, емоціями між учнями щодо теми смерті. Педагогу варто організувати в позаурочний час бесіду, під час якої кожна дитина матиме змогу висловити свої думки. Слід з´ясувати, як учні ставляться до смерті, що вони знають про смерть і похорон, про що хотіли б дізнатися, запитати? Адже дитину заспокоює те, що з нею розмовляють на рівних, від неї нічого не приховують. Така бесіда дає дитині можливість відчути, що вона не одна, що не тільки вона може чогось боятися, що говорити про це не лише нормально, а й цікаво та пізнавально тощо. Саме тому груповий досвід комунікації педагога з учнями дає змогу зняти емоційне напруження в групі, сприяє гармонізації мікроклімату в класі та розділенню горя дитини, яка переживає втрату.

Можна запропонувати дитині молодшого шкільного віку, яка переживає горе, намалювати своє почуття (вираження горя у такий спосіб можна застосовувати навіть із дорослими). Проективні або малюнкові техніки дають можливість прожити горе шляхом вираження несвідомого, того, що складно пояснити, зрозуміти. Малюнок часто відображає глибинні аспекти, пов´язані із ситуацією смерті, тому не завжди потрібно обговорювати намальоване. Важливим є сам факт вираження емоції,переживань, які потрібно вивільнити. Проективна техніка дає змогу ефективно працювати з дітьми, які не йдуть на контакт, надто замкнені у просторі свого горя і відмовляються говорити про нього. Завдяки таким вправам педагог знижує рівень інтенсивності негативних переживань дитини, яка переживає втрату близької людини.

Отже, важливими якостями для педагогів під час спілкування з дитиною, яка втратила близьку людину, є насамперед делікатність, уважність, терпимість, турботливість та співчутливість. Взаємодія педагог-учень не має бути нав´язливою: основне, щоб вона відповідала потребам дитини.

Взаємодія педагога з першокласником із психологічною травмою

Кожній людині притаманно судити про все по собі, застосовуючи власні критерії оцінювання, опираючись на свої судження, або зіставляти певні явища, погляди тощо. Спостерігаючи за поведінкою дитини, її розвитком, дорослий порівнює її із собою, своїми дітьми, а педагог навчального закладу – із типовими уявленнями про дитину певного віку. Ідеться не про небажання помічати різницю, а про зосередження уваги педагога на спільних для дітей ознаках, що їх об’єднують у певні групи.

Коли на початку навчального року педагог зустрічає першокласників, вони завжди відрізняються від попередніх. Педагог це розуміє, оскільки на формування та виховання дітей дошкільного віку впливає соціально-економічне і політичне становище.

Під час першого року навчання у школі в кожному класі сформуються такі «класичні» ролі: відокремляться лідери та кілька учнів – коло їхніх «соратників»; відмінники утворять невелику групу, а дехто, на противагу їм, стане розбишакою. Такий розподіл умовно протиставляє дві групи класного колективу, у діяльності яких братимуть активну і пасивну участь усі учні. Саме тому завданням педагога насамперед є виявлення протилежних сторін та мінімізація їхньої полюсності, звісно, окрім власне навчальної діяльності. Відповідна робота відобразиться на більшості учнів класу, які, дотримуючись певної сторони, посилюватимуть її впливовість. Із кожним навчальним роком ролі, які першокласники оберуть відповідно до свого місця в класі, усе більше узгоджуватимуться з їхніми особистостями, що надалі – в основній та старші школі – перетвориться на чітку ієрархію. У такому разі діяльність педагога щодо налагодження і корегування цієї системи може витіснити роботу з учнями, які мають ознаки психологічного травмування [41].

Виявлення в класі дитини, яка зазнала травмування

Робота педагога щодо корегування стану дитини із посттравматичним стресом розпочинається з виявлення такої проблеми. Це може відбутися під час першої зустрічі педагога з першокласником або ще до неї. У кожному разі, під час контакту з батьками учня або дорослими, які привели його на навчання, варто з´ясувати якомога більше інформації, що стосується можливого стресу в житті дитини. Тож педагогу обов´язково слід дізнатися:

  • коли сталася травмуюча ситуація, за яких обставин;
  • наскільки активно дитина брала участь у стресовій ситуації – безпосередньо чи психологічна травма пов’язана з кимось із членів родини, значимою людиною або подією, в якій не були задіяні близькі дитини та вона сама, однак це негативно позначилося на психіці дитини;
  • як дитина поводилася безпосередньо під час психотравмуючої ситуації та чи надавали їй фахову психологічну допомогу;
  • які зміни відбулися з дитиною після психотравмуючої ситуації – у її взаємодії з навколишнім світом, поведінкових реакціях, можлива поява психосоматичних захворювань або розладів сну тощо.

Кожну подібну складну ситуацію з конкретною дитиною варто розв´язувати спільно із практичним психологом, оскільки психологічні травми бувають різного характеру і ступеня важкості. Утім, незважаючи на їхнє походження, тривалість та інші характеристики, дитина із психологічною травмою більшою мірою потребує тих умов та уваги, що необхідні дітям без подібного досвіду. У такому разі завданням педагога, окрім привернення уваги батьків та фахівця до проблеми, також є забезпечення комфортних для дитини умов, що сприятимуть подоланню негативного впливу психотравмуючої ситуації на розвиток особистості дитини та її навчання.

Додаткова робота педагога з дитиною із психологічною травмою

Коли йдеться про переживання травми і посттравматичного стану першокласником, варто зважати на те, що психотравмуюча ситуація припадає на сензитивний період молодшого шкільного віку. Під час кризи семи років відбувається перебудова особистості дитини: вона вчиться узагальнювати, порівнюючи свої результати із результатами інших, унаслідок чого формується самооцінка; дитина чіткіше, ніж у дошкільному віці, виконує свою тендерну роль, що може супроводжуватися такими реакціями, як роздратування, неслухняність, упертість і, навіть, гнів та агресія. Окрім того, через привиті педагогами обмеження у дитини може відбутися зниження рівня довільності прояву емоцій. Також перехід до нових видів діяльності та більшого об’єму інформації може спричинити появу стомлення та замкнутості.

Усі ці особливості дитини молодшого шкільного віку сприяють виникненню внутрішніх конфліктів, а за умови накладання психологічної травми можуть ускладнювати адаптацію першокласника до шкільного навчання та нового оточення. Такі психологічні особливості вимагають від педагога додаткової роботи з дитиною.

Щоб подолати наслідки психологічної травми в першокласника, педагогу варто:

  • створити в дитини відчуття безпеки під час перебування в класі та навчальному закладі, час від часу переконуватися в тому, що її страхи в межах школи не посилюються, нагадувати дитині про те, що вона в безпеці;
  • за можливості приділяти дитині більше уваги на групі продовженого дня –заохочувати її до виконання домашніх завдань в колективі однолітків, а також спонукати до бесід, добирати теми для розмови, які можуть її зацікавити;
  • забезпечити дотримання дитиною режиму – окрім часу, відведеного на уроки та перерви, можна ввести більше діяльності, повторюваної щодня. Наприклад, в один і той самий час можна виконувати певну послідовність фізичних вправ тривалістю 5-10 хв., а на початку групи продовженого дня вмикати музику тощо;
  • повідомляти учням про всі зміни в розкладі заздалегідь, оскільки такі події, як заміна педагогів, екскурсії чи контрольні роботи можуть посилювати тривожність дитини із посттравматичним стресом, якщо про них попередньо не інформувати;
  • намагатися говорити з учнями в класі рівним голосом, а в разі, коли потрібно його підвищувати – стежити, як поводитиметься дитина із посттравматичним стресом, наскільки це її лякає та тривожить;
  • організувати в класі місце для відпочинку дитини або за можливості виходити з учнями на свіже повітря, забезпечувати часту зміну діяльності та обов´язково чергувати діяльність з відпочинком;
  • відзначати успіхи дитини в навчанні, заохочувати її відповідати частіше (але не примушувати), щоб виконання завдань і прагнення до навчальної успішності були пріоритетними, не давали їй змоги зациклюватися на травмуючій ситуації;
  • ураховувати індивідуальну зону емоційної чутливості дитини під час взаємодії – увагу до себе дитина може трактувати як тиск, а тактильний контакт сприймати по-іншому, ніж більшість учнів, на що потрібно звертати увагу;
  • виховувати в однокласників лояльність до дитини, яка пережила травмуючу ситуацію. Це може стати стимулом розвитку людяності та відповідальності в першокласників.

Отже, під час роботи з дітьми, які пережили травмуючу ситуацію, педагогу варто враховувати рівень впливу ситуації на психіку дитини і те, як ця подія змінила умови її життя. Зважаючи на кожну конкретну ситуацію, важливе місце посідатиме узгодженість роботи педагога з практичним психологом над поліпшенням психологічного стану дитини. Допоможуть у цьому також увага до потреб першокласника, підтримка і доброзичливе ставлення до нього як батьків, так і педагогів та однолітків.