Триваюча з лютого 2014 р. і до нині неоголошена війна Російської Федерації проти України, а понад усе анексія Криму та військова інтервенція в Східній Україні, безпрецедентний політичний, економічний та інформаційний тиск на нашу державу, а також відверта конфронтація із Заходом, свідчать про початок реалізації нової зовнішньополітичної доктрини Росії – «доктрини Путіна».
Основним джерелом концептуальних підходів Путіна до реінтеграції колишніх республік СРСР є радянська політична практика та пристосований під її впливом досвід зовнішньої політики Російської імперії. До таких інтегрованих концептів належить передусім уявлення про можливість і необхідність поділу світу на сфери впливу великих держав, а також потребу виокремлення відповідної «зони життєвих інтересів» для РФ. Таку модель застосовували лідери «великої трійки» під час Другої світової війни [2, с. 307-308].
Із більшовицьких, Леніново-Сталінових підходів Путін запозичив використання військових баз, створених на території інших держав для контролю за їхнім політичним розвитком: пригадаймо, передислокацію радянських військ до Будапешта 1956 р., їхні переміщення за умов воєнного стану в Польщі 1981 – 1983 рр. Захоплення урядових установ у Криму російськими військовими, дислокованими на базах, нагадує радянський досвід анексії держав Балтії 1940 р. Проголошення на Донбасі «народних республік» є класичним більшовицьким методом, який застосовувався від початку існування радянської влади в Росії. Зауважмо, на створення 1917 р. Української Радянської Республіки з Народним секретаріатом на противагу Українській Народній Республіці та її уряду – Державному секретаріату або діяльність «народного уряду» Фінляндської Демократичної Республіки під приводом О. Куусінена під час Зимової війни СРСР із Фінляндською Республікою 1940 р. [2, с. 228-229; 4, с. 63, 78-79, 107].
Здійснюючи курс на реінтеграцію пострадянського простору, Путін свідомо мавпує підходи О. фон Бісмарка, якому успішно вдавалося реалізовувати ідею об´єднання німців у єдиній державі.
Із підходів Бісмарка Путін запозичив не лише знамените «не розмовами і резолюціями більшості, а залізом та кров´ю», але й ідею «сепарації» територій сусідніх держав із регіонами, заселеними етнічно російським чи російськомовним населенням, перетворення їх на квазі-самостійні «держави», а потім приєднання до Росії начебто легітимним шляхом. Бісмарк учиняв так у згоді з місцевими монархами й ландтагами, що виглядало дуже прогресивним у XIX ст. Путін здійснює це шляхом референдумів, тобто засобами XXI ст. Щодо цього війни 2008 р. з Грузією та 2014 – 2015 рр. з Україною нагадують німецько-данську війну 1864 р. за Шлезвіг і Гольштайн [1, с. 250-253].
Проблемою Путіна є те, що ставлячи перед собою цілі як Бісмарк, він за методами їхнього досягнення свідомо уподібнюється іншому німецькому райхсканцле- рові та «вождеві німецької нації» – А. Гітлерові, ставлячи інші великі держави перед доконаними фактами, як це було з Кримом чи Абхазією й Південною Осетією, самозакохано роздмухуючи напругу та конфлікти з іншими державами. Скажімо, анексія Криму із застосуванням «безкровних методів» чимось нагадує вступ частин райхсверу до Райнської області 1936 р. Ескалація на Донбасі в спосіб неоголошеної збройної інтервенції порівняна із участю держав осі в іспанській громадянській війні 1936 – 1939 рр. Російські вимоги до України на переговорах у вересні 2014 р. та лютому 2015 р. у Мінську співставні із вимогами нацистської Німеччини до Чехос- ловаччини у Мюнхені в жовтні 1938 р. [2, с. 167-168, 171-172, 194-196].
Російська агресія проти України, з одного боку, є відвертим викликом таким головним принципам, започаткованого 1648 р. Вестфальського світопорядку: пріоритетність «держав-націй», шанування «національного/державного суверенітету», формування балансу сил та коаліцій, обов´язок дотримуватися виконання міжнародних угод, а з другого – геополітичному домінуванню США. Втім сама РФ, навіть якщо вважати її регіональним «центром сили», значно поступається за всіма компонентами міжнародного впливу (економіка, військова, наукова і технологічна потуги, «м´яка сила» та культурно-гуманітарна привабливість). Єдиним елементом російського силового потенціалу, конкурентноспроможним із американським є другий у світі ядерний арсенал, а також регіонального засягу звичайні збройні сили. Отож-бо, російська агресія – зухвалий та неадекватний виклик світовому демократичному співтовариству.
Сьогоднішня зовнішня політика РФ щодо пострадянських країн, насамперед
України, аналогічно до доктрин «обмеженого суверенітету» Монро чи Брежнєва, ґрунтується на «новій доктрині обмеженого суверенітету» – «доктрині Путіна». Її інтенсивна концептуальна конкретизація тривала впродовж 2014 р. на тлі анексії Криму та військової експансії на Донбасі. Головні складові Путінової доктрини були окреслені у його зверненні до обох палат Федеральних зборів країни щодо пропозиції «Державної ради Республіки Крим про прийняття республіки до складу РФ» («Кримська промова», 18 березня) [7]; у «Валдайській промові» від 24 жовтня 2014 р. [6]; у зверненні до Федеральних зборів РФ 4 грудня 2014 р. [8]. Крім того, 26 грудня 2014 р. В. Путіним було ухвалено нову військову доктрину РФ, яка порівняно з редакцією 2010 р. до загроз безпеки Росії долучає зміну режимів у сусідніх країнах, що підриватиме політичну стабільність РФ [9]. Цим документом Росія намагається легітимізувати можливість майбутніх розширень власної території коштом сусідів. Російськомовні громадяни суміжних або віддалених країн мають право на військовий захист армії РФ. Таким чином законодавчо закріплені наміри поглиблювати та продовжувати війну на сході України.
Сутнісні компоненти міжнародно практикованої, хоча й офіційно неоголоше- ної російським керівництвом «доктрини Путіна», можна означити таким чином:
- для РФ Захід не є вартим довіри партнером, позаяк попри застереження, які пролунали у відомій «Мюнхенській промові» Путіна від лютого 2007 р., США, НАТО і ЄС, ігноруючи її життєві, історичні, регіональні інтереси на пострадянському просторі поширюють свій вплив та «втягують» країни регіону до своїх структур, проводячи політику «стримування Росії» [5];
- для РФ неприйнятне прагнення до євроатлантичної спільноти, бо вона є країною «суверенної», «контрольованої» демократії, близько 90% населення якої підтримують політику Путіна щодо України, антиамериканізм і конфронтацію з Заходом. Росія має свою власну ідентичність і належить до окремої цивілізації, яка має власну систему цінностей, пов´язаних з російською православною культурою та історичними традиціями (Росія – анти-Захід, анти-Європа);
- для РФ реальний суверенітет є атрибутом винятково наддержав. Інші, пострадянські країни, втрачаючи право на реальний, набувають номінального, відповідного життєво важливим інтересам Росії суверенітету. Такими «концептуальними аргументами» виправдовується «легітимність» як інтервенції в Грузії у 2008 р., так і експансії РФ на сході України та анексія Криму.
Таким чином, стиль впровадження та застосування РФ «доктрини Путіна» в Україні став засобом зазіхання на міжнародне право, усталену систему міжнародних відносин, обертаючи не тільки Європу, але й увесь світ у стан зусібіч загрозливого геополітичного безладу.